Фактична ідея проекту такого опитування народилася у Центрі міської історії Центрально-Східної Європи у Львові – через кілька днів після початку російського вторгнення

Анна Вилегала, соціолог, доцент Інституту філософії та соціології Польської академії наук в інтерв’ю Forsal детально розповіла про мету, тематику та проміжні підсумки масштабного опитування українських біженців і Foreign Ukraine пропонує ознайомитись з її думками.

Forsal: Яка мета проекту «24 лютого 2022, 5 ранку: свідчення війни»?

Анна Вилегала: Після 24 лютого потреба долучатися до нашої спільноти була доволі поширеною – у вигляді матеріальних речей, волонтерства чи прийняття біженців. Такі дослідники, як я, також відчули, що треба щось робити у сфері їхньої компетенції – досліджувати та документувати досвід українців, які втікали від війни. Є багато важливих проектів, які стосуються воєнних злочинів. Ми хотіли зосередитися на повсякденному житті під час війни, під окупацією та у новій країні проживання. І це те, що ми хочемо зберегти, створюючи таким чином, вихідний матеріал для науковців, педагогів, митців. Крім того, ми хочемо нагадати польському суспільству, що за східним кордоном ще триває війна – і ми відповідально та етично повідомляємо цю історію. Фактична ідея проекту народилася у Центрі міської історії Центрально-Східної Європи у Львові – через кілька днів після початку війни мені зателефонувала директор центру Софія Дяк, яка сказала, що біженці зі сходу України які ховалися там, хотіли поділитися своїми історіями. Таким чином, була створена команда, до якої, окрім Центру міської історії, входять: Інститут філософії та соціології Польської академії наук, Люксембурзький університет та Сент-Ендрюський університет у Шотландії.

Forsal: Чому працівники Львівського центру самі не ввімкнули диктофони і не почали запис?

Анна Вилегала: Потрібна відповідна методологія. Досі усна історія була переважно інструментом для дослідження подій кількадесятилітньої давності.

Forsal: Що це взагалі означає – усна історія?

Анна Вилегала: Це метод збору даних, який дозволяє консолідувати знання про певний досвід чи історію життя людини, яка не поділиться цим іншим способом. Через те, що ця людина не веде щоденників і не буде публікувати мемуари. Ця тенденція народилася з потреби надати право голосу знедоленим класам – мексиканським селянам чи британським робітникам, тому що це було саме її початком. У Польщі досі дослідники, які працюють за цим методом, записали свідчення Другої світової війни, Голокосту чи – у моєму випадку – земельної реформи. Все це сталося в далекому минулому; такі розмови ведуться з людьми похилого віку і дуже часто – це останній момент, щоб до них достукатися. Отже, є скептицизм деяких дослідників, які працюють із цим методом, щодо ідеї нашого проекту.

Forsal: Тому що часова дистанція, на їхню думку, занадто мала?

Анна Вилегала: Так. Але ми відчували, що все-таки саме цим методом можна зафіксувати досвід війни в Україні. Наш український партнер – Центр міської історії вже реалізовував такі проекти – після Майдану майже одразу були записані свідчення очевидців цієї події. У свою чергу, у Сполучених Штатах відомі дослідники в галузі усної історії записали, наприклад, розповіді людей, які пережили ураган Катріна у 2005 році. Усна історія, яка вимагає великої чуйності до долі окремого учасника подій, є дуже хорошим методом документування та вивчення криз за короткий час після них.

Forsal: Тож яку методологію обрала ваша команда?

Анна Вилегала: Пріоритет надається гуманітарній допомозі та психологічній підтримці над документацією. Тому методологічно-етичною основою проекту є принцип «не нашкодь». І саме цим ми керуємось, шукаючи співрозмовників. Ми не проводили інтерв’ю на вокзалах чи центрах, куди відправляли потребуючих. Наші співрозмовники повинні почуватися у безпеці, мати базові потреби – дах над головою, засоби до існування. По-друге, ми спілкуємося з тими, хто готовий поділитися своєю історією – ми не заохочуємо тих, хто вагається брати участь у проекті. Ми реєструємо лише дорослих, які заявляють, що не перебувають у кризі психічного здоров’я – ми хочемо уникнути залучення до проекту людей, які страждають на ПТСР (посттравматичний стресовий розлад). Ми також не записуємо людей, які будь-яким чином від нас залежать, оскільки вони ризикують погодитися на інтерв’ю лише з цієї причини.

