Російський лідер і Кремль намагаються донести до світу і особливо до Заходу, що ціна підтримки України надто велика, а її важливість – надто незначна

У 2004 році, коли Володимир Путін закінчував свій перший термін на посаді президента Росії, то намагався розвивати сучасні канали відносин зі світом, особливо із Заходом. Тому був заснований Валдайський клуб і його щорічна конференція, в якій братиме участь президент. Він став одним із головних майданчиків, де російський лідер звертався до світу. З середини 2000-х до початку 2010-х років він годинами проводив час на конференції, відповідаючи на запитання провідних російських експертів, розповідаючи про унікальний демократичний розвиток країни та відкритість світу. Але те, що ми почули 27 жовтня 2022 року на Валдаї було кардинально іншою риторикою. Про це йдеться в авторській колонці Антона Барбашина, політолога та редакційного директора Riddle Russia на сторінках Al-Jazeera, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Напередодні прес-секретар президента РФ Дмитро Пєсков пообіцяв, що валдайську промову Путіна «читатимуть і перечитуватимуть». Ймовірно, це було те, чого російський президент хотів, адже він не вірить у власну поразку і перебуває на такому історичному етапі, який визначить його спадок. Цьогорічна промова Путіна на Валдаї була вульгарною і містила меседжі для різних аудиторій, але з єдиною ідеєю – йдеться не про Україну, а про щось глобальне.

Основний і найпопулярніший наратив Путіна, спрямований на міжнародну аудиторію, — це «кінець однополярного світу». Він пропагував цей наратив протягом більшої частини свого президентства і запозичив його з творів колишнього прем’єр-міністра Росії та міністра закордонних справ, покійного Євгена Примакова. Не дивно, що це домінувало в його промові на цьогорічному Валдаї. Він звинуватив Захід і Сполучені Штати в тому, що вони викликають кризи та сіють хаос у всьому світі.

Його ключовий месидж до інших держав, таких як Китай та Індія – кінець американської гегемонії має призвести до припинення просування демократії та інститутів управління, універсальності прав людини та ліберального світу.

Це також має створити простір для появи незахідної фінансової архітектури – ідеї, якої Росія дотримується принаймні десять років. Це вже певною мірою відбувається у формі дедоларизації, але явно не в тому темпі, який потрібен Путіну для боротьби з негативними наслідками західних санкцій.

Російський президент також звернувся до Глобального Півдня з оновленою версією радянського месиджу: Москва поважає суверенітет і право кожної нації «йти своїм власним шляхом», на відміну від західних колоніальних держав, які історично цього не зробили. Він також звернув увагу на продовження економічного домінування Заходу та експлуатації країн, що розвиваються, через «неоколоніальну» глобалізацію.

Російський президент також не змарнував нагоди нагадати про «недуги» західних суспільств, мабуть, звернувшись до тих, хто виступає проти його влади на Заході або не погоджується з основними культурними та суспільними нормами.

Здавалося, що він особливо грав на настроях західних консерваторів, актуалізуючи тему «культуру скасування», яка передбачає деспотичне усунення того, що вважається неправильним або неприйнятним для ліберальних еліт. Він говорив про традиційне, християнське ядро ​​західної цивілізації, відкидаючи «дивні ідеї» на зразок «десятків гендерів і гей-парадів». Путін підкреслив, що його претензії адресовані західним елітам, а не народам західних країн.

Російський президент навіть спробував апелювати до екологів, заявивши, що через конфлікт із Росією, Захід ігнорує зміни клімату. Одним словом, він натякнув країнам Заходу, Сходу та Півдня, що варто зараз перейматись власними проблемами та глобальними кризами і забути про війну в Україні.

Путін і Кремль намагаються донести до світу і особливо до Заходу, що ціна підтримки України надто велика, а її важливість – надто незначна. І усе можна вирішити просто «рівноправним діалогом».

Москва, звичайно, відіграє важливу роль у розпалюванні цих криз: від ведення газової війни з Європейським Союзом до саботажу зернової угоди ООН, стримування експорту української пшениці та загострення дефіциту продовольства на Глобальному Півдні. Мета – відволікти увагу світу від війни в Україні і репрезентувати її як невелику регіональну – якщо не внутрішню – проблему.

Дійсно, для тих, хто не уважно стежить за війною в Україні, хто не розуміє контексту і не довіряє новинам про військові злочини, те, що говорить Путін, може здатися досить розумним. Але, на жаль, те, що він уявляє як «діалог» або «рішення», насправді є повною капітуляцією України – Захід погоджується відступити та закрити очі на жахи російської війни та окупації.

Це багатополярність, яку проповідує Путін – світовий порядок, який дозволяє тим, хто має владу, робити те, що вони хочуть, і порушувати міжнародні закони.

І хоча Путін хоче, щоб світ забув про Україну, він одержимий нею. Для нього це особиста справа; йдеться про встановлення «історичної справедливості» в його російському імперському розумінні.