Багато великих науково-дослідних інститутів Німеччини створили свої програми допомоги українським науковцям-біженцям

Коли почалася війна, Марія Нестеркіна думала, що все буде не так уже й погано, щоб вона могла залишитися із сім’єю та друзями в Одесі. Але в процесі того, як на Україну падало дедалі більше російських ракет, дослідниця зрозуміла, що вона не має іншого вибору, окрім як втікати. Про це йдеться у спеціальному репортажі Tagesshau, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Менш ніж за два тижні після початку війни, 5 березня 2022 року, 30-річна вчена втекла до Штутгарту, де зупинилася у знайомого — і одразу почала шукати університет для продовження своїх досліджень. Незважаючи на свій юний вік, фармацевт вже має гарні зв’язки у міжнародному науковому співтоваристві та отримала пропозиції від університетів Португалії й Туреччини. Але вона вирішила залишитись у Німеччині — і потрапила до Інституту фармацевтичних досліджень ім. Гельмгольца в Саарі (HIPS).

У Саарбрюккені вона досліджує нові активні речовини проти патогенів, як-от бактерії, паразити чи віруси. Вона досліджує, наприклад, як активні інгредієнти можуть бути доставлені до місця призначення в організмі або які білки в патогенах можуть стати потенційною мішенню для нових ліків. Вона привезла із собою до Саарбрюккена кілька дослідницьких проектів зі своєї рідної країни.

«Примітно, як швидко Марія освоїлася у наших проектах та колективі — для нас вона справжня знахідка. На спеціалізованій конференції у Дубліні вона навіть отримала приз за найкращу презентацію», – зауважує Ханна Хірш, керівниця HIPS.

Доля Нестеркіної є зразковою для сотень інших учених з України – лише в HIPS зараз проводять дослідження троє українських біженців. Точні цифри назвати складно, оскільки в’їзд до Німеччини можливий без візи, а зайнятість біженців не фіксується. Але, за словами українського нейрофізіолога Ольги Гаращук, близько 13% із приблизно 80 тисяч вчених-дослідників покинули Україну. Сама Гаращук є професором у Тюбінгені та президентом Німецько-українського академічного товариства з 2008 року. Згідно з її опитуванням, більшість дослідників, які втекли, приїхали до Німеччини (27%), а решта до Польщі. Це відповідає майже чисельності у 300 учених, які втекли до Німеччини за останні 10 місяців. Але чи завжди їхня інтеграція в німецьке дослідницьке середовище така ж успішна, як це було з Нестеркіною? Чи є німецькі вчені, які здатні поділитися з ними своїм досвідом і чи достатньо фінансових ресурсів, щоб найняти українських вчених?

Багато великих науково-дослідних інститутів Німеччини створили свої програми допомоги українським науковцям-біженцям: Інститути Макса Планка, Товариство Гельмгольца та Німецький дослідницький фонд. Бундестаг також надав кілька мільйонів євро для українських студентів та науковців.

«В Україні дуже високий рівень освіти, і український докторський ступінь, визнається у Німеччині. Це полегшує інтеграцію. У наукових дисциплінах співпрацювати, мабуть, простіше, ніж у гуманітарних, оскільки мовний бар’єр не грає такої великої ролі. Крім того, українські університети, такі як київські чи львівські, мають багатостолітню історію та добре пов’язані на міжнародному рівні», – відзначає Міхаель Флакке з Німецької служби академічних обмінів (DAAD).

Але виграють не лише українці: досвід, який вони приносять із собою, також допомагає німецькому дослідницькому ландшафту – особливо у наукових проектах, а також утриманні перспективних дослідників. Наприклад, лише Товариство Макса Планка скерувало не менше 36 українських дослідників до 16 своїх інститутів та виділило для них 1 мільйон євро.