Forsal: Чи не спотворює це дослідження?

Анна Вилегала: Дійсно, ми не охоплюємо людей, які мають конкретні проблеми, викликані війною та необхідністю виїхати з країни, і які не можуть впоратися на новому місці. Але ми це приймаємо, тому що це випливає з принципу, про який я говорила раніше: ми не хочемо завдати шкоди тому, хто потрапив у таку ситуацію.

Forsal: На сайті Вашого проекту можна прочитати, що зібрані «репортажі наголошують на реконструкції фактів і мінливих реаліях повсякденного життя, а не на емоціях»?

Анна Вилегала: Основою нашої роботи є анкета, розроблена дослідниками з Польщі, України та Люксембургу. Акцентуємо увагу на тому, як змінилося повсякденне життя наших співрозмовників. Наприклад, говорячи про день, коли почалася війна, нас цікавить, де був наш співрозмовник, що він робив у цей день, з ким бачився. Це не означає, що ми не говоримо про те, як він тоді почувався, але ми не заглиблюємося в тему емоційних станів, особливо коли бачимо, що ці питання болючі, важкі, щоб не травмувати людину повторно. Звісно, ​​у розмовах, які ми записуємо, багато емоцій – горе, смуток, злість, ненависть. Але ми не терапевти, тому дотримуємося рамок, зазначених в анкеті. Ми стежимо за співрозмовником, але також намагаємося, щоб виникаючі емоції не зашкодили ні йому, ні нам.

Forsal: Як виглядає опитувальна анкета?

Анна Вилегала: Це не те, що ми сідаємо перед співрозмовником із набором готових питань. Це швидше перелік тем, які ми будемо обговорювати під час розмови, а інтерв’ю з усією своєю структурою є розповідним і дає співрозмовнику відчуття агенції. Перше запитання ніколи не стосується 24 лютого. Розпочинаючи розмову, ми запитуємо про біографічний контекст, хто наш співрозмовник, де він жив, працював, мав родину до війни. Ми просимо його сказати все, що він вважає важливим. Це допомагає зрозуміти його історію війни.

Forsal: Наприклад?

Анна Вилегала: Я записала розповідь чоловіка 1941 року народження – майже дві години він розповідав мені про історію своєї родини, Другу світову війну та сталінізм. Тільки тоді я змогла зрозуміти, що коли він 24 лютого залишав Київ, то дуже боявся війни і голоду, пам’ять про які кинула тінь на все його життя. З питаннями, які ми будемо ставити під час запису, співрозмовники ознайомляться заздалегідь. Це також забезпечує їм комфорт під час розмови, вони знають, чого очікувати, вони можуть вирішити, про що хочуть говорити, а про що ні. Вони часто приходять із уже готовою історією. Моя роль полягає в тому, щоб запитувати деталі, наприклад дати. Я сама ставлю відносно мало питань.

Forsal: Що далі?

Анна Вилегала: Говоримо про те, чи очікувала людина війни і чи готувалася вона якось до того, що сталося 24 лютого. Далі запитуємо про той день – це дуже важлива пам’ять, яка об’єднує українців, бо зустрічаючись, вони часто говорять про те, де саме вони тоді були. Так само американці говорять про 11 вересня. В обох випадках це має суспільний вимір. Потім ми намагаємося з’ясувати, як те, що сталося, змінило їхнє повсякденне життя. Питаємо про їжу, доступ до води, електроенергії, можливість спілкуватися з іншими тощо. Наступна частина розмови зосереджена на досвіді біженців – ми хочемо дізнатися, чому вони обрали Польщу, як сюди потрапили, що вони взяли із собою, і це зовсім різні історії. Насамкінець цікавимося, як їм живеться на новому місці та які плани у них. Ми часто чуємо, що вони хочуть додому. Серед наших співрозмовників є й люди, які втекли до Польщі, переживши життя під російською окупацією. Раніше я пояснювала, що військові злочини не є основною темою, але ми записуємо звіти, де вони присутні.

