Ключові сфери, в яких Європа може повчитися в України, ймовірно, включатимуть: використання нових технологій, зокрема штучного інтелекту для розвідки та чат-бота e-Vorog; роль безпілотних літальних апаратів та їх перехоплення; безпека зв’язку та доступу до супутників; і логістичні ланцюги, особливо механізми транскордонного постачання

Реакція України на російське вторгнення містить важливі уроки для решти Європи. Київ поставив міжсуспільний опір у центр своєї національної оборони, об’єднавши всі військові та безпекові служби під єдине командування за підтримки цивільного населення. З 2014 року країна трансформувала свої збройні сили, модернізувавши матеріально-технічне забезпечення та зв’язок, а також забезпечивши повноваженнями офіцерів середньої ланки; створено мережу резервістів; та вжито заходів для забезпечення стійкості українського суспільства до криз. Це вдалось зробити, як на основі найкращих практик НАТО, так і на унікальному русі волонтерів, які збирають кошти для підтримки військових зусиль, поєднуючи оборону та заходи для підвищення національної стійкості в єдину систему.

Про це йдеться в аналітичній публікації Ганни Шелест, керівниці безпекових програм Ради зовнішньої політики «Українська призма», головної редакторки UA: Ukraine Analytica та позаштатної наукової співробітниці Центру аналізу європейської політики у Вашингтоні, округ Колумбія, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Це «третій шлях» між моделлю «тотальної оборони» Швеції, Фінляндії, Сінгапуру та Швейцарії, яка об’єднує військових і цивільних учасників у загальносуспільному підході до безпеки; і жорсткою ієрархічною моделлю Сполучених Штатів, Росії та Китаю, де ухвалення рішень централізовано на рівні політичного керівництва. Загальний оборонний підхід зосереджується на обороні та стримуванні, тоді як український підхід надає пріоритет стійкості, включаючи комплексну, але гнучку координацію різноманітних сил усередині та за межами уряду.

Європейці повинні повчитися на цьому. Країни на всьому континенті стикаються з питанням, як координувати свої служби безпеки та оборони, особливо між цивільними та військовими органами, перед обличчям терористичних нападів і випадків зловмисного зовнішнього впливу, але жодній державі-члену ЄС останнім часом не доводилося перевіряти свої системи у війні. Це навчання має бути вулицею з двостороннім рухом, коли Європа постачатиме Україні зброю та вивчатиме український досвід побудови системи національної стійкості та оборони.

Еволюція оборони України

Оборона України за вісім років війни еволюціонувала від «антитерористичної операції» до «операції Об’єднаних сил». Уряд поставив збройні сили та правоохоронні органи під єдине командування; а після російського вторгнення в лютому 2022 року, де-факто створили «тотальну систему оборони». Ця система об’єднала всі заходи, необхідні для підготовки до війни, як у військових організаціях, так і в організаціях цивільної оборони, щоб створити стійкість суспільства загалом. Однак, українська модель ніколи не була класичним підходом до тотальної оборони, яким користуються інші країни, оскільки вона має підхід як «знизу вгору», так і «зверху вниз», коли уряд і суспільство є рівноправними партнерами.

Деякі з цих змін відбулися випадково, оскільки Київ реагував на ситуацію на місці, тоді як інші були наслідком впровадження уроків, отриманих з попереднього досвіду та від партнерів. На основі аналізу українською владою масштабів військової діяльності, пріоритету загроз і сил, необхідних для реагування, вони скоординували можливості та сили на місцях, включаючи широкий спектр військових, воєнізованих і цивільних сил. Хоча роль волонтерських рухів у підтримці збройних і правоохоронних сил, які беруть участь у бойових діях, була випадковою і часто анархічною – складалася з багатьох індивідуальних ініціатив без централізованого керівництва – використання державних органів, таких як служба безпеки (внутрішній контрагент країни), (агентство розвідки та політики) та національна гвардія потребує чіткої координації та ієрархії.

АТО

У квітні 2014 року у відповідь на анексію Криму виконуючий обов’язки президента України Олександр Турчинов оголосив про проведення «Антитерористичної операції із залученням Збройних сил», щоб не допустити «повторення Росією кримського сценарію на сході України». Уряд розпочав антитерористичну операцію замість військової – незважаючи на докази участі російських військових у бойових діях у Слов’янську Донецької області – частково через те, що «сепаратизм» підпадає під дію національного антитерористичного законодавства. Україна також не бажала оголошувати воєнний стан перед президентськими виборами, які мали відбутися наступного місяця.

