Оборона чи контрнаступ: як Україна воюватиме з Росією у 2023 році?

Хоча вторгнення Росії в Україну є продовженням восьмирічного конфлікту, який почався з анексії Криму та окупації Донбасу, останні десять місяців поставили армії воюючих сторін перед викликами ведення повномасштабної війни на 1500-кілометровому фронті. Defence24 спрогнозували спроможності української армії у 2023 році і Foreign Ukraine пропонує з цим ознайомитись.

Доктрина ведення війни українськими збройними силами практично не змінилася: її основним положенням є ведення наполегливої оборони з метою нанесення супротивнику максимальних втрат і недопущення його контролю над місцевістю, а за сприятливих умов перехід до наступальних дій. Оборона ведеться як на базі міських центрів, так і на зручних, попередньо укріплених, рубежах місцевості. У районах зосередження зусиль супротивника зберігаються резерви у складі бронетанкових підрозділів і артилерії. Такі дії дозволили українській армії поступово обмежити можливості Росії утримувати стратегічну ініціативу, остаточно перехопити її завдяки успішному наступу на Херсонському напрямку та несподіваному удару під Харковом.

Саме вперта оборона Чернігова, Харкова, Маріуполя та Сєвєродонецька призвела до виснаження наступальних можливостей кращих російських бронетанкових і механізованих частин і надала можливість перейти в наступ. Українські операції на двох віддалених напрямках мали скоординований характер, що змусило росіян розпорошити свої і без того недостатні резерви. Атака під Херсоном на російські війська, згруповані на правому березі Дніпра, мала характер операції, що проводилася в кілька етапів, характерних для доктрини НАТО. Перший, підготовчий етап (формуюча операція) був спрямований на створення сприятливих умов для дії власних військ. Він полягав у нанесенні ударів по чутливих елементах російського угруповання, таким як командні пункти, матеріально-технічні бази, аеродроми та система протиповітряної оборони. Для її проведення були задіяні пускові установки HIMARS, авіація, оснащена протирадіаційними ракетами, сили спеціального призначення та диверсійні групи. Цій діяльності сприяла природна водна перешкода Дніпра. Це ізолювало угруповання російських військ на правому березі, ускладнюючи доставку підкріплень.

Варто зазначити, що спроба повністю відрізати російське угруповання закінчилася провалом. Підтвердилися припущення, розроблені в доктринах НАТО про те, що однієї лише переваги в артилерійській і ракетно-високій зброї недостатньо навіть у ситуації, коли атакуються мости чи понтонні переправи. Необхідна також перевага в авіації, чого Україні неможливо досягти на нинішньому етапі війни. Отже, другий етап операції, тобто вирішальна операція, мав курс, який відрізнявся від припущень НАТО і полягав у поступовому витісненні росіян з позицій зі значними власними втратами. Це було успішно, головним чином через нездатність росіян контратакувати через брак підготовлених резервів і проблеми з обслуговуванням мостових і понтонних переправ. Важливим фактором була висока мотивація українських воїнів, які прагнули визволити Херсонщину від окупації.

Українська атака під Харковом мала інший перебіг. Це була операція, яка базувалася на тому, щоб здивувати супротивника, швидко прорвати рубежі оборони та вийти на оперативний простір у його тил. Перший етап фронтального наступу на супротивника після короткої, але інтенсивної артилерійської підготовки був успішним. Українці правильно визначили як позиції Росії, так і правильно оцінили слабкість її угруповання. Російські підрозділи у складі ополченців (добровольчий полк з Луганська) і допоміжних формувань (батальйон Росгвардії) були розгромлені українськими бронетанковими і моторизованими формуваннями в попередньому бою. В утворену прогалину українці ввели сили не менше п’яти бригад, що призвело до краху всієї ділянки фронту. Російська армія не мала в цьому районі значних резервів, що змусило всі російські сили відступити, щоб уникнути оточення. Другий етап операції, тобто операція після прориву, був лише частково успішним, оскільки українцям не вдалося оточити та знищити російське угруповання під Ізюмом. Проте, загалом це був значний успіх, який у поєднанні з перемогою під Херсоном призвів до втрати Росі\ю ініціативи на стратегічному рівні.

Нині перед українською армією стоїть ще один серйозний виклик. Концепція «оборонного бою» з контратакою за сприятливих умов себе вичерпала, якщо Україна не хоче заморожувати конфлікт на роки. Такі дії можуть призвести до стабілізації фронту бойових дій, а Україна прагне повністю вибити росіян з окупованих територій. Для досягнення цих цілей необхідно зберегти стратегічну ініціативу, тобто продовжувати наступальні дії в більшому масштабі, ніж раніше.

