У радянські часи найпопулярнішим велосипедом була «Україна», який експортували у понад 30 країн світу, зокрема в Польщу, де він став основним двоколісним транспортним засобом

Досі в Польщі та у пострадянських країнах з теплотою згадують велосипед «Україна» та хвалять його надійність. Ба більше, у ті час був навіть віршик: «Не пий горілку, не пий вино, а купи Україну». Про це йдеться в аналітичній публікації польського видання Onet, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Велосипед «Україна» виготовляли на Харківському велосипедному заводі, що асоціювало його з Українською Радянською Соціалістичною Республікою. Але, насправді, цей флагманський радянський продукт має … німецький родовід. Це пов’язано з тим, що Харківський завод був створений у 1924 році шляхом злиття двох підприємств. Перше – Велосипедна фабрика з Риги, заснована у 1886 році німцем за походженням Олександром Лойтнером. Він започаткував перше в Російській імперії серійне виробництво велосипедів, які назвав «Росія». Перша «серія» складалася лише з 19 велосипедів. Вони були розпродані миттєво, і Лойтнер почав створювати нові. На початку ХХ століття його компанія виготовила 20 моделей велосипедів (чоловічі, жіночі, дитячі), отримала нагороду на ярмарку у Шотландії і відкрила представництво у Парижі. У 1913 році Військове міністерство розмістило замовлення на виробництво 10 тисяч велосипедів, якими мали користуватися агенти розвідки та кур’єри.

Як компанія Олександра Лойтнера опинилася у Харкові? Влітку 1915 року виникла загроза захоплення Риги наступаючою німецькою армією, і військова влада наказала евакуювати завод, оскільки він мав стратегічне значення для оборони країни. 7 липня працівники підприємства та техніка потягом вирушили до Харкова. Там продовжили виробництво велосипедів для потреб російської імператорської армії. Після Жовтневої революції та під час громадянської війни компанія Лойтнера припинила свою діяльність. Так чи інакше, його власник не змирився з більшовицькою владою і емігрував до Італії.

Друга компанія, яка увійшла до Харківського велосипедного заводу, це філія компанії «Adolf Bleichert & Co.» з Лейпцига, магната з виробництва канатних доріг. Це підприємство було засноване у 1874 році, дата відкриття філії в Харкові невідома. Після початку Першої світової війни, ймовірно, “Adolf Bleichert & Co.” було націоналізовано – так на той час поводилися з підприємствами підвладних ворогуючих держав. Але 13 листопада 1923 року долі обох компаній різко змінилися. Тоді місцева влада вирішила об’єднати два заводи, щоб оптимально використати їхній потенціал. Так виник Харківський велосипедний завод. Спочатку там працювало лише 50 осіб.

Перед керівництвом підприємства було поставлено завдання якомога швидше розпочати виробництво транспортних засобів. Наказ було виконано вже у 1924 році, але не завдяки харків’янам. Українські інженери скопіювали одну з моделей Олександра Лойтнера. Крім того, до 90% обладнання Харківського велосипедного заводу колись належало Ризькій фірмі, а 10% –”Adolf Bleichert & Co.” У 1925–1927 роках було продано майже 12 тисяч транспортних засобів, а до початку Великої Вітчизняної війни — аж 1 мільйон! У той же час харківські інженери внесли подальші зміни в оригінальну модель. Модернізовані версії велосипеда були випробувані інженерами та працівниками проекту, вирушаючи на багатокілометрові заїзди.

Восени 1941 року Харківський велосипедний завод був евакуйований до Бухари (Узбекистан), де вже за тиждень було розпочато виробництво велосипедів для потреб армії. 23 серпня 1943 року Червона Армія звільнила Харків, а у жовтні 1944 року фабрика повернулася в рідне місто і відновила виробництво, доповнивши свою пропозицію жіночими та дитячими велосипедами.

Велосипед «Україна», модель В-120, відомий мільйонам шанувальників двох коліс, з’явився на ринку у 1960 році. На відміну від своїх попередників, він мав подовжену раму, нове сідло та посилений ланцюг. Головне, що він був надійним і довговічним. Ярослав Бойчук, герой документального фільму «Чому велосипед Україна?», розповів, що ця модель стала його улюбленою, адже завдяки ній він міг возити дружину та двох синів, а також важкі покупки. Крім того, він використовував «Україну» як … вантажівку, бо завантажував серед інших мішки з цементом і цукром, а також дошки. Хоча це був чоловічий велосипед, на ньому також їздили жінки. Лідія, героїня згаданого фільму, похвалилася, що купила велосипед одразу після весілля. Минуло 37 років, а вона досі їздить на ньому.

Можна сказати, що жителі СРСР полюбили харківський велосипед. Він став об’єктом жадання навіть 6-7-річних хлопчиків, які за віком і зростом не могли на ньому їздити. Але винахідливі діти знайшли вихід: каталися на велосипеді під… рамою!

Перевагою «України» була її доступність. У той час, коли багато основних товарів були дефіцитом, споживачі могли зайти у спортивний магазин і купити велосипед без черги. На жаль, у користувачів цього велосипеда виникли серйозні труднощі з придбанням запчастин: шин, камер, гальмівних барабанів, які рідко потрапляли на полиці магазинів. Не було СТО чи майстерень з ремонту та обслуговування велосипедів. Ці проблеми не зупинили шанувальників двох коліс, адже в кожній родині був свій майстер на всі руки.

Харківський велосипедний завод також почав експорт велосипедів «Україна». У підсумку в середині 1970-х років кількість виготовлених велосипедів досягла 800 тисяч щорічно. До 1984 року їх було продано 23 мільйони.

У 1990-ті роки, з розпадом Радянського Союзу та Варшавського договору, для харківської фабрики настали важкі часи. Лише у 2001 році знайшовся бізнес-партнер, який став одним з основних покупців цієї продукції. Хоча Харківський велосипедний завод не повернув колишню славу, його фінансове становище було хорошим аж до російського вторгнення у лютому 2022 року. Підприємство виготовляло понад 50 моделей велосипедів, всі запчастини, а також здійснювало їх обслуговування та ремонт. Безсумнівно, нові велосипеди знайшли б своїх покупців, але в гаражах і квартирах багатьох тисяч українців досі стоїть «Україна» радянського виробництва. У великих містах, таких як Київ, Львів, Дніпро, є майстерні, які пропонують капітальний ремонт цих велосипедів. У документальному фільмі «Навіщо велосипед Україна?», власник одного з них пан Ігор розповідає: коли до нас приходить клієнт і питає, чи не викинути велосипед на смітник, ми кажемо: ні! Ми його відремонтуємо і він буде не гірший за новий. І додає: Машини везуть тіло, а два колеса – душу.