Героїчна боротьба за суверенітет означає, що Україна більше не сприймається суспільством як країна другого гатунку

Російське вторгнення в Україну завершує процес трансформації ідентичності та формування української політичної нації. Рік війни, що супроводжувався всебічною дерусифікацією суспільного життя, прискорив поворот українців до рідної історії, культури, мови та символів, вписаних у широкий європейський контекст. Обидві ці тенденції прогресують з моменту проголошення незалежності у 1991 році та значно посилилися після анексії Криму та початку війни на Донбасі у 2014 році, коли держава чітко визначила політику пам’яті та розпочала комплексну українізацію суспільного життя. Про це йдеться в аналітичній публікації Ядвіги Рогожи, експертки Центру східних досліджень імені Марка Карпіа, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Зміни ідентичності стосувались тоді частини суспільства, а зараз консолідує переважну його більшість, незалежно від регіону, віку та мови спілкування. Українці переживають ментальну деколонізацію, відкидаючи віру у зверхність Росії та культурних зв’язків, що поєднують два народи. Проте, вони платять високу ціну у вигляді демографічного розриву, економічної руїни, зубожіння й травми від війни значного відсотка громадян. Героїчна боротьба за суверенітет також означає, що Україна більше не сприймається суспільством як країна другого гатунку. На зміну частій передвоєнній критиці прийшли гордість і віра у високий потенціал розвитку власної країни.

Остаточний крах «русского мира»

Перефразовуючи польський досвід, можна сказати, що «24 лютого 2022 року в Україні закінчився «Русский мир». Війна стала переломним моментом. Жорстокість вторгнення, цілеспрямоване знищення та заподіяння страждань мирному населенню призвели до того, що в українців остаточно зникло почуття культурної та мовної спільності з Росією. Боротьба з окупантом є надзвичайно важливою – йдеться не лише про територію, а й про збереження ідентичності та існування. Процес становлення незалежності від Росії поступово просувався після розпаду СРСР, прискорився після 2014 року і зараз охопив абсолютну більшість населення.

Війна придушила проросійські настрої – реакція на них стала переважно ворожою, особливо серед молодих українців. Втратила симпатії вірян Українська Православна Церква Московського Патріархату (УПЦ МП), з якою сьогодні ідентифікують себе лише 4% респондентів. У країні ще є певний відсоток людей, які відчувають зв’язок з Росією та її культурою, особливо в східних і південних областях, але, згідно з опитуваннями, вони зараз є меншістю навіть у цих регіонах.

Влада у Києві використала вторгнення, щоб усунути з політики та суспільного життя впливові до війни проросійські центри, а водночас і політичних конкурентів, заборонити діяльність таких партій, запровадити санкції проти олігархів, пов’язаних з Росією, УПЦ ПМ загрожує ліквідація. Це послаблює і, ймовірно, надовго усуває проросійські групи з політики, і водночас посилює владний табір, який очолював ці зміни, підтримані переважною більшістю громадян.

На відміну від Росії, українці будують апофеоз власної країни. Конфлікт, що триває, представлений як війна цивілізацій: європейців із сучасними варварами. Українська культура – ​​побудована на свободі, мужності та соціальних зв’язках – протиставляється російській: деструктивній, що віддає перевагу завоюванням перед внутрішнім розвитком, ієрархічній, з феодальною суспільною свідомістю, що породжує послідовних диктаторів. Відчуття моральної вищості передається дегуманізуючою мовою, яка використовується для опису Росії та її жителів – використання таких термінів, як «орда», «орки», «рашисти», а також написання назви країни та прізвищ її лідерів з малої літери.

В Україні прискореними темпами відбувається ментальна деколонізація. Неефективність російського наступу призвела до краху міфів про могутність Росії та її домінування над українською державою. На зміну їм прийшло відчуття переваги над сусідом як погано керованою та відсталою країною. Таке ставлення проявляється і до російського суспільства, і багато українців також відкидають концепцію т. зв хороші росіяни – ліберальні супротивники путінського режиму, стверджуючи, що більшість з них просякнуті імперськими ідеями. Російськоцентрична парадигма історичної пам’яті, колись єдина для всього пострадянського простору, з ключовою роллю Москви, сакральністю Великої Вітчизняної війни та ностальгією за Радянським Союзом відходить у минуле. Більшість українців (73%, проти 49% у 2020 році) почали сприймати розпад СРСР як позитивну подію. Найбільше змінилося ставлення жителів східної частини країни (так вважають 65% респондентів проти 26% у 2020 році).