Під час АТО постійно виникали правові та організаційні проблеми – зокрема, коли збройні сили можуть застосовувати зброю в мирний час, як віддавати накази на місцях у випадках безпосереднього збройного зіткнення та кому надавати статус ветерана АТО. Відповідно до закону, антитерористична операція має бути обмежена терміном, але російська агресія та окупація частини території України триває роками. У 2017 році громадськість почала закликати змінити формат операції для кращої координації сил на місцях і виконання завдань. Турчинов, тодішній секретар РНБО, зазначив, що українське законодавство ґрунтується на концепції війни ХХ століття, яка не підходить для відповіді на гібридні методи Росії. Був консенсус щодо того, що потрібен новий формат захисту України від гібридних загроз, а також – після вже визнання окупованого статусу деяких територій у попередні роки – визначення державної політики щодо їх звільнення. Для цього президенту потрібне було право використовувати збройні сили та інші мілітаризовані формування – такі як Національна гвардія та служби безпеки – проти гібридної агресії Росії.

Операція об’єднаних сил

Як наслідок, у 2018 році антитерористичну операцію було замінено на операцію об’єднаних сил (ООС) під військовим командуванням через новий «Закон про деокупацію». Частково це було визнанням того, що супротивником були переважно регулярні російські військовослужбовці, а не так звані сепаратисти, з передовою системою командування та управління. Цей крок передав командування зі служби безпеки до Генерального штабу збройних сил; створено нову посаду командувача ООС, якого призначає президент.

Це дозволило покращити координацію сил на місцях під єдиним командуванням, а також співпрацювати з військово-цивільними адміністраціями – спеціальними органами місцевого самоврядування, створеними з 2015 року в рамках АТО. Це також сприяло міжнародному співробітництву, зокрема щодо навчання та обладнання для військових, а також для правоохоронних органів. Закон надає генеральному штабу повноваження, за згодою керівників відомств, використовувати ресурси – такі як персонал, військові бази, зброя та засоби зв’язку – збройних сил та широкого спектру інших розвідувальних служб, поліції та цивільні установи.

Обидві операції мали різні цілі. Операція ООС була спрямована на звільнення окупованих територій, а антитерористична операція – на протидію терористичним загрозам на території України. Ці загрози не зникли і у 2018 році. Диверсії, контррозвідка, пропаганда, спровокований Росією сепаратизм і незаконні формування бойовиків вимагало реагування не тільки з боку військових, але й СБУ та поліції. Тож, незважаючи на формальний перехід від однієї операції до іншої, відповідні органи все одно виконували функції АТО. Водночас нове законодавство дозволило координувати різні відомства під єдиним командуванням у зоні операції, зокрема ті, які мали можливість брати участь у військових діях.

Повна система захисту

Офіційно ООС завершилася 24 лютого 2022 року, оскільки охопила лише частину території на сході України, тоді як нова хвиля російської агресії охопила всю країну. Попереднє законодавство та заходи в рамках ООС допомогли налагодити координацію між відомствами під командуванням збройних сил, а запровадження воєнного стану внесло додаткову чіткість щодо використання сил, ресурсів та ієрархії командування.

Однак, незважаючи на те, що координація агенцій на місцях була широко налагоджена, координація на найвищому рівні ще потребує коригування. Це була проблема протягом багатьох років як з точки зору міжвідомчої координації, так і з точки зору розподілу функцій між Міністерством оборони та Генеральним штабом, що призвело до багатьох скандалів, спричинених дублюванням функцій або відсутністю чіткості. Протягом 30 років Україні, зазвичай, не вистачало справді цивільного міністра оборони. Цю посаду обіймали військовослужбовці у відставці, які бачили свою роль не лише в управлінні ресурсами та розробці політики, а й у командуванні військовими. У 2021 році президент Володимир Зеленський призначив генерала Валерія Залужного Головнокомандувачем Збройних сил, а колишнього корпоративного юриста Олексія Резнікова – міністром оборони, відкривши шлях до трансформації розподілу обов’язків.

