Юні таланти, незважаючи на все, що їм довелось залишити позаду, сповнені надій на майбутнє

Через рік після того, як Росія напала на Україну, життя кількох тисяч молодих українців, які покинули свої домівки, шукаючи безпеки у Великобританії, виглядає зовсім по-іншому. Про це йдеться у спеціальному репортажі ВВС, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

«Це не мій дім, не моя країна, але я тут будую нове життя. Іноді я не можу повірити, що живу у Лондоні, я можу відвідати Вестмінстер або піти на Кінгс-Крос і побачити платформу 9 ¾»,», — розповідає 23-річний Микита Віхорєв, маючи на увазі вигадану частину залізничного вокзалу з Гаррі Поттера.

На відміну від більшості українських чоловіків, Микита зміг покинути країну та уникнути призову завдяки зусиллям Лондонської виконавчої академії музики (LPMAM).

Після початку війни академія наполегливо працювала, щоб перевезти понад 50 українських студентів-музикантів у безпечне місце та запропонувала стипендії, щоб вони могли продовжувати навчання.

Таким студентам, як Микита та співак й гітарист Андрій Бараннік, LPMAM надала юридичні листи з проханням про звільнення від мобілізації.

Без цього їм заборонили б виїзд з України і, ймовірно, призвали б воювати на передову.

«Мені тато сказав, що ти можеш йти в армію або поїхати до Великобританії», – пояснює Андрій.

Батько 21-річного хлопця є військовим, який воює в Україні, а його мати та сестра проживають Харкові, неподалік від кордону з Росією.

Він каже, що вирішив переїхати, аби «спробувати поширювати українську культуру», але додає, що «це було важке рішення».

«Вночі я лежу на ліжку і думаю про молодих хлопців, які воюють на фронті», — каже він, закриваючи обличчя руками від цієї думки.

Микиту також хвилює те, що сталося з людьми, яких він знав удома. Один із його друзів, який воює в Україні, потрапив у полон у Маріуполі.

«Я знаю, що не вмію битися, тому скрипка — моя зброя. Моя місія — використовувати свою музику, щоб допомогти людям дбати про Україну», — пояснює він.

Ще одна біженка, яка зацікавлена у поширенні української культури, – 20-річна Аріна Королецька.

Наразі вона проживає у тимчасовому житлі з матір’ю та сестрою, з якими виїхала з України.

Співачка Аріна продовжує вивчати музику та знайшла можливість виступати через український соціальний клуб у Твікенгемі.

Спочатку клуб було створено в українському ресторані «Процвітання» в цьому районі, а потім він розширився та переїхав до місцевої церковної зали, де проводяться заняття та заходи для людей будь-якого віку.

Група збирається щоп’ятниці вдень, і Аріна керує там хором, співаючи британські та українські пісні.

«Мені тут дуже приємно, — каже вона, — ми виступаємо і намагаємося показати британцям нашу культуру».

17-річна Олександра Шулятьєва також відвідує заняття традиційних українських народних танців. Вона каже, що це допомогло їй знайти друзів і нові можливості.

«Я хочу бути танцівницею. Ми багато виступаємо, зустрічаємося з людьми, намагаємося дарувати людям гарний настрій», – розповідає Олександра.

Вона родом з Горенки, невеликого села неподалік Києва. Їй сказали, що 70% будівель там зруйновано.

У неї є військові у родині і вона пишається своїм дядьком і двоюрідним братом, які «захищають Україну».

Але вона сумує за татом, який залишився в Україні і вважає його «найкращим другом».

Говорячи про те, як усе змінилося з лютого 2022 року, вона каже, що зберігає позитив і приймає своє нове життя у столиці Великобританії.

«Я знайшла нових друзів, роботу, місце, яке не схоже на мій дім, але поки що можна залишитися», — зазначає Олександра.

Для Юлії Кузнєцової осісти у Лондоні було «не важко».

25-річна дівчина жила у Львові з чоловіком і мала роботу, яку любила, коли почалася війна.

«Життя, яким ми його знали, закінчилося 24 лютого, воно вже ніколи не буде таким, як раніше», — каже вона.

Вона живе зі спонсором відтоді, як приїхала до Великобританії у квітні 2022 року.

«Я сумую за домівкою, але в той же час я повинна пам’ятати, що домівки, за якою я сумую, більше не існує», – додає вона.

Коли почалася війна, Юлія каже, що не хотіла їхати, незважаючи на хвилювання через постійні сирени повітряної тривоги та час, проведений у бомбосховищах у перший місяць війни.

Але її родина вирішила, що одна людина має «поїхати за кордон, у безпечніше місце, і спробувати влаштуватися».

Поки що її мати залишилася в Україні, а батько з чоловіком воюють на передовій.