Forsal: То яким чином описують день – 24 лютого 2022? Яке місце ця дата посідає в пам’яті українців?

Анна Вилегала: Зрозуміло, що початку війни українці очікували і водночас були здивовані. З одного боку, ми чуємо, що щось було у повітрі. Наші співрозмовники нагадують, що війна в їхній країні триває з 2014 року, серед них є й ті, хто покинув свої домівки ще тоді. Це, наприклад, люди, які тоді переїхали з Донбасу до Бучі, а після 24 лютого встигли втекти до Польщі. З іншого боку, наші розмови є рекордом колективного шоку – наші співрозмовники не можуть повірити, що у ХХІ столітті в Європі можлива така брутальна агресія однієї держави проти іншої. Це також день, коли майже всі наші співрозмовники припиняють будь-які стосунки з Росією, це також чути в записах інтерв’ю.

Forsal: Тобто ви фіксуєте зміни, які відбулися у свідомості українського народу?

Анна Вилегала: Ми не ставимо питань, які б безпосередньо стосувалися їхньої особистості, але наші співрозмовники дуже часто самі говорять про це. Для багатьох із них війна стала моментом, коли вони повноцінно відчули себе частиною української політичної нації. Особливий приклад – розмови з людьми, які родом, наприклад, з Донбасу – раніше вони б не визначали себе українцями. Крім того, багато людей, які приїхали з регіонів, де рідною є російська мова, воліють говорити з нами українською мовою – це демонстрація, вибір ідентичності. Від одного із записаних мною людей, а це була жінка з Дніпра, я почула, що вона думає російською мовою, тому що все життя так робила і змінити не може, але більше не хоче говорити мовою агресора. Коли я шукаю аналогію, я згадую польських євреїв, які після Другої світової війни надавали свої свідчення Центральній єврейській історичній комісії на ламаній мові їдиш, виправдовуючи це тим, що такий матеріал слугуватиме для майбутніх поколінь. Бувають й інші ситуації. Я записала свідчення жінки з Маріуполя, яка не говорить українською мовою. Її свекруха померла під час облоги міста, тому що в неї закінчилися ліки. Разом із чоловіком вони закопали її у пісочниці перед будинком. Вона сказала мені чистою російською мовою, що ненавидить росіян за те, що вони зробили з її родиною та містом. Це дуже красномовно. Єдина російськомовна жінка також є частиною української політичної нації, і те, що сталося 24 лютого, остаточно завершило процес формування її національної ідентичності.

Forsal: Чи говорять учасники проекту про важливість опору, який чинять українці?

Анна Вилегала:  Ми чуємо, що вони дуже пишаються опором, який не вщухає. Вони підкреслюють гордість, хоча на самому початку Захід давав їм лише два тижні. Варто зазначити, що ми спілкуємося з червня 2022 року, і записані свідчення відрізняються в залежності від того, коли вони були записані. Тож змінюється досвід того, що відбувається на фронті: ми дедалі частіше спілкуємося з людьми, чиї близькі загинули. Нещодавно ми записали розповідь жінки, чоловік якої загинув на фронті, і яка залишилася сама з чотирма дітьми. У цьому сенсі – це інші розмови, ніж на початку. У цих історіях вже є відчуття втрати та усвідомлення величезної ціни, яку платить Україна. І зростаюче почуття самотності.

Forsal: Як живеться у Польщі тим, хто погодився на це опитування?

Анна Вилегала:  Наразі ми записали майже 150 інтерв’ю. У цій групі опитаних було лише 10 чоловіків. Це відповідає картині чисельності біженців, яка випливає з наявних статистичних даних. В основному, ми спілкуємося із жінками середнього віку, які втекли до Польщі через турботу про безпеку своїх дітей. Тому, здебільшого, ми чуємо про процес акліматизації в новій країні саме цієї групи. У наших співрозмовників часто виникають проблеми з виходом на ринок праці через те, що вони не можуть забезпечити догляд за маленькими дітьми. Іноді це також сім’ї з кількох поколінь, тобто бабуся приїхала з мамою та дітьми, щоб мати змогу доглядати за ними. Це історії про намагання забезпечити дітей нормальним життям – освітою, соціальними контактами. Але це також дуже зворушливі історії про розлуку – деякі діляться з нами, що під час вечері вони намагаються з’єднатися з чоловіком чи татом, які залишилися в Україні. А також про низькокваліфіковану роботу – я записала успішну юристку з Києва, яка працює прибиральницею у Польщі. Їй не вдалося знайти роботу за фахом, але її діти добре навчаються у польській школі і вона запевняє, що не повернеться в Україну, поки не переконається, що вони там будуть у безпеці.

