Проте, кожна європейська нація з інстинктом самозбереження повинна визнати необхідність переозброїтися, щоб зробити набагато більше для власного захисту

Кожен, хто хоча б щось знає про війну в Україні, визнає сувору правду: якби не США, нація президента Володимира Зеленського була б підсмажена. Президент Росії Володимир Путін уже давно мав би керувати парадом Перемоги в Києві. Криза, яка почалася в лютому 2022 року з російського вторгнення, підкреслила найважливіший факт у геополітиці з 1945 року: безпека Заходу повністю залежить від лідерства США. Про це йдеться в авторській колонці Макса Гастінгса, колишнього головного редактора Daily Telegraph і London Evening Standard на сторінках Bloomberg, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Президент США Білл Клінтон сказав у своїй другій президентській інавгураційній промові у 1997 році: «На зорі ХХІ сторіччя … Америка залишається самотньою як незамінна нація світу». Це правда. Без Вашингтона майже нічого великого не вийде. Щоправда, траплялися катастрофи — війна у В’єтнамі та вторгнення в Ірак у 2003 році. Але історичний підсумок глобальної активності Америки був сприятливим майже для всіх, крім ворогів свободи.

Союзники Америки вчинили нерозумно, навіть безглуздо, сприймаючи цей меч і щит як належне. Можливо, проміжні вибори були менш катастрофічними для демократів президента Джо Байдена, ніж прогнозували, але вони показують, наскільки хитким стало міжнародне лідерство незамінної нації. Багато республіканців погрожують скоротити підтримку України і можуть це зробити, навіть без контролю Білого дому.

Досі адміністрація Байдена впоралась зі своєю роллю у війні, демонструючи взірцеве поєднання рішучості та стриманості. Байден надавав підтримку військовим зусиллям Зеленського, але утримувався від таких заходів, як запровадження безпольотної зони. Він визнає те, що деякі войовничі голоси у Вашингтоні, Лондоні та Києві відмовляються визнати — загрозу ескалації.

Білий дім і Пентагон, мабуть, правильно визнали, що жодна сторона на полі бою не здатна досягти абсолютної військової перемоги. Стрілянина припиниться, ймовірно, через багато місяців, а може, й через роки, лише коли і Україна, і Росія визнають необхідність розмови, можливо, після зміни керівництва в Кремлі.

США повинні підтримувати, принаймні, приватні діалоги з Росією та Китаєм не тому, що вони обіцяють хороші результати, а тому, що вони можуть запобігти дуже поганим. Америка не може реально прагнути змінити огидну природу московського та пекінського режимів; чого можуть досягти лише росіяни та китайці. Здається, Генрі Кіссінджер має рацію, десятиліттями стверджуючи, що до Китаю та Росії варто ставитися як до реальності — неприємної реальності, від якої неможливо уникнути.

Особливо важливо нагадувати про все це на тлі ймовірного повернення республіканцями Палати представників. Мій колега з Bloomberg Opinion Ян Бурума написав у 2016 році, після обрання Трампа та голосування Великої Британії за вихід з Європейського Союзу: «Брекзит Британії та Америка Трампа пов’язані своїм бажанням зруйнувати стовпи Pax Americana та європейського об’єднання. У викривленому сенсі це може прогнозувати відродження «особливих відносин» між Британією та США. Це випадок в історії, який повторюється не зовсім як фарс, а як трагіфарс».

Через шість років стає очевидним, що обидві події послабили західний фронт проти автократії.

У своєму есе у вересні 2021 року зовнішньополітичний аналітик Роберт Каган зауважив, що саме майбутнє США зараз висить на волосині на тлі загрози другого президентства Трампа та людини, яка поділяє його націоналістичні погляди — губернатора Флориди Рона ДеСантіса, який може стати найсильнішим конкурентом колишнього президента.

Європейці не повинні сподіватись, що підтримка США залишатиметься постійною. Нам потрібно серйозно й терміново подумати як про те, що це означає для нас після Другої світової війни, так і про те, як найкраще ми можемо врегулювати наші відносини, коли так багато американців ставлять під сумнів цінність Організації Північноатлантичного договору, України, витрачання мільярдів на захист союзників, які так обмаль роблять для нашого захисту.

За оцінками Світового банку, ВВП США лише на чверть перевищує ВВП країн ЄС разом узятих. Проте, зобов’язання США перед Україною наразі становлять менше половини внеску США. (Нещодавно Європейська комісія оголосила про запропонований пакет у розмірі приблизно 18 мільярдів доларів, щоб допомогти українському уряду задовольнити його короткострокові потреби у фінансуванні у 2023 році.) І значна частина обіцяних європейських грошей та обладнання доходить до України лише з тривалими затримками. Велика Британія надала військову, гуманітарну та економічну підтримку Україні на 4 мільярди доларів — приблизно такий же відсоток ВВП, як і американці (0,24%).

Те саме було у Корейській війні 1950-53 років; через усі ті десятиліття холодної війни протистояння з Варшавським договором у Німеччині; і у відмові від вторгнення Іраку у Кувейт у 1991 році. США надали переважну частину сил і високотехнологічної зброї. Хоча в ті часи союзники, включаючи Німеччину та Британію, ще мали надійні армії, ніхто не сумнівався, що інші країни НАТО процвітали завдяки американській могутності.

Сучасні республіканці іноді говорять так, ніби підтримання миру було безкорисливим і невдячним. Історики та політичні аналітики справедливо не погоджуються. Навіть під час Другої світової війни, від стадії нейтралітету США до стадії войовничості, нація отримувала значні прибутки від продажу зброї Франції та Великобританії. США використали програму ленд-лізу 1941-1945 років, щоб вийти з Другої світової війни як єдиний учасник бойових дій, який став багатшим. Через подальшу Холодну війну американське лідерство на Заході дозволило Вашингтону використовувати свій величезний вплив для отримання економічної та політичної переваги.