Сьогодні російська культура сприймається як інструмент підкорення України та формування лояльних наративів і переконань про меншовартість і провінційність української культури. З початку вторгнення точаться дискусії щодо легітимності скасування російської культури загалом – як сучасної, так і класичної (наприклад, творчість Олександра Пушкіна), включаючи митців, які народилися в Україні або пов’язані з нею (наприклад, Михайло Булгаков, Антон Чехов), але належать до російського канону. Прогресує також демонтаж російської та радянської символіки та пам’ятних знаків (пам’ятників, назв вулиць) із публічного простору, а також вилучення творів російської культури з театрів, шкільних програм та деяких бібліотек.

Українізація: повернення до витоків

Дерусифікація спричинила звернення українців до рідної історії, культури та мови, на яких будується ідентичність. Радянський період сприяв їх маргіналізації, але за три десятиліття існування незалежної України також бракувало ефективних стратегій їх популяризації, і багато громадян залишалися під впливом наративу про «зверхність російської культури». Після розпаду СРСР, Україна пройшла кілька етапів розбудови нової, нерадянської ідентичності. У 1990-х роках відбувся перший, лише частковий, демонтаж комуністичної спадщини – було встановлено державну символіку, деякі радянські пам’ятні знаки та комуністичну ідеологію було вилучено зі шкільних та академічних програм. Першим періодом свідомого творення української ідентичності було правління Віктора Ющенка, хоч і лише для частини суспільства, яке відбулося після першого масового суспільного потрясіння – т.зв. Помаранчева революція (2004). Тоді держава активізувала політику пам’яті, вшанування подій і постатей, насамперед Голодомору, а лідерам націоналістичних формувань часів Другої світової війни присвоєно звання Героїв України. У 2006 році було створено Український інститут національної пам’яті, який мав стати інституційним механізмом реалізації державного бачення політики пам’яті.

Імпульсами, які призвели до глибоких змін у громадянській свідомості, стали Революція Гідності (2013–2014), анексія Криму та спровокована РФ війна на Донбасі. Тоді держава вжила комплексних заходів щодо декомунізації, плекання історичних традицій, сприяння українській мові як державній та розширенню її викладання у навчальних закладах, а також незалежності від Росії в релігійному вимірі (створення автокефальної православної церкви у 2018 році). Ця політика разом із соціальною мобілізацією, спричиненою необхідністю протистояти агресору, прискорили деконструкцію «русского мира» в Україні, а разом з тим і формування політичної нації, яка об’єднує громадян різних національностей, але декларує приналежність до української держави. Тоді цей процес охоплював лише частину суспільства. Сьогодні, після майже року війни, абсолютна більшість до цього приєдналася. За даними опитування КМІС від січня 2023 року, 80% респондентів в першу чергу заявляють про себе як громадяни України, і при визначенні своєї національності набагато частіше посилаються на почуття зв’язку з країною проживання, ніж на питання автоматичного «успадкування» національності від батьків. Безпрецедентно зросла довіра до державних інституцій (з одного з найнижчих рівнів у світі): більш ніж утричі (з 27% до 84%) до президента, вдвічі (з 29% до 63%) до СБУ та поліції (з 30% до 58%), і майже вчетверо (з 14% до 52%) – уряду.

