Занепокоєння щодо відновлення військового наступу виникло у січні 2023 року після того, як Росія та Білорусь провели спільні військово-повітряні навчання на тлі візиту російського президента Володимира Путіна до Мінська

Безпілотники-розвідники літають кілька разів на день з українських позицій у глибині густого лісу на кордоні з Білоруссю, досліджуючи небо та землю в пошуках ознак біди з іншого боку. Українські підрозділи спостерігають за 1000-кілометровим кордоном на предмет можливого раптового наступу з півночі – повторення невдалого російського наступу на Київ на початку війни майже рік тому. Про це йдеться у спеціальному репортажі ABC, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Цього разу українці не ризикують. З літа вони зміцнювали оборону, будували та розширювали окопи та мінували ліс напередодні весняного наступу, який очікують військові.

Мешканців тимчасово окупованих минулого року сіл області жахає перспектива, що все почнеться спочатку.

«Ми прислухаємося до кожного дрібного звуку і шуму. Коли ти постійно в страху, це не життя», – каже 64-річна Валентина Матвєва в селі Ріпки.

Занепокоєння щодо відновлення військового наступу виникло у січні 2023 року після того, як Росія та Білорусь провели спільні військово-повітряні навчання на тлі візиту російського президента Володимира Путіна до Мінська.

Військові експерти та західна розвідка применшують можливість поновлення північного наступу.

11 січня 2023 року міністерство оборони Великої Британії написало у Twitter, що російська авіація та війська в Білорусі, хоча й численні, «навряд чи становитимуть надійну наступальну силу».

Згідно з місцевими повідомленнями, білоруські чиновники пояснюють розгортання військ уздовж кордону «стратегічним стримуванням».

Авторитарний президент країни Олександр Лукашенко наполягає, що не відправлятиме війська в Україну.

Але українське командування напоготові, згадуючи, як Росія використовувала Білорусь в якості стартового майданчику на початку 2022 року.

«Ми постійно спостерігаємо за ворогом з місця і за переміщенням військ, чи рухаються вони, скільки і куди вони рухаються», — зазначає Олександр, начальник підрозділу армійської розвідки під час прес-туру, який проходив за кілька кілометрів від кордону.

На відміну від сходу з його нищівними артилерійськими дуелями, тут, на півночі, це здебільшого війна безпілотників.

За словами Олександра, білоруси та росіяни «постійно стежать за нашими змінами, намагаючись знайти позиції наших військових».

Іноді підрозділ Олександра виявляє ворожі розвідувальні безпілотники та збиває їх із протидронових рушниць.

«Нещодавно, ми, таким чином, отримали чотири їхніх безпілотника, а вони забрали два наших», – згадує Олександр.

Він каже, що розвідувальні місії поки що не виявили ознак тривожної активності.

«У них є частина посилення, і патруль посилений, але значного скупчення військ ми не спостерігаємо» – сказав він.

Український генерал-лейтенант Олексій Павлюк, який відповідає за Київську область, заявив, що його країна готується до можливої нової атаки з Білорусі.

«На кордоні з Білоруссю ми створили групу, яка готова гідно зустріти ворога», – сказав він.

Українські офіційні особи стверджують, що ніхто не може знати, куди рухатиметься Москва в найближчі місяці, і тому на кордоні потрібно бути пильними.

«[Укріплення] зроблені для запобігання повторного проникнення. Незалежно від того, станеться це чи ні, ми завжди повинні бути готові», — сказав Олександр.

Озброєні кулеметами українські воїни стоять у викопаних у лісовій підстилці й укріплених дошками траншеях глибиною у півтора метри.

Тут ще свіжі спогади про тимчасову окупацію, коли російські війська намагалися взяти в облогу місто Чернігів.

Вони відступили 3 квітня 2022 року, оскільки Москва переключила свою увагу на східні провінції України.

Але попри російсько-білоруські навчання, надія теж є.

«Першого разу, коли вони напали, у нас [на кордоні] не було зброї та армії. Але зараз усе є», — згадує Ганна Похєєлко з села Колючівка.

Буде наступ чи ні, але Олена із села Нові Яриловичі боїться, що ситуація на кордоні призведе до того, що вона ніколи більше не побачить свою матір, брата та двох сестер, які живуть лише за 3 км у селі на території Білорусі.

«Я не можу повірити, що вони так близько, і я не можу їх побачити», – зітхає 63-річна жінка, білоруска за походженням.