Країна-агресорка підвищує ефективність ракетно-авіаційних ударів, створює єдину та чітку систему командування, змінює наратив про війну та зміцнює боєздатність і чисельність власної армії

Останні дії Москви, зокрема призначення єдиного командування так званою «спецоперацією» та удар по енергетичній інфраструктурі України, свідчать про те, що Росія, принаймні частково, робить висновки зі своїх помилок і намагається їх реалізувати. Defence24 аналізує ці помилки в аналітичній публікації, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

1. Підвищення ефективності ракетно-авіаційних ударів

Два тижні тривала російська операція зі знищення української критичної інфраструктури, зокрема енергетичної. Росія зуміла зруйнувати значну частину української інфраструктури, змусивши Київ запровадити планові відключення електроенергії. За наявними оцінками, постраждала принаймні одна третина інфраструктури України. У довгостроковій перспективі це може серйозно зашкодити не лише обороні України, але й функціонуванню всієї держави та економіки. Тому можна стверджувати, що російські ракетно-авіаційні удари досягають своєї мети. Це зовсім інша ситуація, ніж у випадку атак, здійснених у перші тижні війни. Тоді росіяни завдавали ударів по військових об’єктах, які важко було точно визначити, і наслідки ударів не паралізували оборону України. І це при тому, що була застосована велика кількість високоточної зброї (з 24 лютого по 17 березня 2022 року в Україну прилетіло не менше 1000 російських керованих ракет). Такими ж неефективними були дії російської авіації на фронті, яка, хоч і завдавала іноді значних втрат, але здебільшого не могла ефективно підтримати свої війська, не кажучи вже про ізоляцію поля бою. Російська авіація виявилася неефективною, наприклад, під час українського контрнаступу на Харківщині. Тепер, використовуючи значно меншу кількість засобів (близько 330 іранських безпілотників і крилатих ракет, але в меншій кількості), Росії вдалося значно вплинути на ці операції, змінивши правила для вибору цілей. Це означає, серед іншого, що росіянам вдалося вдосконалити процес т.зв. націлювання, тобто комплекс дій, спрямованих на раціональне використання ударних заходів з метою досягнення найкращих (з їх точки зору) результатів. І в перші дні війни націлювання було ахіллесовою п’ятою Росії, адже попри залучення значних ресурсів, у більшість цілей влучити не вдалося. Варто також зважати на те, що росіяни могли свідомо уникати атак на певні об’єкти, наприклад, пов’язані з енергетичною інфраструктурою, або вони були не пріоритетними у переліку цілей, а лише одним із пунктів. Тепер російське політичне керівництво санкціонувало удари по цілях, пов’язаних із повсякденним життям цивільного населення. Варто зазначити, що військові цілі, за визначенням, більш складні для ефективного ураження, оскільки вони, зазвичай, маскуються та зміщуються. Тож важче вразити командний пункт, який постійно змінює місце розташування, або літаки, які змінюють свою базу, ніж електростанцію, яка стоїть на своєму місці як у мирний час, так і під час війни.

2. Створення єдиної та чіткої системи командування

Другий, споріднений і, можливо, навіть більш важливий елемент бойових уроків, які реалізує Росія, — це визначення чіткої та єдиної системи управління. Її очолює перший офіційно затверджений командувач збройними силами, які проводять операцію проти України, генерал Сергій Суровікін. Створення зрозумілої для всіх системи управління особливо важливо, якщо врахувати специфіку сил, які наступають на Україну. У генерала Суровікіна цікава біографія, адже він командувач повітряно-космічними силами, але кар’єру здобув у сухопутних військах. Як відзначають експерти, зокрема один із дослідників військових конфліктів після Другої світової війни Том Купер, під час командування операцією в Сирії генералу Суровікіну вдалося створити єдину систему управління різними підрозділами – іранськими, сирійськими тощо. В Україні він має справу з досить схожою ситуацією. На перших етапах війни відсутність координації була очевидною навіть між окремими частинами регулярних збройних сил Росії. Не кажучи вже про формування найманців (група Вагнера), роль яких поступово зростала, кадирівців і, зрештою, збройних сил «народних республік», які часто використовувалися для заповнення прогалин на фронті. Відсутність ефективної координації та сумніви щодо функціонування єдиної командної системи знижували ефективність російських операцій і були однією з причин їх невдач. Безумовно, саме призначення командувача є лише кроком до підвищення якості російського командування. А краще командування у довгостроковій перспективі може дозволити ефективніше використовувати російські сили і ресурси, навіть якщо вони ще, м’яко кажучи, не найвищої якості. Другий аспект, пов’язаний з призначенням генерала Суровікіна – це згадані раніше удари по енергетичній інфраструктурі України. У Сирії саме цей командир координував удари по об’єктах, пов’язаних із забезпеченням життя населення в районах, окупованих повстанцями, а операції, які проводилися під його командуванням, були вирішальними для успіху режиму Асада (або де-факто Росії). Є багато ознак того, що зараз росіяни хочуть повторити «сирійський» сценарій в Україні. Попри інші умови, під час нинішньої війни мета може бути схожою – знищення інфраструктури та погіршення умов для мирного населення, що призведе до його тероризації та перешкоджання проведенню та підтримці оборонної операції з боку України. А удари по українській інфраструктурі, на відміну від попередніх атак, наприклад, на військові об’єкти, здається, мають – принаймні. частково – очікувані результати, особливо з початком осінньо-зимового періоду.

