Китай свідомо розуміє, що його мирний план для України не має шансів на реалізацію, але все одно його висуває, щоб зміцнити власну міжнародну репутацію, а заразом акуратно викрити, начебто «лицемірний Захід»

Рік знадобився Китаю для того, щоб виступити з розгорнутою позицією щодо війни РФ проти України. У річницю російського вторгнення, МЗС КНР опублікувало «Позицію Китаю щодо політичного врегулювання кризи в Україні» з 12 пунктів. Документ складається з набору неодноразово повторених Китаєм тез на кшталт підтримки Статуту ООН й територіальної цілісності держав, засудження односторонніх санкцій та критики розширення військових альянсів на шкоду безпеці. Про це йдеться в авторській публікації Олександра Габуєва, старшого наукового співробітника Фонду Карнегі за міжнародний мир, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Цей мирний план на Мюнхенській конференції анонсував сам товариш Ван І, у недавньому минулому глава МЗС КНР, а нині куратор зовнішньої політики у Політбюро ЦК КПК, тож очікування від документа були завищеними. Але текст багатьох розчарував: у ньому немає конкретики з актуальних питань на кшталт лінії проходження кордону або гарантій безпеки для України, а формулювання нікого ні до чого не зобов’язують — зокрема і сам Китай.

Здається, що розпливчастість китайського документа, суть якого можна вкласти у формулі «за все добре проти всього поганого», — його головна слабкість. Адже неможливо уявити, як за допомогою такого плану закінчувати війну. Проте, документ писали не для цього: Китай і не думає так глибоко втягуватися в український конфлікт. «Мирний план» – це не дорожня карта того, як зупинити війну. Швидше, це індульгенція, яка повинна допомогти Китаю відбиватися від західних звинувачень у тихій підтримці агресора, а заразом зміцнити свій імідж відповідальної світової держави в очах країн, що розвиваються.

Стратегічна суперечливість

Початок війни став для Китаю подією непередбаченою. Попри припущення про те, що Володимир Путін ще 4 лютого 2022 року на зустрічі у Пекіні попередив товариша Сі Цзіньпіна про майбутнє повномасштабне вторгнення в Україну, Китай дізнався про те, що відбувається вже з новин — інакше він почав би евакуювати своїх громадян і дипломатів заздалегідь, як робили західні країни. У Пекіні не припускали, що президент Путін і його найближче оточення настільки ірраціональні, втім, навіть у самій Москві цього не розуміла більшість еліти та професійних міжнародників, які входять у високі кабінети.

Як і раніше у подібних випадках — наприклад, коли Росія анексувала Крим у 2014 році або визнала незалежність Абхазії та Південної Осетії у 2008 році, Китай зайняв позицію акуратної двозначності. З одного боку, Пекін відразу ж виступив на підтримку суверенітету й територіальної цілісності України, а заразом за якнайшвидше припинення війни. З іншого боку, китайські дипломати повторювали формулювання підписаної Сі та Путіним 4 лютого заяви, за якою корінь кризи — розширення НАТО на схід та ігнорування Заходом вимог Росії щодо європейської безпеки. Санкції Заходу Китай при цьому засуджував, але доволі неухильно дотримувався — як і завжди після 2014 року.

Подібна амбівалентність — відображення складних та багатогранних інтересів Китаю. Для Пекіна важливим є принцип територіальної цілісності та його примат над правом народів на самовизначення — з урахуванням проблеми не лише Тайваню, але й внутрішнього сепаратизму в КНР. Але стратегічні відносини з Росією для Китаю також дуже важливі.

Дві країни мають протяжний кордон, який після територіального розмежування став кордоном миру і більше не відволікає військові ресурси. Економіки двох країн є взаємодоповнюваними, і Китай радий мати під боком гігантську бензоколонку, газосховище, джерело металів, деревини та мало не всієї таблиці Менделєєва, а заразом деяких передових для Китаю озброєнь на кшталт комплексів С-400 або винищувачів Су-35. Сценарій, за якого через війну, Путіна у Кремлі змінює прозахідний уряд, — стратегічний кошмар, і Пекін готовий у міру сил допомагати Кремлю уникнути такого сценарію.

Водночас зв’язки із Заходом для Китаю не менш важливі. Ніхто в Пекіні не має ілюзій, що ці відносини можуть покращитися у найближчій перспективі. Тенденція на погіршення задана жорсткою рамкою суперництва США і КНР, що наростає. Але власноруч наближати неминучий у майбутньому розрив зі США та їхніми союзниками Пекін не збирається: чим довше у Китаю є доступ до західних технологій, ринків та фінансових інструментів, тим більше він зможе використовувати їх для самопосилення, готуючись до вирішальної битви. Тому КНР не може беззастережно підтримувати Росію.

Така позиція дозволила Китаю, по суті, стати одним із головних бенефіціарів конфлікту, хай Пекін цього не прагнув. Війна в Україні відтягує на себе ресурси та сили США, а також займає багато часу в адміністрації Байдена. За іншого розкладу (наприклад, якби Кремль прийняв американські компроміси у січні 2022 року і не розпочав війну) все це було б спрямоване на стримування КНР.

Китай також отримує ослаблену та ізольовану Росію, яка за підсумками війни остаточно перейде у розряд молодших партнерів. Поки що Росія просто продає в КНР природні ресурси зі знижкою і радісно закликає китайські компанії на свій ринок, що звільнився від західних конкурентів. Але у майбутньому, як сподіваються в Пекіні, Москва буде готова співпрацювати майже з будь-яких питань, що цікавлять КНР, на китайських умовах.

