Чому перемога України звільнить Росію від радянських кайданів?

Нездатність Росії позбутися радянської спадщини є основною причиною війни в Україні

Ілюстрація: DAVID KLEIN

100 років тому, 30 грудня 1922 року, представники «Української соціалістичної республіки» ініціювали офіційну угоду з Росією та республіками Білорусі та Закавказзя про створення нової держави — Радянського Союзу. Угода викликала здивування, оскільки Володимир Ленін неодноразово говорив, що метою соціалізму є злиття всіх націй, а його гаслом було: «Пролетаріат не має батьківщини». Але згода на нову країну, яка визначала себе як союз незалежних національних республік, кожна з яких має формальне право на відокремлення, була тактичним кроком для стримування українського націоналізму. Він протримався 69 років. Про це йдеться в авторській колонці Девіда Саттера, наукового радника Меморіального фонду жертв комунізму на сторінках The Wall Street Journal, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Девід Саттер

Сучасні російські речники наполягають на тому, що Україна є «штучною нацією». Але єдиною штучною державою був Радянський Союз, який відтворив Російську імперію на основі соціалізму. Росіяни, грузини, українці, якути та узбеки були громадянами однієї країни, але єдине, що їх розділяло, — це фальшива реальність комуністичної ідеології. Коли ця ідеологія зазнала краху у 1991 році, наслідком стала поява 15 історичних націй, включаючи Росію та Україну.

Радянська влада визначила клас як рушійну силу історії, а національну культуру підпорядкувала ідеології. Кожна радянська республіка мала свій власний уряд і парламент, але їхній єдиний обов’язок полягав у виконанні указів керівництва комуністичної партії в Москві. Режим підтримував національні мови та культури, але в усьому, що друкувалося чи виконувалося, історія кожної нації розглядалася як боротьба, кульмінацією якої стало приєднання до Радянського Союзу.

У 1920-х роках комуністам потрібні були україномовні кадри, щоб зміцнити свої позиції в Україні, яка була ареною селянських повстань у 1919 році. Збільшилося навчання українською мовою, виходили українські газети та читались лекції для шахтарів українською мовою.

Проте, ніщо не могло захистити Україну від того жаху, який спіткав Радянський Союз загалом і досяг свого апогею створенням ГУЛАГу, розкуркуленням (знищенням найбільш працьовитих селян) і голодомором 1932-33 років. Україна, сільськогосподарська житниця нації та потенційний центр національного опору, постраждала непропорційно. Із семи мільйонів жертв голодомору більше половини проживали в Україні.

Понад 50 років було заборонено згадувати про голод, але з приходом Михайла Горбачова у 1985 році та політикою гласності те, про що довго шепотіли, почали говорити відкрито. В українських селах відбулися панахиди за жертвами, а український рух за національну незалежність, використав пам’ять про голодомор, щоб згуртувати підтримку незалежної України.

1 грудня 1991 року, коли Радянський Союз розпався, 90% українських виборців проголосували за незалежність. У Донецькій області, населеній переважно росіянами, майже 77% підтримали незалежність. У проросійському Криму за незалежність проголосували 54%. Тижнем пізніше Борис Єльцин, Леонід Кравчук і Станіслав Шушкевич — відповідно лідери Росії, України та Білорусі — зустрілися в будиночку у Біловезькій пущі в Білорусі та підписали заяву про припинення існування Радянського Союзу. Горбачов пішов у відставку 25 грудня, а наступного дня верхня палата радянського парламенту, Верховна Рада, ратифікувала розпуск союзу. Народження незалежної України реалізувало національні прагнення, зруйновані після більшовицької революції.

Перша чеченська війна в 1994-96 роках почалася, тому що президенту Єльцину потрібна була «коротка, переможна війна», щоб підвищити свій рейтинг. Друга чеченська війна почалася після бомбардувань російських житлових будинків у 1999 році, які забрали близько 300 життів. За всіма доказами, вибухи здійснила Федеральна служба безпеки або ФСБ. Вони були використані для виправдання нового вторгнення в Чечню, яке дало можливість Володимиру Путіну стати президентом.

У 2014 році окупація Криму та вторгнення на схід України відвернули росіян від сенсу демократичного Майдану в Києві. За підсумками анексії Криму популярність Путіна досягла 82%, а Росію охопила шовіністична ейфорія. Нинішній напад на Україну став наслідком відчуття слабкості США після виведення своїх військ з Афганістану та бажання Путіна відновити «ефект Криму», який підтримував його режим протягом п’яти років.

27 серпня 1991 року, коли ще існував Радянський Союз, Павло Вощанов, прес-секретар Єльцина, попередив, що Росія перегляне свої кордони з будь-якою республікою, яка не захоче бути частиною нового союзу. У московській пресі на основі витоків інформації з’явилися повідомлення про те, що в разі конфлікту російське керівництво розглядає можливість нанесення тактичних ядерних ударів по Україні. У 1993 році, задовго до першого розширення НАТО, Росія закладала основу для майбутньої агресії, визначаючи як загрозу Росії «дії проти російськомовного населення» в будь-якій сусідній країні.

Коли уявний світ радянської ідеології розвалився, все, що залишилося в Росії, це правління злочинців і прагнення домінувати над сусідами Росії, щоб гарантувати утримання влади. Саме на цьому тлі потрібно зважувати підтримку України.

Нездатність Росії позбутися радянської спадщини є основною причиною війни. Якщо Україна поступиться територією, радянський імперіалістичний менталітет збережеться. Поразка Росії у Кримській війні (1853-56) призвела до звільнення кріпаків, а поразка у російсько-японській війні (1904-05) призвела до першої конституції Росії. Нам потрібно підтримати вирішальну перемогу України, щоб покарати агресію — і звільнити Росію від тягаря її минулого.