Від відповіді на це запитання може залежати майбутнє цілого людства

В адміністрації президента Джо Байдена зростають розбіжності щодо того, яку перемогу України у війні проти РФ повинні підтримати Сполучені Штати. Від підсумку цих дискусій може залежати не лише кінцевий результат війни в Україні, але навіть, ймовірно, майбутнє цілого людства. Про це йдеться в авторській колонці Анатоля Лівена, старшого наукового співробітника Інституту відповідального державного управління Квінсі на сторінках TIME, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Держсекретар США Ентоні Блінкен назвав спробу України повернути не тільки українські території, захоплені Росією минулого року, але й Крим (анексований Росією у 2014 році) як «червону лінію» для Росії, перетин якої може змусити Москву розширити кордони війни. За інформацією The Washington Post, офіційні особи США попередили Київ, що нинішній рівень допомоги Україні не може бути гарантований і українські амбіції, можливо, доведеться змінити.

З іншого боку, заступник держсекретаря США Вікторія Нуланд нещодавно приєдналася до позиції українського уряду про те, що Україна має повернути всю свою територію і не піде в цьому на компроміс. Нуланд заявила, що «[ми] будемо підтримувати Україну скільки завгодно. Україна бореться за повернення всієї своєї землі в межах міжнародно визнаних кордонів. Ми підтримуємо їх, зокрема у підготовці наступного жорсткого наступу, щоб повернути свою територію… Крим має бути — як мінімум, як мінімум — демілітаризований».

Судячи з останніх виступів у Києві та Варшаві, сам президент Байден, схоже, ще не визначився, якою має бути територіальна мета підтримки України. Він сказав, що це питання мають вирішувати українці, але не підтримав їхню мету – повернути Крим.

Питання для американців полягає в тому, чи повинна ця війна закінчитися миром, який дозволить Росії де-факто (якщо не де-юре) володіти Кримом і східним Донбасом (територією, яку вона захопила у 2014 році) або деокупацією (якщо Україна зможе відвоювати землі, які захоплені після 24 лютого 2022 року); чи США повинні надавати Україні масштабну допомогу безкінечно з метою відвоювання всіх окупованих українських земель.

Генерал Марк Міллі, голова Об’єднаного комітету начальників штабів, заявив, що Росія вже програла в Україні, і якщо поглянути на карту та на очевидні цілі російського вторгнення рік тому, це стане зрозумілим. Російська армія не змогла захопити Київ і повалити український уряд, а також не досягла трьох з чотирьох інших своїх територіальних цілей: взяти весь Донбас, друге місто України, Харків, і українське узбережжя Чорного моря. Єдина дійсно значуща мета, якої досягла Росія, — це завоювання сухопутного коридору між Росією та Кримом і відновлення водопостачання до Криму з Дніпра, яке раніше було заблоковане Україною.

Ці поразки Росії означають, за винятком надзвичайно малоймовірних подій, як-от повне припинення допомоги Заходу та повна перемога Росії, що переважна більшість українських регіонів, у майбутньому будуть повністю незалежними від Росії і тісно пов’язаними із Заходом. Це скасовує не лише цілі Москви річної давнини, але й більш ніж 300-річну історію Росії та України.

Протягом століть, відколи Росія відвоювала Київ у Польщі у 1660-х роках, а Петро Перший розгромив шведів та козаків-союзників під Полтавою у 1709 році, Україна так чи інакше перебувала під пануванням Росії. Подібно до шотландців у Британській імперії, амбітні українці увійшли до російського та радянського чиновницького апарату та війська, а українські письменники та режисери працювали в російськомовному середовищі.

Панування над Україною мало вирішальне значення для уявлення Росії про себе як лідера східнослов’янських православних народів і для статусу Росії як провідної держави світу. Як писав Збігнєв Бжезінський, «без України Росія перестає бути євразійською імперією». Внаслідок поразки в Україні це справді сталося; і враховуючи військові та економічні реалії, справді дуже важко зрозуміти, як Росія зможе це змінити. Щонайбільше, Росія може захопити додаткові території на сході та півдні України, і то лише з дуже великими втратами в людях і техніці.