У серпні 2022 року Резніков заявив, що, хоча його попередники досягли значного прогресу, досі існують чинники, які перешкоджають гармонійній взаємодії Міністерства оборони як цивільного державного органу, що формує політику та здійснює військово-політичне та адміністративне управління збройними силами; і генеральний штаб, як орган військового управління. Резніков стверджував, що вирішення цих питань вимагатиме змін до законодавства, перерозподілу функцій і викорінення дублювання, а також еволюції культури взаємодії, що потребує часу та кадрових змін.

Структурні перетворення

У 2022 році напівприхована діяльність Росії на сході України стала відкритою агресією. Але підхід України також змінився з 2014 та 2018 років. Це було пов’язано з впровадженням країною стандартів НАТО та введенням сил територіальної оборони за два місяці до вторгнення. Обидва чинники зіграли важливу роль на місцях, де війська не завжди могли отримувати безпосередні накази зі штабу.

Стандарти НАТО

Військові експерти, зазвичай, наголошують на двох ключових типах відмінностей між російськими та українськими збройними силами – середнього командування та зв’язку та матеріально-технічного забезпечення. З 2014 року ці напрямки були пріоритетними для підтримки з боку НАТО та його членів. Хоча в перші дні вторгнення офіційні особи НАТО здавалася нездатними повідомити, як вони підтримують Україну. Як заявив Резніков, при підготовці вторгнення Росія не врахувала, наскільки змінилися збройні сили України з 2014 року – з огляду на те, що країна фактично вісім років перебувала у стані війни, набираючись бойового досвіду та навчаючись у НАТО. У 2021 році Україна прискорила прийняття стандартів НАТО, зокрема щодо матеріально-технічного забезпечення, зв’язку, використання та підготовки військ.

На саміті НАТО в Уельсі у 2014 році альянс погодився надати Україні кілька «довірчих фондів». Це механізми, за допомогою яких країни-члени можуть надавати ресурси для конкретних проектів у країні-реципієнті. Вони включали фонд матеріально-технічного забезпечення та стандартизації та інший фонд командування, управління, зв’язку та комп’ютерів (C4). У 2016 році ці напрямки були підтверджені та розширені у «Комплексному пакеті допомоги», метою якого є консолідація та посилення допомоги НАТО Україні.

Цільовий фонд логістики та стандартизації включав ініціативу щодо покращення управління ланцюгом поставок, що важливо для забезпечення економічно ефективних запасів, точної операційної картини та підзвітності, а також для економії часу. Він мав на меті підвищити ефективність логістики шляхом тестування вдосконалень логістичного ланцюжка поставок у невеликих масштабах, зосередившись на вдосконаленій та модернізованій системі управління та контролю за ланцюгом поставок, управлінні складом, розподілі та (повторному) постачанні матеріальних засобів. Незважаючи на нещодавні реформи, українська логістична система ще має багато недоліків і нестачу фінансування. Однак, базуючись на принципах НАТО щодо закупівель і розподілу, реформи дозволили ефективно координувати постачання на великі відстані, зокрема шляхом цифровізації та автоматизації процесів.

Запровадження в Україні Служб функціональної зони матеріально-технічного забезпечення – набору інструментів, які використовуються для підтримки процесів матеріально-технічного забезпечення НАТО для стратегічного переміщення та транспортування, планування та виконання багатонаціонального розгортання, планування переміщення на ТВД і планування забезпечення – створило основу для прозорості та довіри, які важливо при отриманні зброї від партнерів. Це допомогло забезпечити швидку доставку озброєнь, поставлених партнерами, на українську лінію фронту, зокрема через створення Центру контролю EUCOM в Україні/Міжнародного координаційного центру донорів. Це також допомогло розвінчати російську пропаганду про нібито переведення західної зброї на чорний ринок. Важливо відзначити, що українські волонтери відіграли важливу роль у постачанні Збройних Сил – без їхньої підтримки постачання з такою швидкістю та масштабом було б неможливе.

Початковим фокусом трастового фонду C4 було створення захищених систем зв’язку, яких Україні не вистачало у 2014 році. Зокрема, важливу роль відіграло надання НАТО захищених тактичних систем зв’язку та комерційного супутникового зв’язку. Навпаки, більшість російських сил або мали застарілі системи зв’язку, або використовували особисті мобільні телефони, зв’язок яких легко перехоплювався. Це призвело до поганої координації між російськими підрозділами та обмеженого зв’язку між військовим керівництвом і їх підлеглими. Незважаючи на те, що Москва має 102 військових супутники на орбіті, ефективність її систем розвідки на полі бою, спостереження, цілевказівки та систем управління здається нижчою, ніж очікувалося для країни з космічною програмою.

