Російський президент зосередився на мілітаризації держави та суспільства за допомогою зачистки відкрито незгодних з державною позицією у війні та розпалу агресивної антизахідної позиції серед широких мас, щонайменше щирих противників антивоєнного руху

Перемога у тривалій війні вимагає мобілізації військ та продовольства, які переважать супротивника. Позитивні завдання та чітко визначені цілі – це шлях до успіху. Після атаки на Перл-Харбор у грудні 1941 року Президент США Франклін Рузвельт зміг об’єднати суспільство навколо ідеї безумовної капітуляції Японії. Шокуючий напад на територію США згуртував американців навколо єдиної мети – розгромити Японію, помститися за напад на Перл-Харбор та усунути загрозу з боку імперіалістичної держави. Цього всього було достатньо щоб підтримувати бойовий дух, але була ще і додаткова мета: захист демократії. Поразка Японії дозволила б США впровадити демократизацію (а згодом і американізацію) Азії.

Про це йдеться в аналітичній публікації Майкла Кіммейджа, професора історії в Американському Католицькому університеті та запрошеного наукового співробітника Німецького фонду Маршалла та Марії Ліпман, старшої запрошеної наукової співробітниці Інституту європейських, російських та євразійських досліджень Університету Джорджа Вашингтона на сторінках Foreign Affairs, переклад якої пропонує Foreign Ukraine.

Президент Росії Владімір Путін не дотримувався цієї класичної формули. Насправді, він перекрутив її: спочатку напав на Україну і лише потім спробував мобілізувати російське суспільство. Дії Росії в Україні, за його словами, це не війна, а «спеціальна воєнна операція». В нього ніколи не було чітко встановлених завдань: його заявлені цілі змінювалися з часом. Вторгнення в різні періоди мало на меті зупинити вигаданий геноцид, дати волю нібито російській природі України, «денацифікувати» нефашистську країну та демілітаризувати її – навіть, якщо про жодну реальну загрозу для Росії не йшлося. Як вказує Всеросійський центр вивчення громадської думки, до війни більшість росіян вважали Україну дружньою країною, і лише 11% бачили в Україні ворога.

Приємно дивитися як путінська війна стає тотальним провалом. Від Києва до Херсона Росія зазнала значних втрат на полі бою. Це зміцнило західну підтримку в небачених досі масштабах та викликало жорстку відповідь з боку Києва. У міру того як армія України розвивається, перспективи Росії припинити війну на своїх умовах гаснуть — хоч би ці умови колись були зрозумілими. Також на Росію наклали санкції найбагатші та найрозвиненіші країни світу. З такою силою проти Путіна деякі експерти припускають можливий крах його режиму.

Однак, режиму Кремля ще далеко до краху. Путін використав війну щоб пришпорити суспільство, підтягти еліту ще ближче та зміцнити своє внутрішнє становище. Репутація генія зовнішньої політики більше не проходить, хоч він і зумів віджати Крим в України у 2014 році чи зробити з Росії серйозного гравця на Середньому Сході у 2015 році. Натомість російський президент зосередився на мілітаризації держави та суспільства за допомогою зачистки відкрито незгодних з державною позицією у війні та розпалу агресивної анти-західної позиції серед широких мас, щонайменше щирих противників антивоєнного руху.

Це можна назвати «воєнний путінізм». Він репресивніший і менш гнучкий за довоєнний, та зміг нав’язати дух війни жителям Росії. Ціна неперемоги у війні – це сукупність негативно поставлених цілей: не програти, не капітулювати, не визнавати поразок, не дозволяти будь-чому загрожувати існуванню режиму. Це принципово порожній проєкт, угода з дияволом за майбутнє Росії. У Кремля більше немає успіхів, а його наративи розходяться з реальними фактами. Війна створила нову версію путінізму зі спадаючою віддачею.