Ефективність опору означала, що українці почали звертатися до власної історії, щоб черпати з неї взірці хоробрості, волелюбності та приналежності до Європи. Переважна більшість громадян вважають важливим плекати історичну пам’ять, а гасло «Слава Україні – Героям слава», яке сягає корінням у творчість Тараса Шевченка і використовувалося націоналістичними колами під час Другої світової війни, стало поширеним вітанням у ЗМІ та політичній сфері. Культурні інституції активізували свою діяльність щодо популяризації історії, символіки та культурних досягнень – Національна опера України оголосила 2023 рік роком української музики, а крім державних установ (Український культурний фонд, Український інститут національної пам’яті), різноманітні мистецькі, культурні історичні проекти організовують університети, приватні художні галереї та окремі митці, які користуються інтересом до України за кордоном. Феномен української ідентичності привертає увагу світу, про що свідчить популярність онлайн-лекцій Тімоті Снайдера з історії України чи підготовлених на глобальних платформах онлайн-курсів про цю країну, які рекламуються під гаслом «Відкрий для себе культуру свободи». Масштаби і жорстокість вторгнення означали, що зміцнення власної ідентичності українці також сприймають як національну безпеку. Її нестабільний і нечіткий характер, а також традиційна недовіра до держави та її інституцій вважаються одними з факторів, які допомогли Росії роками домінувати в Україні та наступних етапах збройної агресії. Тому загроза українській державі сприяла як її посиленню в очах громадян, так і зростанню важливості питання національної ідентичності та самобутності.

Наша історія, наша мова

Війна сприяє кристалізації історичних міфів, які використовуються для мобілізації суспільства. Постаті, що символізують «вічну» боротьбу з Росією, користуються дедалі більшою повагою, хоча й зведені до одного славного виміру й оточені некритичним культом. Найкращим прикладом цього є лідер українських націоналістів Степан Бандера, який виступає майже виключно як уособлення стійкого опору Радянському Союзу. Сьогодні, залежно від опитування, його позитивно оцінюють від 50% до 74% громадян. За останній рік, ця підтримка різко зросла по всій Україні, включаючи схід і південь, які раніше критично ставилися до неї.  Українське суспільство, яке часто вперше відкриває ці постаті, отримує їх ідеалізований образ, що вписується в актуальні потреби боротьби з окупантом. Ненависть до імперської Росії прискорила українізацію мовної сфери. Деякі українці, які раніше щоденно користувалися російською мовою, після 24 лютого 2022 року прийняли принципове рішення перейти на українську мову у публічній сфері, а невеликий відсоток і у приватному житті. Ці процеси були помітні й після 2014 року, але додатковий потужний поштовх їм надала війна, що триває. Наразі українською мовою спілкуються лише 41% респондентів. Кожен четвертий респондент користується обома мовами, тоді як 9% і 6% респондентів визнають, що користуються переважно або виключно російською мовою. За останні п’ять років відсоток людей, які розмовляють виключно або переважно українською мовою, зріс на 8 відсоткових пунктів, а тих, хто спілкується виключно російською мовою, зменшився на 11 відсоткових пунктів.

Навіть на сході та півдні країни людей, які розмовляють лише українською, зараз більше, ніж тих, хто розмовляє лише російською (29% та 27% відповідно). Хоча російська мова не перестала бути мовою повсякденного приватного спілкування для багатьох, вона втрачає свої позиції. Ця тенденція, незважаючи на те, що вона викликає практичні труднощі у багатьох людей або викликає напругу у сім’ях (наприклад, у розмовах між дітьми та російськомовними батьками чи бабусями і дідусями), виглядає незворотною, і наймолодші покоління вже вільно розмовляють українською мовою. Вторгнення також прискорило процес переведення бізнесу – торгових мереж, рекламодавців – на українську мову, регламентований мовним актом 2019 року. Використання державної мови у державних установах, на офіційних зустрічах і церемоніях перестало бути мертвим правилом і стало повсякденною практикою, навіть модою, підкреслюючи патріотизм та ілюструючи зміну ставлення до рідного.

Віра у необхідність побудови нової, нерадянської ідентичності на основі української історії, мови та культури об’єднує різні соціальні групи, зокрема й більшість російськомовних українців, які раніше певною мірою відчували приналежність до російської культури. У цій сфері, однак, існують певні розбіжності в думках або суперечки щодо масштабів і темпів дерусифікації в окремих сферах. Критика «радикальної українізації» та стигматизація російськомовних українців за «використання мови агресора» або заборони «зверху» спілкуватися російською мовою – навіть у приватних розмовах з’явилося в публічних обговореннях.