Збройні сили України націлені на мінімізацію таких ризиків. Їхня турбота про встановлення безпечного зв’язку, а також використання технології Starlink – супутникового інтернет-угруповання, яке уможливило зв’язок, а також використання дронів для розвідки та навіть на полі бою – у багатьох випадках принесли тактичну перевагу. Потреба в отриманні супутникової інформації від держав-партнерів також була важливою для того, щоб підштовхнути Україну до пріоритетності безпеки свого зв’язку. Придбання фінського супутника ICEYE для збройних сил у серпні ще більше сприяло їхній перевазі, оскільки ці супутники збирають інформацію за допомогою радарів із синтетичною апертурою, що дозволяє їм збирати зображення вночі та не залежить від погодних умов. Крім того, володіння супутником дозволяє швидше отримувати доступ до інформації.

Але незалежно від військової техніки, саме люди роблять справжні зміни на місцях. Протягом багатьох років співпраця Україна-НАТО була спрямована на реформування ієрархічних відносин в українських збройних силах. Було дві ключові проблеми. По-перше, була відсутність лідерських якостей на середньому рівні, оскільки в радянській армії не заохочувалися ініціатива та відповідальність, тобто війська, як правило, чекали прямих наказів зверху. Це було однією з причин поганої роботи українських військових у Криму в 2014 році, оскільки багато підрозділів чекали вказівок з Києва днями. По-друге, була надмірна кількість вищих військових чинів, а професійних сержантів було занадто мало. Для вирішення цієї проблеми Україна в лютому 2022 року ухвалила «Концепцію розвитку професійного сержантського складу Збройних Сил України», яка замінила редакцію політики 2016 року. Цілями цих зусиль було вдосконалення професійної підготовки, навичок і соціальних переваг, а також оперативна сумісність з НАТО.

Тим часом, російська армія надто централізована та ієрархічна, їй бракує уповноважених молодших офіцерів західного зразка. Як заявило одне джерело в російському уряді: «Занадто багато полковників, занадто мало сержантів. Це підтверджують і інші військові експерти, які наголошують на небажанні російського командування делегувати повноваження молодшому офіцерському складу. Як стверджується в одному аналізі, ця система означає не лише те, що генерали, як правило, більше беруть участь у боях і, отже, є вразливими до нападу, але й те, що молодшим офіцерам бракує досвіду для керування операціями на полі бою. У російських збройних силах є сержанти за контрактом, але ці солдати не мають керівних ролей із відповідальністю чи розподілом обов’язків з командиром.

Випадок України інший, частково, завдяки реформам з 2014 року. Як зазначив полковник Джон Барранко з Атлантичної ради, українські військові мають хороше керівництво на нижчому рівні. Адаптація стандартів НАТО допомогло Україні оцінити важливу роль сержантського складу. Досі точаться дискусії щодо впливу цього чинника, оскільки в Україні не завершено реформування сержантського корпусу. Однак, країна має явну перевагу з точки зору компетентного керівництва сержантами, що узгоджується з військовою доктриною та підготовкою США. США приділяють значну увагу формуванню професійного сержантського персоналу, які розуміють загальну картину та мають повноваження приймати рішення на полі бою під час керівництва своїми підрозділами.

Крім того, багато українських командирів відносно молоді, і багато хто – включно з головнокомандувачем Збройних сил – будували свою кар’єру в незалежній Україні, а не за Радянського Союзу, і мають бойовий досвід. У підсумку, з’явилося нове покоління українських лідерів із чіткою національною ідентичністю, баченням та цінностями. Багато битв у цьому конфлікті продемонстрували необхідність приймати швидкі рішення, незалежні судження та іноді діяти незалежно, коли сили не могли координувати дії з вищими офіцерами. Надання командирам нижчого рівня права приймати власні рішення залежно від ситуації на місці свідчить про значну різницю між показниками українських сил у 2022 та 2014 роках. Це сприяло гнучкій тимчасовій координації між силами на місцях. Прикладом такої координації та взаємодії армії, флоту, нацгвардії МВС і поліції стала оборона Маріуполя та «Азовсталі». Ізольовані від центрального командування, ці сили приймали багато рішень самостійно та ефективно співпрацювали один з одним.