Нормалізація війни

Путін ніколи не соромився воювати. За його правління виникли успадкований чеченський конфлікт та невизначеність у Молдові. У 2008 році Путін був прем’єр-міністром, коли Росія вторглася у Грузію. У 2012 році він знову став президентом і через два роки анексував Крим та проник у східну Україну. До 2015 року російські військові та спецслужби встигли зробити кілька експедиційних поворотів: вдертися в Сирію, втрутитися у вибори за кордоном та помахати кулаками в Африці. Путіну давно подобається образ головнокомандувача на фото та відео, тому він перетворив публічне святкування перемоги у Другій світовій війні на наріжний камінь пострадянської російської ідентичності.

Це і була та сама політична та культурна траєкторія, що призвела до вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року. Однак, це вторгнення стало поворотним моментом, навіть переломом, що зробило уряд Путіна невіддільним від війни. Масштаби російських операцій в Україні відрізняються від минулих війн Путіна. Ставки вищі, як і рівень політичних репресій.

Путін експлуатував війну щоб звести політичні свободи росіян до нуля: ні свободи слова, ні права на мирні зібрання, ні права на опозицію уряду. Ув’язнення опозиційного лідера Олексія Навального, перед вторгненням, було якраз і помітнішим без війни. Дійсно, перетягування каната між Путіним і опозицією загострилося у 2012 році, коли Путін повернувся до Кремля на свій третій президентський термін, а потім і у 2018 році, на піку зусиль Навального створити альтернативу путінізму. Тоді протистояння і припинилося.

Тим часом, воєнний путінізм напрочуд мало впливає на російську економіку. Технократи, які ще за місяць до початку війни розповідали про її можливі руйнівні наслідки, були змушені багато працювати, щоб тримати економіку з лютого 2022 року. Санкції обмежують свободи російської армії та деяких бізнесів (наприклад пов’язаних з металургією, ремонтом авто, механікою та обладнанням), в той час як інші (харчові чи алюмінієві, наприклад) тримаються. Санкції може і виправдають себе з часом, але зараз вони не надто впливають на життя звичайних росіян. Заможні і далі можуть комфортно жити, бідним, у всякому разі, небагато втрачати. Уряд щедро витрачає гроші на пенсіонерів, бідних росіян і причетних до військових дій; безробіття низьке. Якщо середній клас та малий бізнес постраждали, то вони пристосовуються. Принаймні, зараз Росія демонструє всі ознаки, що економічно здатна з цього видряпатись.

Поки що Путін може покластися на покірність населення. Наскільки в їхніх очах він хороший головнокомандувач важко сказати. Але зовсім небагато росіян, навіть ті, хто б не пішов на війну у лютому 2022 року, бажають поразки Росії. Поразка страшна навіть у згубній війні, і Путін політично ізольований від такого страху. Навіть, якщо перемога йому тут не світить, багато росіян впевнені, що він потрібний їм як лідер, який допоможе уникнути поразки.

Тим не менше, досі відносно небагато росіян щиро вірить у війну Путіна. Вони, як правило, старші, політично маргіналізовані і живуть у віддалених регіонах країни. Це люди, для яких аргументи Путіна про гнилий Захід викликають найбільший резонанс. Згідно опитування Левади у листопаді 2022 року, 81% росіян за 55 років негативно відгукуються про Захід. Для них Україна водночас і ворог в союзі із Заходом, і частина Росії, яка з 2014 року живе під легітимним урядом і страждає від штучної української ідентичності, нав’язаної фанатиками-націоналістами, яких ще й фінансує та підтримує Захід.

Проблема щирих прихильників в тому, що їхні переконання можуть завадити. Спеціальна група блогерів і коментаторів у месенджері «Телеграм» організувала таку підтримку війни, на яку державні ЗМІ не здатні – дещо спонтанне та щире, з усією емоційною силою соцмереж. Але саме в цих кутках російської медіа-екосистеми і з’явилися голосні критики воєнної тактики Росії. Багато з них вважає, що вони воюють ще недостатньо агресивно. Останні кілька місяців Кремль терпів їх, але також стримував. Все ж таки, ці діячі підтримують війну та режим. Час від часу їм треба нагадувати не виходити за рамки.