Однак комфортно сидіти на паркані, нехай він по ширині і нагадує Велику китайську стіну, для Пекіна стає дедалі складніше та складніше. Критика на адресу Китаю почала звучати дедалі голосніше, зокрема з Європи, впевнений дрейф якої, трансатлантичну коаліцію на чолі з Вашингтоном вкрай турбує Пекін. Китаю потрібна переконлива відповідь на західну критику, а заразом спосіб пояснити свою позицію країнам, що розвиваються, які Пекін намагається привернути до себе. Саме з цією метою і написано «мирний план».

Човникова дипломатія по-китайськи

Публікації плану передувала дипломатична артпідготовка. За тиждень до річниці початку російської агресії, товариш Ван І вирушив у турне Європою. На Мюнхенській безпековій конференції він зустрівся з главами МЗС багатьох великих західних країн, зокрема з держсекретарем США Ентоні Блінкеном, а також з главою українського МЗС Дмитром Кулебою. Після цього, заїхавши до Угорщини, Ван І приїхав до Москви, де його приймали секретар Ради безпеки РФ Микола Патрушев, голова МЗС Сергій Лавров і нарешті сам Путін. І лише після всіх цих поїздок та переговорів Пекін опублікував свій заздалегідь анонсований «мирний план».

Плануючи графік турне Ван І, Пекін намагався створити враження, що Китай займається човниковою дипломатією. Товариш Ван спочатку ознайомився з позиціями України та її західних союзників, і лише потім приїхав до Москви обговорити мирне вирішення конфлікту. Насправді, для публікації такого документа, який Китай у підсумку випустив, можна було нікуди не їздити. Крім піару мирної ініціативи, голова китайської дипломатії мав і інші, чи не більш нагальні завдання.

Ван І їздив переконати європейців, що Китай, як і раніше, дружня ЄС країна, і тому Європі не треба сліпо слідувати у фарватері антикитайської політики Вашингтона. На зустрічі з Блінкеном Ван намагався компенсувати ефект скасування візиту держсекретаря США через інцидент із повітряною кулею. Врешті-решт, у Москві Ван І провів багато часу за обговоренням двостороннього порядку денного: угоди з газопроводу «Сила Сибіру — 2», поставки озброєнь, юанізації російської економіки, доступу Росії до технологічного імпорту з КНР і подробиць запланованого візиту Сі Цзіньпіна до РФ.

Останнє китайськє упередження

Жодних ілюзій, що будь-який мирний план затребуваний у Москві, Києві чи Вашингтоні, у Китаю немає. У Пекіні зараз непогано знаються на ситуації і розуміють, що війна, швидше за все, буде тривалою. У компромісі зараз не зацікавлені ні той, ні інший бік: визначення «перемоги» настільки далекі один від одного, а ресурсів для продовження війни ще так багато, що попиту на дипломатичне рішення просто немає.

Якщо Китай свідомо розуміє, що його план не має шансів на реалізацію, то чому він все одно його висуває? Насправді, з погляду китайських інтересів, все логічно: Пекін хоче не зупинити війну, а зміцнити свою міжнародну репутацію, а заразом акуратно викрити начебто «лицемірний Захід».

Враховуючи розпливчастість формулювань та практичну даремність представленого китайцями тексту, ризик, що будь-яка із сторін схопиться за «мирний план» і почне вимагати від Пекіна подальших кроків щодо його реалізації, мінімальний. А далі важлива реакція сторін.

Москва швидше за все акуратно підтримає ініціативу китайських товаришів. Адже перемир’я та переговори Путін пропонував ще у вересні 2022 року, після анексії чотирьох регіонів України. Кремль стверджує, що до «миру» у Москві завжди готові — тільки ось «український режим» та його «західні господарі» зривають будь-які ініціативи.

Київ і Захід, швидше за все, поставляться до китайського плану без ентузіазму або його прямо відкинуть. Радник глави Офісу Президента України Михайло Подоляк уже розкритикував документ.

Така реакція сторін цілком відповідає інтересам Китаю. Відмова Заходу та України прийняти китайські пропозиції – просто подарунок. Тепер Пекін завжди може посилатися на це, коли західні партнери звинувачуватимуть Китай у тихій підтримці путінської агресії.

Корисна ситуація і для зміцнення репутації Китаю як відповідального світового лідера серед країн, що розвиваються. Їм можна пояснювати, що з п’ятірки постійних членів РБ ООН Китай — єдина країна, яка за мир і щось робить для дипломатичного рішення (навіть майже переконали самого Путіна сісти за стіл переговорів!), а Росія воює, а США, Франція та Великобританія постачають зброю іншій стороні конфлікту і, як не втомлюються повторювати китайські дипломати, підливають олії у вогонь війни.

Тепер від критики на свою адресу Китай сподівається прикриватися своїм мирним планом. У відповідь на прохання тиснути на Путіна, Пекін вимагатиме тиснути на Київ, щоб Володимир Зеленський ухвалив «мирний план». Не має значення, що в цьому «плані» немає конкретних кроків.

Захід навряд чи дасть Китаю спокійно пожинати лаври уявного миротворця. США та їхні союзники вже розпочали контргру, пред’являючи світовій спільноті свідчення того, що КНР не просто купує у Москви нафту та газ, наповнюючи путінську військову скарбницю, але ще й продовжує постачати компоненти для російської зброї (про це нещодавно написала The Wall Street Journal, очевидно, отримавши інформацію в уряду США) і навіть думає про постачання ударних безпілотників (про це з посиланнями на джерела у розвідувальному співтоваристві написав Spiegel) для бойових випробувань. Тож за лаври миротворця — нехай навіть неоціненого — Пекін ще має поборотися.