З огляду на кількість мобілізованих солдатів, українські збройні сили видаються здатними проводити такі операції. За даними Генерального штабу України, чисельність ЗСУ наразі становить понад 700 тисяч багнетів, з них близько 200 тисяч – підрозділи першої черги, тобто з високим рівнем підготовки та добре оснащені. Не менше 350 тисяч солдатів, які пройшли підготовку в резервних формуваннях після початку війни. Але в даному випадку викликає сумнів рівень злагодженості підрозділів на рівні бригад, підготовленість штабів і командирів до управління боєм. Також невідомий рівень оснащення цих підрозділів важким озброєнням.

Наразі Україна значною мірою залежить від зовнішніх поставок і підтримки підготовки НАТО, особливо у випадку новосформованих підрозділів. Висока вмотивованість українського воїна в поєднанні із загальною підтримкою суспільства все одно є безперечною перевагою. Це означає високий моральний дух бойових підрозділів. Це важливо під час боїв, що ведуться в надзвичайно складних погодних умовах, з якими ми зараз маємо справу на театрі військових дій. Чи буде українська армія здійснювати значні наступальні дії взимку? Однозначно відповісти на це запитання неможливо. Це залежить від багатьох факторів, найважливішими з яких, крім уже згаданих людських ресурсів, є:

1. Технічний стан бойових машин і ракетно-артилерійських і зенітних засобів ураження. Математичні розрахунки свідчать, що незважаючи на значні втрати, кількість технічних засобів ведення бою зросла. Це пов’язано як з поставками в рамках військової допомоги, так і з військовими трофеями. Однак, в останньому випадку розрахунки можуть бути оманливими, оскільки фактична ефективність трофейних танків чи БТР залишається невідомою. Крім того, техніка української армії вже вісім місяців перебуває в бойових діях і її зношеність, безумовно, є значною. Поставки з-за кордону, особливо у випадку піхотних транспортних засобів, є повністю застарілими машинами (M113 та її модифікаціями) або непридатними для дій у симетричному конфлікті, такими як протимінні машини MRAP. Що стосується артилерії з початкових ресурсів української армії, то значна її частина була знищена або швидко зношена. З самого початку протиповітряна оборона була важливим елементом як через перевагу російських ВПС, так і через повітряні атаки на цивільну інфраструктуру. Україна мала дуже розгалужену (хоча здебільшого застарілу) протиповітряну оборону. У початковий період вона отримувала значну допомогу у сфері протиповітряної оборони малої дальності у вигляді переносних пускових установок, а потім і зенітних систем. Рішення про постачання українцям пускової установки «Патріот», ухвалене в останні дні 2022 року, значно посилить існуючу систему.

2. Боєприпаси та паливо. Логістичні питання недарма практично не функціонують у широкодоступному інформаційному просторі. Підготовка широкомасштабного наступу вимагатиме від українських збройних сил значного матеріального забезпечення, ймовірно, за рахунок інших ділянок операції.

3. Дуже обмежені можливості української авіації. Ситуація не зміниться, поки Україна не отримає допомогу у вигляді літаків західного виробництва. Українська авіація продовжує здійснювати бойові вильоти, останнім часом їх кількість навіть зросла (приблизно до 20 на добу). Вона використовує можливості знищення, досягнуті завдяки підтримці НАТО, наприклад, протирадіаційні ракети HARM для знищення російських радіолокаційних систем. Україна також отримала високоточні бомби JDAM, але це не заходи, які змінять ситуацію в повітрі. А ведення широкомасштабного наступу за відсутності переваги в повітрі вимагає залучення значної кількості засобів ППО, наразі необхідних для захисту критичної інфраструктури.

4. Концентрація сил. Погодні умови не сприяють пересуванню великих бронетанкових і механізованих формувань, складно також забезпечити їм умови проживання. Наступи під Херсоном чи Харковом українські війська здійснювали здебільшого з використанням бригад, які вже діяли у смузі безпосередніх дій, без введення в бій резервних частин, що передбачало б їх передислокацію із смуги тилових дій. Успіх був можливий у випадку Херсона завдяки природній ізоляції району бойових дій Дніпром, а у випадку Харкова через слабкість російських військ. Крім того, на тому етапі війни у росіян практично не було значних резервів на стратегічному рівні. Наступна контратака вимагатиме або пошуку «слабкого» місця російського угруповання, але тоді наступ відбуватиметься у досить випадковому місці, або удару на одному з ключових ділянок фронту, що також передбачає зосередження. Це потребуватиме не лише сприятливих погодних умов, але й значних матеріально-технічних зусиль.