Моральний дух також був важливим фактором. Хоча на папері це є пріоритетом для збройних сил будь-якої країни, ця війна продемонструвала його важливість особливо яскраво. Україна має перевагу в цій сфері не лише завдяки зусиллям зробити військове керівництво менш ієрархічним, а й тому, що не було потреби розповідати українським збройним силам та іншим воєнізованим групам, за що вони воюють. Мотивація та моральний дух йдуть рука об руку, коли вони борються, захищаючи свою землю, свої родини та звільняючи свій народ. Ідеться не про ефемерні національні інтереси чи нез’ясовані цілі. Це також гарантує підтримку місцевого населення. Натомість, як показали інтерв’ю з полоненими російськими солдатами, вони не усвідомлюють своїх цілей в Україні, або повторюють пропаганду про «денацифікацію» та «захист російськомовних».

Сили територіальної оборони

Кілька років у політиці та громадянському суспільстві точаться дискусії навколо необхідності створення додаткових можливостей на випадок війни. Політики вивчили фінські та швейцарські приклади резервних сил, а також досвід добровольців, які приєдналися до українських військових у 2014 році. У січні 2022 року було ухвалено закон про створення сил територіальної оборони України – спеціально навчених добровольців, яких можна призвати в армію на випадок кризи.

Спочатку планувалося, що сили територіальної оборони України не братимуть участі у бойових діях на передовій. Однак у 2022 році ці сили першими протистояли російським військовим на багатьох ділянках або ж єдиними залишилися захищати свої міста. Стало зрозуміло, що необхідно переглянути їхні функції та обов’язки. У травні 2022 року Верховна Рада ухвалила зміни до закону «Про національний спротив», які дозволять силам територіальної оборони діяти за межами рідних регіонів і брати участь у бойових діях.

Початковий план передбачав 25 бригад, по одній для кожного адміністративного регіону країни. У травні 2022 року налічувалося 32 діючі бригади, з яких 25 мали бойовий досвід. Кожна бригада мала діяти лише у своєму регіоні, а не відправлятися на оборону інших регіонів. Завдання територіальних військ у воєнний або «особливий період» – особливий режим функціонування економіки України, державних органів, військових, підприємств та інших, що починається з моменту оголошення мобілізації та може включати захист громадських будівель та інфраструктури, таких як лікарні, електростанції та аеропорти; патрулювання; підтримання порядку та безпеки в тилу України; і управління комунікаційною інфраструктурою, такою як дороги, мости та тунелі. Це дозволило б зосередити основні сили української армії на першочергових завданнях – таких як бойові дії та розвідка. Сили територіальної оборони мали запропонувати додаткову групу підготовленого персоналу, який міг би бути швидко перекинутий на певну територію.

Згідно із законом, сили територіальної оборони мають три частини:

Національна стійкість

У 2021 році Україна ухвалила нову стратегію військової безпеки, головною метою якої є «всеохоплююча та завчасно підготовлена оборона України, яка базується на стримуванні, стійкості та взаємодії». Стійкість також стала важливою складовою співпраці Україна-НАТО протягом останніх років, що призвело як до практичної співпраці у цій сфері, включно з першими навчаннями у вересні 2021 року, так і до змін до українського законодавства.

У вересні 2021 року Україна ухвалила програмний документ під назвою «Концепція національної стійкості», який значною мірою відповідає базовим вимогам НАТО щодо стійкості. «Зобов’язання щодо підвищення стійкості» було ухвалено членами НАТО на саміті 2016 року. Там зазначається, що стійкість до нових викликів безпеці «вимагає від членів Альянсу підтримувати та захищати критично важливий цивільний потенціал разом із військовим потенціалом і на підтримку його, а також співпрацювати з усім урядом і з приватним сектором». У ньому визначено сім ключових сфер для покращення стійкості: гарантована безперервність уряду та найважливіших державних послуг; стійкі продовольчі та водні ресурси: забезпечення безпеки цих поставок від перебоїв або саботажу; стійкі джерела енергії; стійкі транспортні системи; стійкі системи цивільного зв’язку: забезпечення функціонування телекомунікаційних і кібермереж навіть в умовах кризи; здатність справлятися з масовими жертвами; і здатність ефективно справлятися з неконтрольованими переміщеннями людей і деконфліктувати ці переміщення з військових дислокацій.