У жовтні 2022 року Пентагон оголосив про пакет військової допомоги Україні на 275 мільйонів доларів, що значно менше, ніж попередні транші. Республіканці відмовляються схвалити пропозиції Демократичної партії щодо спрямування конфіскованих російських активів на мільярди доларів для підтримки України, що забезпечило б деяку невелику компенсацію руйнуванням на суму 500 мільярдів доларів, які спричинили російські війська.

Ймовірний наступний спікер Палати представників США, Кевін Маккарті, чітко заявив про свою опозицію щодо збільшення допомоги Україні, що має порадувати Кремль. Європейці, які пам’ятають історію, не можуть не бачити відлуння республіканських ізоляціоністських настроїв 1939-41 років. Щоб обійти опозицію в Конгресі та надати допомогу Британії, знадобилася кожна унція повноважень президента Франкліна Д. Рузвельта — набагато більших, ніж у Байдена.

Нещодавнє опитування Pew Research Center засвідчило, що відсоток американців, які «надзвичайно» або «дуже» стурбовані поразкою України, знизився з 55% у травні до 38% у вересні. Серед республіканців, 32% вважають, що США надають занадто велику підтримку Києву, проти лише 9% у березні.

30 ліберальних демократів Палати представників закликали Байдена почати переговори з Росією та запропонувати певну форму послаблення санкцій. Але такі настрої є як ліворуч, так і праворуч, і вони посилюються. Багато американців, які не знають або не дуже дбають про Україну, помічають, як відносно мало західні європейці роблять і витрачають на підтримку України.

Річард Гаас, президент Ради з міжнародних відносин, нещодавно написав про «злиття старих і нових загроз, які почали перетинатися в той момент, коли США не в змозі боротися з ними… Американська демократія та політична єдність знаходяться під загрозою, якої не було із середини ХІХ століття» — епоха громадянської війни.

Деякі аналітики стверджують, що новий тип федералізму послаблює американську владу та авторитет за кордоном, оскільки окремі штати дедалі частіше проводять політику, що суперечить політиці національного уряду. Дженна Беднар і Маріано-Флорентіно Куельяр написали у журналі Foreign Affairs, що тепер інші країни повинні розглядати США як «велике утворення з прогнозованими національними інтересами, а також як архіпелаг потужних та конкуруючих юрисдикцій».

Неамериканці не можуть вплинути на політику США. Але кожна європейська нація з інстинктом самозбереження повинна визнати необхідність переозброїтися, щоб зробити набагато більше для власного захисту.

Більше того, спроби Франції та Німеччини подружитися з Китаєм не принесли Європі друзів у Вашингтоні. Можливо, найкраща надія на підтримку США в епоху домінування республіканців полягає в тому, щоб ЄС створив спільний фронт проти Китаю. Але сьогодні цього немає: канцлер Німеччини Олаф Шольц просто символічно схилив коліно в Пекіні перед президентом Сі Цзіньпіном.

Деякі європейці стверджують, що жалюгідна військова агресія Росії проти України становить незначну загрозу для Заходу. Це здається необдуманим оптимізмом. Жорстокий російський авантюризм навряд чи закінчиться після Путіна; він стане ще більш загрозливим через фундаментальну слабкість хворої держави.

Ми, європейці, повинні показати ворогам, особливо Кремлю, що ми менш слабкі, ніж Путін вважає. Не менш важливим і терміновим є те, що ми повинні продемонструвати американцям, що європейці готові сплатити справедливу частку оборонного тягаря.

Але цього не відбувається. Після шквалу риторики зі столиць ЄС відразу після російського вторгнення, було жалюгідно мало дій. Під час 44-денного перебування на посаді прем’єр-міністра Великобританії Ліз Трасс запропонувала збільшити витрати на оборону до 3% ВВП до 2030 року. Однак, немає жодних ознак того, що її наступник, Ріші Сунак, зробить щось подібне, зіткнувшись з економічною кризою.

Показники Німеччини ще гірші: після оголошення програми переозброєння на 100 мільярдів доларів на початку цього року, прогрес у її реалізації загальмував через опір населення військовим видаткам. Матеріальна підтримка України з боку Франції була майже непомітною. Інші країни Західної Європи, які страждають від стрімкого зростання цін на енергоносії, зволікають із виконанням попередніх обіцянок щодо витрат на оборону.

Збігнєв Бжезінський, радник з питань національної безпеки США при президенті Джиммі Картері, у стратегічному дослідженні 2012 року з презирством написав про ЄС: «Він діє так, ніби його головна політична мета — стати найкомфортнішим будинком для престарілих у світі». Сьогодні європейської наївності щодо дружнього співіснування з росіянами стало менше, ніж це було десять років тому. Але глибоко вкорінений континентальний антимілітаризм зберігається, навіть коли Україна стікає кров’ю.

Але відповідальна європейська політика має ґрунтуватися на визнанні міцнішої влади республіканців; усвідомлюючи, що у 2025 році у Білому домі може з’явитись зовсім інший президент. Трохи більше ніж через два роки, якщо не раніше, наш континент може бути змушений захищатися від російської агресії зі значно меншою допомогою США.

Є ще один момент. Рано чи пізно, можливо, після падіння Володимира Путіна, доведеться вести розмову з Росією про припинення війни в Україні. Не обов’язково це повинні бути лише двосторонні переговори між Москвою та Києвом, або що ЄС і Великобританія повинні взяти на себе дипломатичну відповідальність. Лише США можуть вести переговори з Росією, щоб забезпечити гарантії безпеки для України.