Зважаючи на масштаби перемоги, якої вже досягли Україна та Захід, які аргументи для того, щоб націлюватися на повну поразку Росії та відвоювання Криму та Донбасу? Для багатьох українців це питання — зрозуміле — частково це питання честі та емоцій. Враховуючи страждання, яких зазнала Україна внаслідок вторгнення, вони хотіли б бачити Росію повністю розбитою та приниженою. Бажання відновити територіальну цілісність України також є природним. Однак, у випадку Криму та Донбасу це варто кваліфікувати як через складний юридичний статус Криму та Севастополя, так і через надзвичайну складність реінтеграції російськомовного населення цих територій в Україну, яка дедалі більше характеризується етнічним націоналізмом. Про це попереджав колишній радник президента Зеленського Олексій Арестович.

Український уряд і деякі американські прихильники жорсткої лінії також висунули аргумент, що повна поразка Росії і втрата Криму необхідні, якщо Росія не хоче перегрупуватися і знову погрожувати Україні через «шість місяців або шість років», як сказала Нуланд.

Цей аргумент у його нинішньому вигляді є глибоко помилковим. Здатність Росії атакувати Україну не залежить від деокупації Криму. Якщо Росія виживе як держава, вона збереже кордон з Україною протяжністю 1200 миль. Також жодна поразка, якою б серйозною вона не була, не може знищити основний військовий потенціал Росії, який залежить від досі значної російської економіки та населення, а також від здатності держави мотивувати населення до боротьби.

Хоча багато росіян могли б змиритися з втратою України (зважаючи на поразки та жахливі втрати, які Росія зазнала в цій війні), втрата Криму створила б постійне бажання територіального реваншу, як-тільки з’явиться така можливість.

Для переважної більшості росіян, Крим (який входив до складу Російської радянської республіки, поки його не було передано Україні у 1954 році) є історичною частиною Росії. Як зазначив Блінкен, найбільша загроза екстремальної російської ескалації випливає з кроку України захопити Крим. Наразі більшість кримчан досі хочуть бути частиною Росії, і в такому випадку постає питання про те, як Україна могла б керувати Кримом у майбутньому без репресій чи етнічних чисток.

З огляду на ризики ядерної ескалації, якими були б мотиви, щоб США підтримали деокупацію Криму? По-перше, військово-морська база Севастополь у Криму є єдиним глибоководним портом Росії на Чорному морі. Його втрата значною мірою зруйнувала б здатність РФ спроектувати свою владу у Середземному морі. Це радісно підтримали б багато американських стратегів, навіть якщо реальними бенефіціарами можуть виявитися Туреччина та ісламістські сили. Туреччина залишиться єдиною великою державою в Чорному морі; і без російських військ у Сирії Анкара та ісламісти мали б набагато сильнішу позицію, щоб захопити більшу частину цієї країни.

Друга надія прихильників жорсткої лінії США та українського уряду випливає з вищезазначеного: деокупація Криму, насправді, не зруйнує російську загрозу для України. Швидше за все, ця мета пов’язана з надією, висловленою в різних західних колах про те, що внаслідок повної поразки РФ в Україні буде не тільки повалено режим Путіна, але й сама Російська Федерація буде радикально і назавжди ослаблена або навіть розпадеться. І це не зовсім порожнє бачення. Як показують приклади Іраку та Лівії, у багатоетнічних авторитарних державах зі слабкими громадянськими інститутами режим і держава можуть бути настільки глибоко переплетені, що знищення одного призводить до краху іншого.

Для Сполучених Штатів спроби знищити державу, яка має ядерну зброю, було б найнебезпечнішим ризиком в історії. Коли Радянський Союз розпався, це трапилось з внутрішніх причин, і перша адміністрація Джорджа Буша була обережною, аби не показати, що саме вона керує цим процесом. Якщо російські еліти розглядають Крим як екзистенційну проблему для РФ, то вони будуть готові піти на екзистенційний ризик, щоб зберегти його. Чи варто ризикувати американцям, коли для США – це не екзистенційне питання, а Україна вже здобула велику перемогу?