Серед політичної еліти, відверто критикувати вторгнення немислимо. Уряд Росії виганяє критиків з країни, залякує тих, хто залишився, і переслідує безстрашних. Ті, що досі в Росії, стикаються з професійною помстою, суспільним клеймом, та арештами за протидію війні. Заарештували та кинули за ґрати на 8,5 років Іллю Яшина, політика і опозиційного лідера, що розповідав, як російські військові влаштували різанину в Бучі. Проти майже 400 інших порушили кримінальні справи за активну антивоєнну позицію, і більше 5,500 оштрафували, затримали чи не допустили до певної діяльності. За відсутності ефективної опозиційної партії чи руху, відкриті антивоєнні висловлювання помічають як поодинокі жести, які лиш підкреслюють непохитну владу Кремля над політичною сферою та громадською думкою Росії.

Попри те, що Кремль явно контролює політичну сцену, йому нічого не загрожує. Західні ЗМІ сконцентровані на мобілізації, оголошеній у вересні. Принаймні, таким же наслідком була мілітаризація публічної сфери. Лиш частка росіян активно бере участь у війні, але всі мають показувати свою прихильність, хоча без палкої підтримки. ЗМІ, діячі культури, та освітній сектор зіграли свою роль у виправданні чи закладанні основ для війни, яка триватиме стільки, скільки Путін вважатиме за потрібне. Інколи мета – розпалити емоції війни. Ще тонша ціль – зробити війну рутинною, органічною та невід’ємною частиною життя в Росії.

По лезу ножа

Воєнний путінізм – це експеримент по відкладанню проблем. Майбутня перевага України на полі бою чи навіть воєнний статус кво можуть змусити Путіна оголосити другу мобілізацію, на додаток до попередньої у вересні 2022 року. Саме це він відтягуватиме так довго, як це можливо. Друга мобілізація покаже добросовісність воєнного путінізму. Просто так мобілізація травмує, а значно гірше, якщо немає жодного воєнного прогресу. Це докір відповідальним військовим та політикам. Але перша хвиля мобілізації виникла на тлі воєнних невдач, і Кремль залишився неушкодженим. Такий цикл може легко повторитися. Або уряд може ухвалити рішення про розширення призову молодих чоловіків.

Воєнний путінізм може також сам підірватися через застій. Росія може лише деякий час єднатися навколо сумної місії – не програти війну. Після розвалу Радянського Союзу у 1991 році, російський президент Борис Єльцин обіцяв процвітання, політичну свободу та інтеграцію в Європу. Це йому не вдалося, але на початку його правління ця мета стимулювала пострадянську Росію, і за період від 1991 до 2000 року Єльцин справді наблизив Росію до вільного ринку та Європи. За час всього правління, місія Путіна лишається неясною: стабільність та процвітання вдома після економічних провалів 1990-х років, військова міць за кордоном, місце за столом міжнародної політики. Війна Путіна 2022 року зашкодила міжнародній репутації Росії та підірвала уявлення про російську військову могутність. Залишилось будувати стабільність через мілітаризацію, але це парадоксальне політичне прагнення.

Воєнний путінізм – це зменшений путінізм, і було б неможливо описати сучасну Росію (та росіян) як висхідну державу. Це швидше озброєна влада. Це пояснює скажену кампанію ЗМІ задля збільшення підтримки війни, щоб приховати, як Путін затяг Росію у довгий цикл застою. Ізоляція та санкції разом сприятимуть економічному та політичному занепаду Росії. Ніхто не може сказати точно, скільки ще Путін ходитиме по цьому гнітючому лезу ножа. Його військовий шлях не йде від точки А до точки Б, а тримає круговий рух від точки А до точки А. Удосконалений метод уникнення невдач має всі шанси зайти у глухий кут.

Перекладачка: Руслана Фалько