Українська система по суті додає два критерії до системи НАТО: стійкість до операцій інформаційного впливу та фінансово-економічну стійкість. Війна стала краш-тестом для цього підходу. Ухвалення цих зобов’язань НАТО та Україною було частково відповіддю на посилення гібридних загроз, з якими стикаються обидві сторони, а частково обумовлено розумінням того, що неможливо підготуватися до всіх криз, і, як наслідок, необхідно розвивати модель, яка допоможе суспільству впоратися з наслідками криз.

Після семи місяців війни всі аспекти підходу України до стійкості виявилися актуальними та важливими для її оборони. Здатність уряду та парламенту залишатися в столиці та продовжувати виконувати свої функції надала життєвий поштовх для захисту країни на регіональному рівні та населення загалом. Стійка транспортна система має вирішальне значення для евакуації цивільних осіб і для таємних військових поставок. Готовність кіберсистем протистояти атакам дозволила продовжувати роботу ключових державних функцій і фінансових послуг. А цифровізація державних послуг, частково внаслідок пандемії COVID-19, означала, що державні та фінансові установи могли продовжувати працювати, тоді як підвищення інформаційної безпеки підірвало російську пропаганду.

Захист телекомунікацій був ще однією ключовою частиною цих зусиль. Перше, що зробили російські війська на окупованих територіях, це відключили українське телебачення, радіо, інтернет та мобільних операторів – з метою створити інформаційний вакуум і придушити населення. Хоча на окупованих територіях було мало можливостей протистояти цьому, активне громадське використання соціальних мереж і віртуальних приватних мереж, а також державне забезпечення українського телебачення через Інтернет допомогли пом’якшити це. Проте втрата електроенергії стосувалась менших населених пунктів. Крім того, сучасні бойові дії дедалі більше залежать від Інтернету. Впровадження Starlink для забезпечення «безперешкодного» Інтернету та зв’язку стало важливим фактором, який може змінити ситуацію на місці.

Однак у визначенні стійкості у стратегії військової безпеки України до 2021 року відсутній важливий компонент усіх документів НАТО щодо стійкості: цивільно-військове співробітництво та визнання взаємозалежності та спільної відповідальності цивільного та військового секторів у кризових ситуаціях. Сили територіальної оборони є лише частиною цього цивільно-військового співробітництва, ініційованого з військової сторони. Проте з початку російської агресії у 2014 році відповідь України вийшла за рамки регулярних збройних сил. Волонтерський рух і заходи щодо забезпечення стійкості суспільства існують з 2014 року, але вони отримали новий поштовх і оновлення багатьох своїх елементів у 2022 році. Більший практичний досвід і створення мереж і ланцюгів постачання за вісім років війни заклали основу для цього нового поштовху. Інституціоналізація волонтерських ініціатив, яка допомагає їм забезпечити краще фінансування та більш професійне управління, а також збільшення внесків від соціально відповідального бізнесу та діаспори, також сприяли покращенню. Як заявив Резніков: «Враховуючи асиметричний потенціал російських і українських сил, мета полягала в тому, щоб підготувати як асиметричну відповідь, так і засоби, які б гарантували готовність не тільки сектору безпеки і оборони, але й суспільства».

Волонтери відіграли важливу роль, від великих благодійних організацій, які підтримують збройні сили, до невеликих індивідуальних ініціатив. Це варіювалося від збору грошей для забезпечення військами транспортними засобами та зброєю – або навіть харчуванням – до забезпечення медичним приладдям і генераторами електроенергії для сіл, спустошених нападами. У 2014 році ці ініціативи були зумовлені незадовільним станом системи забезпечення Збройних Сил, але у 2022 році – завдяки вдосконаленню системи – вони виникли передусім через стрімке збільшення чисельності особового складу. Найбільша різниця між 2022 і 2014 роками полягає в типі товарів, які надаються цими ініціативами. Судячи зі звітів волонтерів та краудфандингових запитів, у 2014 році це були, насамперед, уніформа, бронежилети, медичне приладдя, системи зв’язку та прилади нічного бачення. У 2022 році почала домінувати інша техніка, зокрема автомобілі та дрони.