Ефективне суспільство

Ідентичність, яка кристалізується, базується на агентурі та суб’єктності суспільства, що є основою опору загарбнику. Драматичні умови війни примножили відданість ініціативам із захисту країни та підвищення її стабільності. Громадяни, громадські організації та органи самоврядування продемонстрували великий потенціал масової самоорганізації, беручи участь у бойових діях, а також допомагаючи армії. Після 24 лютого 2022 року багато добровольців пішло на фронт, зокрема й тих, хто повернувся з-за кордону. Знову з’явився феномен добровольчих формувань, особливо невійськових – медичних, рятувальних, допоміжних (присутній з 2014 року). Громадські фонди збирають величезні кошти на потреби Збройних сил України, наприклад, організація Сергія Притули у 2022 році зібрала загалом 3,8 млрд грн (тобто понад $100 млн). Проте, ці дії були б неможливі без мобілізації всього суспільства. Незважаючи на його зубожіння, внески на підтримку української армії стали нормою. Митці, інтелектуали та знаменитості залучаються до цієї діяльності та до розголосу «української справи» за кордоном – таким чином, вони стають соціальними амбасадорами своєї країни. Українці воюють і «культурною зброєю» – такі пісні, як «Червона калина» чи «Стефанія» набули популярності в усьому світі, а військові анекдоти та меми, які висміюють росіян і вшановують рідних героїв, уже створили окрему сторінку в місцевій культурі.

Зростаюче відчуття волі під час війни також підтверджується підвищенням інтересу суспільства до політики (з 71% у 2021 році до 90% у 2022 році). Минулий рік став часом не лише консолідації навколо влади та зростання довіри до держави, але й очікувань, що влада забезпечить як ефективний захист країни, так і впровадження системних змін та ліквідацію корупції, яка у свою чергу має прокласти шлях Україні до ЄС. Ці вимоги найактивніше формулюють традиційно активні в країні неурядові організації та журналісти-розслідувачі, які відстежують патології у функціонуванні держави та торпедують вступні реформи. Критична маса скандалів на рубежі січня-лютого 2023 року, що торкнулися навіть таких стратегічних сфер, як потреби Збройних Сил, призвела до ескалації критики влади та сприяла відвертій стигматизації виникаючих дисфункцій. Українське суспільство також є важливим партнером Заходу у нав’язуванні владі реформаторських кроків. Жвавість і динамізм соціальної сфери підтверджується також тим, що в умовах воєнного часу в Україні на перший план виходить нове покоління харизматичних суспільних і військових лідерів, які можуть відіграти важливу роль у післявоєнному політичному житті країни.

Поступові, але незворотні зміни

Повною мірою глибину та довготривалість суспільних змін, що відбуваються в Україні, можна буде оцінити лише після завершення активної фази військових дій та згасання безпрецедентної мобілізації громадян, яка здається непосильною. На настрої українців впливатимуть численні чинники: економічні (конкретизація перспектив відбудови країни, створення робочих місць і житла), соціальні (масштаби демографічного розриву й травми війни) та політичні (державна політика у сферах мови, історії та пам’яті), а також міжнародний контекст – шанси на реальну інтеграцію з ЄС. Перед обличчям перспективи продовження війни, можуть виникнути нові соціальні розбіжності, зосереджені на ступені участі в обороні країни (воюють на фронті проти тих, хто залишився вдома), особистих виборах (залишатися на окупованій території) та мовних проблемах (люди, які розмовляють лише українською мовою, проти російськомовних громадян, яких атакують за використання «мови агресора»).

Процеси ідентичності, хоч і зумовлені переломними моментами в історії, за своєю суттю є довготривалими та мінливими. Соціальні потрясіння, що спостерігалися у попередні десятиліття (Помаранчева революція, Революція Гідності), які були імпульсами для демонтажу радянської спадщини та побудови нової ідентичності, через деякий час закінчилися та перетворилися на періоди стагнації чи навіть регресу. Водночас кожна з цих подій, як і подальші зміни поколінь, послідовно дистанціювали Україну від радянського минулого та від самої Росії. Це усвідомлення поступового вислизання від контрольованої Москвою пострадянської зони стало однією з причин наступних етапів російського вторгнення, які були спробою відвоювати цю країну та заблокувати її євроатлантичний курс. Кожна з них, всупереч намірам Москви, ставала поштовхом для української держави до зміни та зміцнення власної ідентичності. Здається майже стовідсотковим, що повернення до довоєнного стану у відносинах з Росією неможливе, як і відмова українців від утвердження власної ідентичності.