Forsal: Скільки ще буде записів таких свідчень?

Анна Вилегала: Проект реалізується у співпраці з Центром Міерошевського, який надає нам фінансову підтримку. Маємо також грант Фундації польської науки та грант Дому європейської історії. Це дозволяє запланувати 200-250 записів. Ми не очікуємо більше: хоча кожна історія є унікальною, в якийсь момент досвід починає повторюватися, що у соціальних науках називається насиченням зразка. Так що ми не дізнаємося більше про групу, маючи ще кілька сотень записів. Перевагою таких проектів, як наш, у яких створюються тривалі, багатогодинні відносини, завжди є їх глибинний характер, а не кількість записів у базі даних.

Forsal: Де фізично будуть розташовані ці записи?

Анна Вилегала:  З ними треба бути дуже обережними, тому що йдеться про конфлікт, який ще триває. Люди, з якими ми розмовляємо, у Польщі перебувають у безпеці. Але вдома у них є родичі, часто на окупованій території. Наш пріоритет – безпека даних. Тому наразі ми не надаємо записи. Але ми зробимо це в майбутньому на конкретних умовах в архіві якісних даних в Інституті філософії та соціології Польської академії наук. Ми не очікуємо відкритого доступу в Інтернеті. Якщо все піде за планом, ми приймемо рішення про спільний стаціонар, тобто ви зможете послухати доповідь лише на місці. Якщо ми виберемо іншу модель, то це буде онлайн-доступ, але на дуже обмежених умовах, лише для зареєстрованих користувачів і для тих цілей, про які погодилися наші співрозмовники – наукові дослідження, освіта, культура. Ми точно не записуємо в шухляду. Тим паче, що учасники проекту, які вирішують, чи залишаться вони під своїм іменем та прізвищем, чи залишаться анонімними, дуже хочуть, щоб світ почув їхню історію. Ми вже передали десять анонімних записів до Будинку європейської історії у Брюсселі – там буде створена виставка. У свою чергу, Центр Міерошевського підготував фільм за участю двох учасників проекту. Крім того, ми працюємо над ідеєю коміксу.

Forsal: Як проект впливає на людей, які записують історії?

Анна Вилегала: Ми багато думаємо про добробут опитаних людей, це очевидно. Однак, швидко ми зрозуміли, що нам теж потрібно піклуватися про себе, тому що давати інтерв’ю дуже важко. Більшість із нас має великий досвід роботи з темами, пов’язаними з насильством і втратами – ми записували репортажі про Голокост, Другу світову війну, повоєнне переселення. Втім, різниця полягає в тому, що ця історія закінчилася. Зараз ми не можемо сказати нашому співрозмовнику, що все позаду, і це робить кожен запис дуже великим емоційним викликом. Наша команда складається із 12 осіб. Ми організовуємо регулярні супервізійні зустрічі, під час яких говоримо про майстерню та етику. Їх проводить людина, яка має подібний досвід, але є сторонньою, тому не записує інтерв’ю в цьому проекті. І це величезна допомога.

Forsal: Чи відчуваєте ви, що події 24 лютого 2022 року змінюють те, як ми говоримо про історію і про війну загалом?

Анна Вилегала: Перш за все, це допомагає нам зрозуміти, що війна — це не те, що ніколи не повториться. Можливо, для жителів Балкан це очевидно. У цій частині Європи ми були швидше впевнені, що війна стосувалась наших прадідів і бабусь, але ніколи не торкнеться нас. Водночас ми бачимо, що Друга світова війна залишається яскравою темою у колективній пам’яті Польщі. Я також вважаю, що війна, яка триває в Україні, уособлює для нас обличчя жінки з дитиною. Вже раніше в історіографії існувала тенденція наголошувати на цивільному та побутовому досвіді. Дійсно, зараз це у центрі уваги.