Спроба влади взяти під контроль мас-медіа є антидемократичною та небезпечною

Багато українських журналістів поміняли диктофони на гвинтівки і пішли воювати на передову проти російської армії. Тисячі інших журналістів ризикують своїм життям, щоб робити репортажі з поля бою. Тим часом, правляча в Україні партія «Слуга народу» вирішила посилити контроль над пресою.

Від початку російського вторгнення в Україні не було створено жодного офіційного органу цензури завдяки високому рівню самоцензури серед журналістів, які справедливо чи неправильно дотримувалися – добровільно чи, можливо, під примусом – багатьох обмежень з боку військових і цивільних посадових осіб. Але новий законопроект підпорядковує всі ЗМІ – єдиному державному органу, який має повноваження попереджати, штрафувати і, зрештою, закривати будь-яке мас-медіа.

Про це йдеться в авторській колонці Сергія Гузя, члена Комісії з журналістської етики, члена ради ГО «Голос природи» та головного редактора газети «Розумне місто Кам’янське» на сторінках  openDemocracy, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Згідно з положеннями законопроекту, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення отримає повноваження щодо регулювання діяльності газет, онлайн-ЗМІ чи цифрових платформ, які надають медіа-послуги, поряд із чинними повноваженнями щодо телебачення та радіо. У разі підписання документу президентом Володимиром Зеленським, з’являться безпрецедентні повноваження контролю над українською пресою.

Безпрецедентний державний контроль

Це не перший випадок, коли українська влада намагається ухвалити закон про контроль над ЗМІ. Подібний закон з’явився майже три роки тому, на початку каденції Володимира Зеленського.

Тоді більшість українських журналістських організацій виступили категорично проти закону. Закон вважався надто жорстким, а повноваження, надані Національній раді, вкрай надмірними для такого демократичного суспільства, як Україна. У підсумку, Верховна Рада не схвалила його і відправила на доопрацювання.

Але зараз, після дев’яти місяців війни Росії проти України, ми бачимо повторення тієї ситуації, яка спостерігалась під час жорстких та радикальних змін трудового законодавства країни.

Насправді, все залежить від контролю.

По-перше, варто визнати, що повноваження, які надають Національній раді України з питань телебачення і радіомовлення, є безпрецедентними. Ніколи в незалежній історії України, жоден державний орган не мав таких повноважень – ані за президентства Леоніда Кучми (1994–2005 рр., пік тиску на журналістів), ані за правління Віктора Януковича (2010–2014 рр., коли він втік з країни після революції на Майдані).

Дійсно, коли Янукович запровадив так звані «диктаторські закони» для придушення масових протестів у січні 2014 року, українські журналісти були обурені. Ці закони мали на меті обмежити роботу інформаційних агентств, які не були офіційно зареєстровані і заблокувати веб-сайти, які містять «незаконну» інформацію.

Поточний проект закону про медіа містить подібні пропозиції. Ці положення можуть зруйнувати крихкий баланс сил між ЗМІ та владою, який у минулому заважав Україні скотитися до диктатури.

Наприклад, у роки Кучми та Януковича відсутність державного контролю над веб-сайтами означала, що українці мали доступ до тисяч опозиційних онлайн-видань. Це створило основу для опору українського суспільства спробам узурпації як влади, так і права на правду.

Стосовно друкованих ЗМІ, то мало хто усвідомлює, що багато українських громадських організацій видають газети та буклети без офіційної реєстрації – українське законодавство це дозволяє. Новий законопроект це заборонить.

Небезпека державної монополії ЗМІ

Законопроект про ЗМІ має 282 сторінки і вносить зміни до десятків законів – але з моменту ухвалення законопроекту, українська громадськість мала лише 21 день на висунення заперечень.

Сьогодні проти цього законопроекту відкрито виступає лише Національна спілка журналістів України (НСЖУ), яку підтримує Європейська федерація журналістів. Це не дивно; більшість членів НСЖУ категорично проти втручання держави в їх діяльність.

Але українські чиновники вміло використовують війну з Росією, щоб відвернути увагу громадськості від надмірного регулювання українських ЗМІ на питання, які стали більш суперечливими під час війни, наприклад, використання російської мови на українському телебаченні та радіо.

Проте головна небезпека полягає у створенні державної монополії на регулювання ЗМІ.

Це відбувається у важкий час для ЗМІ, які стикаються з втручанням української влади після російського вторгнення. Українське телебачення практично монополізовано державою, на всіх центральних телеканалах виходить одна програма – «Єдиний марафон».

Виняток становлять пов’язані з екс-президентом Петром Порошенком телеканали «Прямий», «Еспресо» та «5 канал», які транслювали власний «інформаційний телемарафон» – допоки указом президента вони не були змушені перейти на «Єдиний марафон». Зазначимо, що Порошенка, який програв Зеленському на виборах 2019 року, дехто бачить в якості можливого конкурента чинному президенту.

У квітні 2022 року, пов’язані з екс-президентом телеканали були вилучені з пакету цифрового телебачення під приводом «зайвої самозакоханості» Порошенка.

Проте, як би не хотілося українській владі, повністю закрити телеканали та сайти, які пов’язані з Порошенком, не можна – звинувачувати їх у проросійській орієнтації неможливо.

Цього не можна сказати про інші українські телеканали, які часто звинувачували у проросійській орієнтації. Деякі телеканали були закриті, але без судових процесів, які б підтвердили звинувачення в «проросійській редакційній політиці» або залежності від російського фінансування.

До війни чинний міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко пов’язував нове медіазаконодавство з необхідністю закриття проросійських телеканалів. Сьогодні ніхто не намагається довести такі твердження, посилаючись на дефіцит часу та ресурсів у воєнний час.

Плутаючи етику та законність

Українське медійне середовище наразі наповнене пропагандою та контрпропагандою, яка сприймається багатьма, зокрема й журналістами, як необхідність під час війни.

Для регулювання дій українських журналістів проект закону встановлює обов’язковість дотримання кодексу етики. Це може здатися благородним заходом, але введення етичних обов’язків у правове регулювання журналістської діяльності може стати ще однією лазівкою для тиску на журналістів.

Досі дотримання етичного кодексу було добровільним. Кодекс був написаний і регламентований Комісією журналістської етики України, органом самоврядування журналістів (членом якої я є).

Варто визнати той факт, що кодекс етики був добровільним, внаслідок чого повноваження комісії були слабкими – але їх не можна було використовувати з метою цензури чи політичного тиску (хоча спроби були).

Нове законодавство також створить «органи спільного регулювання» для затвердження різних галузевих стандартів, включно з етикою, і регулюванням будь-яких порушень. Національна рада з питань телебачення і радіомовлення залишає за собою остаточне право як затверджувати правила етики, так і експертів, які розглядатимуть скарги на порушення кодексів і стандартів зі сторони ЗМІ.

Якщо порушення будуть виявлені, реакція Нацради може бути від попередження до штрафу чи повного закриття ЗМІ.

Етичні стандарти не є правовими нормами. Запровадження юридичної відповідальності за порушення стандартів професійної етики може підірвати не лише основи свободи слова, але й поставити під загрозу всіх журналістів, які різко критикують українську владу чи посадовців. А це означає підрив фундаментальних основ ролі преси в демократичному суспільстві.