Дві великі благодійні організації зробили революцію в цивільній підтримці армії. Фонд Притули зібрав 16 мільйонів доларів на закупівлю бойових безпілотників. Але після того, як виробник – турецький Baykar – вирішив подарувати три бойові безпілотники, гроші пішли на закупівлю супутника для українських військових. Іншим прикладом такого унікального для України виду підтримки є благодійна організація «Повернись живим», яка постачає зброю з 2014 року. У червні 2022 року вона отримала ліцензію на закупівлю товарів військового та подвійного призначення, зокрема летальної зброї, дозволяючи йому купувати товари безпосередньо у виробників і купувати товари військового призначення за кордоном – проникаючи в закриті кола збройової промисловості.

Ці унікальні випадки цивільно-військового співробітництва є частиною зусиль України щодо підвищення стійкості суспільства до війни. Бажання населення активно підтримувати оборонний сектор означає, що люди є важливою частиною національної оборони. Поки що ці зусилля були здебільшого випадковими, і багато одиниць обладнання доставлялися військам на неофіційній основі. Хоча цей підхід може бути ефективним у короткостроковій перспективі, у разі тривалого конфлікту ці ініціативи потребуватимуть належної координації, інституціоналізації та регулювання, щоб полегшити їхню діяльність – без бюрократичних ускладнень.

Чому все це важливо

Є багато уроків, які можна винести з бойових дій українських збройних сил під час російсько-української війни, і деякі члени НАТО вже розпочали дослідження. Війни в Іраку та Афганістані дуже відрізнялися від війни в Україні. Вони мали різні масштаби та залучали різні типи супротивників, створюючи різні навички та знання для спостерігачів і учасників бойових дій. Вони вимагали менше координації між військовими та правоохоронними органами, і не було ролі волонтерів чи сил територіальної оборони з боку союзників по НАТО.

Напад Росії на Україну у 2014 році спровокував трансформацію НАТО як з точки зору сприйняття загроз, так і з точки зору операційних можливостей. Тепер вторгнення 2022 року спонукало окремі країни-члени та партнерів (наприклад, Велику Британію, Німеччину, Швецію та Японію) переглянути не лише свої стратегії оборони та безпеки, але й організаційну та матеріальну готовність своїх збройних сил і всього суспільства. На засіданнях НАТО невдовзі після вторгнення члени альянсу приймали рішення щодо географічного розміщення сил; перевірено їх техніко-матеріальну спроможність; і продемонстрували підвищений інтерес до певних видів техніки, наприклад бойових безпілотників. Однак, російсько-українська війна, і особливо реакція України, вимагає більш всебічного процесу вивчення уроків.

Це має бути вулиця з двостороннім рухом. Україна може поділитися досвідом ведення бойових дій та розбудови комплексної системи національної стійкості. НАТО та Україна мають створити робочу групу з питань стійкості, яка б вивчала найкращі практики та пропонувала шляхи співпраці у створенні транскордонної стійкості. Спільний центр накопиченого досвіду також принесе взаємну користь і не потрібно чекати до кінця війни. Водночас Україна потребує не лише зброї, але й навчання та допомоги для реформування системи військової освіти. Це вже починає привертати увагу завдяки ініціативі щодо навчання українських солдатів у Великій Британії та принциповій угоді Європейського Союзу в лютому 2022 року щодо створення військової консультативно-тренувальної місії (EUATM) в Україні. Однак, ці ініціативи потребують належного розвитку, оскільки навчання є лише випадковим рішенням, а реформа системи військової освіти дозволить довгостроково інвестувати в спроможності України.

Досвід України демонструє взаємозв’язок і взаємозалежність понять оборони та стійкості для реагування на асиметричні загрози. Оскільки Європа переглядає свої можливості безпеки перед обличчям зростаючих загроз, процес нарощування національної стійкості має відбуватися паралельно з розбудовою національної оборони. Ключові сфери, в яких Європа може повчитися в України, ймовірно, включатимуть: використання нових технологій, зокрема штучного інтелекту для розвідки та чат-бота e-Vorog, який збирає поради громадян щодо розгортання сил супротивника; роль безпілотних літальних апаратів (дронів) та їх перехоплення; безпека зв’язку та доступу до супутників; і логістичні ланцюги, особливо механізми транскордонного постачання. Деякі з цих елементів можуть бути корисними не тільки під час війни, але й під час протистояння гібридним загрозам з боку Росії, Китаю та інших країн.  Уроки, які Україна засвоїла у 2014 році, були життєво важливими у 2022 році, а уроки, які Україна та її європейські партнери та партнери по НАТО засвоїли у 2022 році, можуть бути такими ж важливими для наступної кризи.