У той час як кремлівські чиновники абсурдно намагаються зобразити відступи на полі бою в Україні, як «жести доброї волі», ультраправі завойовують російську громадськість, відверто кажучи про військові катастрофи РФ

На тлі російського вторгнення в Україну з’являється нова і значна політична сила. У той час як Володимир Путін тривалий час культивував агресивний бренд російського націоналізму на базі імперської ідентичності, поразки на полі бою в Україні мають радикальний вплив на внутрішню аудиторію та ставлять ультраправих у центр мінливого політичного ландшафту Росії. Про це йдеться в авторській колонці Станіслава Шалунова, засновника і генерального директора NewNode й творця FireChat на сторінках Atlantic Council, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Як і багато диктаторів за всю історію, Путін вірив, що зможе зміцнити свої позиції вдома, ведучи маленьку переможну війну. Однак, зараз він засвоює болісний урок: якщо ви ставите свою позицію диктатора на швидку перемогу, але не досягаєте результатів, вас може спіткати доля Хрущова після Кубинської ракетної кризи або аргентинської хунти після їхнього катастрофічного вторгнення на Фолклендські острови. Поразка у конфлікті, який ви, як очікується, виграєте, настільки деморалізує, що ставить під загрозу все ваше правління.

Зараз багато людей сумніваються, чому Путін взагалі пішов на таке безглузде вторгнення. Насправді, російський диктатор завжди йшов у ва-банк. Вся його кар’єра була відзначена азартними іграми, які з лишком окупилися. Однак із повномасштабним вторгненням в Україну його фортуна, можливо, врешт-решт, обернулась до нього іншим боком.

Президент США Джо Байден описує Путіна як раціонального гравця, який прорахувався. Це, напевно, правда, але також важливо визнати прорахунок Путіна як симптом хибного світогляду, який не пов’язаний з реальністю. Одним словом, Путін потрапив у ту саму пастку, у яку потрапляють багато диктаторів; він випив власний Kool-Aid.

У військовому контексті вірити у власну завищену доблесть катастрофічно небезпечно. Завдяки десятиліттям пропаганди, росіяни сприймають як належне те, що їхня країна є військовою наддержавою. В Україні цей міф розвіяно.

Незважаючи на те, що населення України становить менше третини населення Росії, Україна має набагато меншу економіку та є демократією, що зароджується, а не мілітаризованою диктатурою, вона встояла протягом майже року проти російської армії.

Хоча Захід надав Україні значну військову допомогу, не варто переоцінювати qjuj ступінь участі у війні. Поки що лише близько 1% відповідної наявної західної зброї фактично відправлено в Україну. Такі ключові партнери, як США, Велика Британія, Франція та Німеччина, чинили опір українським проханням про танки, реактивні літаки та ракети великої дальності. Натомість, вони надали протитанкову зброю, обмежену кількість артилерії та ракетні системи меншої дальності. Тим не менш, цього виявилося достатньо, щоб зупинити наступ Росії та звільнити близько половини території, окупованої путінськими військами на початкових етапах вторгнення.

Зіткнувшись із невдачами в Україні, Путін дедалі більше впадає в оману. Замість того, щоб визнати ганебні поразки та катастрофічні втрати Росії, він наполягає, що все йде за планом. Це створює можливості для ультраправих сил Росії, які не страждають від таких обмежень. У той час як кремлівські чиновники абсурдно намагаються зобразити відступи на полі бою в Україні, як «жести доброї волі», ультраправі завойовують російську громадськість, відверто кажучи про військові катастрофи РФ.

До початку вторгнення в лютому 2022 року, єдину політичну опозицію в Росії представляв ув’язнений антикорупційний активіст Олексій Навальний, який намагався діяти за демократичними правилами Заходу. Коли почалася війна, залишки російського громадянського суспільства були нещадно викорінені. Відомих діячів опозиції було ув’язнено або вони виїхали з РФ, а нові закони криміналізували всі форми громадського інакодумства. Ці тенденції посилилися протягом останніх дев’яти місяців, знищивши будь-які надії на серйозну демократичну опозицію режиму Путіна.

Натомість, найсерйозніший виклик путінізму може виникнути від новоствореного політичного руху, який знаходиться ще правіше в політичному спектрі, ніж сам Путін. Наразі це неорганізований, але гучний рух в особі багатьох неофіційних російських «воєнних кореспондентів» і акаунтів у соціальних мережах, які повідомляють про вторгнення, оминаючи підконтрольний Кремлю основний інформаційний простір Росії. Більшість з них пишуть з точки зору російського націоналізму, використовуючи етнічні образи на адресу українців. Вони однозначно провоєнні і часто відверто пропутінські. Проте, їхній контент часто суперечить офіційній пропаганді Росії, оскільки критикує військових, які керують вторгненням.

Хоча наразі немає єдиного націоналістичного лідера, найвидатнішою фігурою серед російських ультранаціоналістів є Євгеній Пригожин, лідер воєнізованого формування «Група Ваґнера». Колись Пригожин намагався дистанціюватися від Ваґнера, але нещодавно він опублікував кадри своїх виступів перед найманцями та відкрив шикарний головний офіс у Санкт-Петербурзі. Це свідчить про зростаючий авторитет Ваґнера. Раніше він вважався тіньовою групою найманців, яку Кремль використовував у гарячих точках гібридної війни, таких як Україна, Сирія та Африка, щоб створити маску правдоподібного заперечення. «Вагнер» був одним із небагатьох російських військових підрозділів, які показали достовірні результати на початкових етапах війни в Україні.

Оскільки його власний публічний авторитет зростає, Пригожин почав перевіряти межі допустимого, публічно висміюючи високопоставлених осіб у російській військовій ієрархії. Тим часом, його війська Ваґнера діють в Україні як армія в армії, переслідуючи свої власні чітко визначені цілі на полі бою та відкрито позиціонуючи себе як військову еліту на противагу неефективній регулярній російській армії.

Бійці Ваґнера стали символом ультранаціоналістів, які самі менш схильні до офіційних ілюзій і більше зацікавлені в реаліях жорсткої влади. Свобода від обмежень кремлівської пропагандистської машини є головною перевагою в їхній боротьбі за довіру серед російської аудиторії. Це робить ультраправих потенційно грізним противником у майбутній внутрішній боротьбі за владу проти режиму Путіна.

Важко передбачити, чого світ може очікувати від постпутінської Росії, якою керуватимуть ультраправі сили, але оптимізму вкрай обмаль. Ультранаціоналістичний режим-спадкоємець, ймовірно, буде ще більш схильний вести війну проти сусідів Росії, безжально обстрілюючи мирне населення. Цей екстремізм частково зумовлений зростаючим переконанням у націоналістичних колах, що Путін зазнає поразки в Україні, оскільки він не був достатньо безжальним у своєму керуванні війною.

Внутрішня позиція Путіна ще недостатньо слабка, щоб казати про неминуче падіння від влади, але вже очевидно, що сьогодні він набагато слабкіший, ніж рік тому. Повномасштабне вторгнення в Україну викинуло в російський мейнстрім низку колишніх маргінальних націоналістичних діячів і перетворило Євгена Пригожина на політичного конкурента Путіна. Багато західних експертів ще не повністю оцінили цей поворот праворуч, але він дає тривожні ознаки того, куди може рухатися Росія в політичному напрямку, і за цим варто уважно стежити найближчим часом.