3. Зміна наративу про війну

Призначення генерала Суровікіна пов’язують зі ще однією зміною. Генерал, який очолив агресію проти України, нещодавно дав інтерв’ю, в якому визнав, що ситуація на півдні, тобто в Херсонській області, є складною і може вимагати ухвалення складних рішень. Складається враження, що російська громадськість готова до того, що вона може отримати погані (з її точки зору) новини з фронту. Це абсолютно відмінна ситуація від попередніх невдач російської сторони, які подавалися як «жести доброї волі» чи «запланований вихід». В історію увійшли вересневі комюніке росіян після контрнаступу України на Харківщині, коли спочатку офіційні джерела до останнього запевняли, що ситуація під контролем, а потім речник російського Міноборони Ігор Конашенков заявив, що відведення військ з Харківської області є заплановим кроком, спрямованим на захист населення Донбасу і здійснюється під прикриттям авіації. Це було висміяно російськими блогерами, які підтримували вторгнення та агресію, оскільки росіяни залишили велику кількість техніки, а авіація, м’яко кажучи, не вирішувала завдання, зазнаючи великих втрат. Зміна способу висвітлення війни може полегшити росіянам контроль над власним суспільством, включно з його ультранаціоналістичною частиною. У підсумку, всю енергію можна зосередити на веденні бойових дій, а не на заспокоєнні «тилу». Додамо, що росіянам легше пояснити поразки на фронті, коли наносяться ракетні та авіаційні удари і «у Києві немає електрики», тому що в цій ситуації важче висувати звинувачення щодо «м’якості» та «нерішучості».

4. Новий підхід до зміцнення боєздатності російської армії

У Росії після поразок у перші місяці війни дедалі жвавіше дискутують про зміни в організації російських збройних сил. Часто вказують на помилки Міністерства оборони, хоча ще кілька місяців тому важко було почути критику на адресу збройних сил, принаймні у провідних ЗМІ. Тепер, після поразок під Харковом, а також мобілізації, хід якої викликав багато сумнівів у росіян, ситуація інша. І варто звернути увагу на те, в якому напрямку йде дискусія. Росіяни тепер часто вказують на необхідність збільшення чисельності збройних сил і повернення до «перевірених радянських моделей», тобто масової армії. Скорочення чисельності збройних сил Росії, а також скорочення строкової служби зазнають критики. І такі голоси можна почути як у пропагандистських ЗМІ, так і в програмі Володимира Соловйова, який каже, що неможливо вести війну в такому масштабі з «експедиційним корпусом» («де-факто з усім НАТО»). Незважаючи на те, що призов на військову службу в Росії ніколи не скасовували, перед війною професійні та контрактні солдати становили не менше 70% від загальної кількості військовослужбовців. Зазначимо, що російська армія розпочала війну в Україні з розрахунку, що солдати строкової служби не будуть задіяні (на практиці було інакше, але участь строковиків у бойових діях була швидше «випадковою», аніж спланованою). На думку росіян, це було однією з причин провалу. Наприклад, росіянам просто не вистачало піхоти для прикриття танків. Таким чином, одним із напрямків розвитку російської армії може бути збільшення її чисельності й тиску на мобілізаційну систему, тим паче, що мобілізація не викликала великого опору серед громадськості.