Всередині України ці наслідки були б жахливими — показові судові процеси, страти без належного судового розгляду і весь той хаос, який охопив території, які Росії все-таки вдалося окупувати

Як кажуть, моральна дуга Всесвіту довга, але вона схиляється до справедливості. Це приємний спосіб дивитись на перший рік російської війни в Україні. Справді, Україна не бачила особливої справедливості у конфлікті, який розорив її землю, економіку й народ. Проте, війна, принаймні, розгромила армію президента Росії Владіміра Путіна й поставила під сумнів його імперські прагнення. Вона показала, що Україна значно перевершила майже всі початкові очікування. Вона об’єднала й активізувала Захід. Схоже на те, що хороші хлопці перемагають. Поганці ж отримують космічну відплату, призначену для тих, хто знаходиться по хибній стороні історії. Про це йдеться в аналітичній публікації Гела Брендса, заслуженого професора глобальних відносин Генрі А. Кіссінджера у школі  передових міжнародних досліджень Джонса Гопкінса та старшого наукового співробітника Американського інституту підприємництва на сторінках Foreign Affairs, переклад якої пропонує Foreign Ukraine.

Спокусливо думати, що такий результат був неминучим. Путінський режим та збройні сили були настільки прогнилими, завоювання територій в сучасну епоху стало настільки важким, а міць демократичної спільноти, що об’єдналася на підтримку України, була настільки переважальною, що у Москви ніколи не було шансів. Війна просто показала стійкість ліберального світу — й слабкості його ворогів.

Це красива історія, але здебільшого, неправдива. Війна, особливо в перші місяці, була дуже напруженою. Успіх України — навіть її виживання — ніколи не був гарантований. Різний вибір у Києві, Москві та Вашингтоні міг би призвести до радикально різних результатів як для України, так і для решти світу. Якби Путін переміг Україну, західні політики могли б зіткнутися з повсюдною непевністю у Східній Європі, посиленою віссю автократій та наростаючою глобальною нестабільністю. Україну стали розглядати, можливо, передчасно, як війну, яка зміцнила ліберальний порядок; натомість вона легко могла б послабити його.

Розуміння того, що могло би статись в Україні, є вкрай важливим, оскільки конфлікт триває вже другий рік. Лише тому, що війна складається відносно добре для України і Західного світу, це ще не означає, що все буде так само продовжуватись і надалі. Війна — це одне з найнепередбачуваніших починань людства, і результат цієї боротьби буде залежати як від майбутніх рішень, так і від рішень, прийнятих дотепер. Події в Україні також нагадують нам, що світовий порядок не є продуктом природного права чи моральної неминучості. Це результат політики, що проводиться під болісним тиском кризи. Великі глобальні драми можуть розгортатися через дрібниці; дуга Всесвіту — це саме те, як ми на неї реагуємо.

Творіть свою власну долю

За будь-якими розумними історичними стандартами, сучасний світ напрочуд мирний, процвітаючий і демократичний. Цей світ є результатом глобальних зіткнень, які закінчилися перемогою прихильників ліберального порядку — але все могло скластись інакше.

Якби одна-дві битви на півночі Франції у серпні та вересні 1914 року пройшли інакше, Німеччина могла б швидко здобути перемогу у Першій світовій війні. Навіть, після того, як війна перетворилася на криваву різанину, Німеччина все одно могла б одержати перемогу. Якби німецька монархія прислухалася до порад цивільних радників, які закликали не відновлювати необмежену підводну війну на початку 1917 року, Сполучені Штати не вступили б у війну, і вороги Німеччини — перед-революційна Росія, виснажена Франція, майже неплатоспроможна Великобританія — цілком могли б скласти зброю.

Якби Перша світова війна склалась інакше, решта ХХ-го століття теж могла виглядати по-іншому. Переможна Німеччина правила б великою Серединною Європою (Mitteleuropa) від Бельгії до Близького Сходу. Переважали б автократичні форми правління; антилібералізм і нестабільність могли б поширитися назовні з Євразії, де домінувала б Німеччина.

Ставки у Другій світовій війні були ще вищими. У ретроспективі перемога Антигітлерівської коаліції, настільки перевершуючи країни Осі у фінансах, робочій силі та техніці, здається неминучою, але тоді це виглядало інакше. Сміливі стратегії та вдало обраний час дозволили Німеччині та Японії захопити Європу і більшу частину Азіатсько-Тихоокеанського регіону. На початку 1942 року країни Осі, могли б перерізали глобальні лінії постачання Союзників скоординованими операціями на Близькому Сході та в Індійському океані. Країни Осі втратили цю можливість; Німеччина і Японія у кінцевому підсумку були розгромлені. Проте, непередбачені обставини та випадковості все ще мали значення: різниця між перемогою та поразкою у ключових сутичках, таких як битва за Мідвей, могла бути такою ж незначною, як і те, наскільки точно кілька пілотів скинули кілька бомб у вирішальний момент.

Результат наступного великого конфлікту — Холодної війни — започаткував епоху глобалізації та демократичного панування. Але хоча капіталістичний блок перевершив комуністичний блок у довгостроковій перспективі, він міг легко похитнутися на самому початку. Якби Вашингтон не здійснив План Маршалла та Північноатлантичний договір — два радикальні відхилення від дипломатичної традиції США на той час — наприкінці 1940-х років, Західна Європа могла б розвалитися, а разом з нею і глобальний баланс сил.

Альтернативна історія — це не просто гра «що-якби». Міркування про те, як великі події могли б правдоподібно скластися по-іншому, підкреслюють, що сучасна реальність — не єдина реальність, яка коли-небудь могла статись. Війна – це складне і непередбачуване явище, тому світ, який формують великі війни, теж залежить від обставин.

Всупереч обставинам

Рік тому багато аналітиків не очікували, що незалежна Україна буде існувати безпосередньо зараз. Коли Путін напав у лютому 2022 року, він передбачав швидку операцію розгрому і захоплення із взяттям столиці та інших великих міст, обезголовлення уряду України і знищення здатності країни до опору. Очікування, як у Кремлі, так і у Вашингтоні, полягало в тому, що Київ впаде протягом декількох днів і що звичайний опір незабаром після цього припиниться. Москва тоді контролювала б більшу частину країни, що призвело б до спротиву в Україні з невизначеними перспективами. Деякі західні аналітики вже дивилися за межі війни на наслідки української поразки.

Всередині України ці наслідки були б жахливими — показові судові процеси, страти без належного судового розгляду і весь той хаос, який охопив території, які Росії все-таки вдалося окупувати. Глобальні наслідки також були б зловісними. Путін міг би перетворити перемогу в свою довгоочікувану пострадянську імперію. Маріонеткову Україну можна було б втягнути у союзну державу з Росією та Білоруссю; Молдова опинилася б під тиском, як тільки Москва створила б сухопутний коридор до Придністров’я, сепаратистського регіону, в якому вже знаходиться контингент російських військ. І після успішного втручання Росії в Казахстані у січні 2022 року, фактичної окупації Білорусі, що передувала війні, і жорстокого розгрому України, які колишні совєцькі республіки кинули б виклик командам Москви?

Можливо, балтійські країни, завдяки їх союзу з Вашингтоном. Але НАТО зіткнулося б з відсутністю безпеки по всьому своєму Східному фронту. Через Білорусь і Україну, Росія могла б спробувати залякати Латвію, Литву і Польщу. Витрати та труднощі, пов’язані із захистом союзників США, помножилися б разом із потенційними можливостями для російського нападу, оскільки союзна держава, очолювана Москвою, мала б набагато довший кордон з НАТО. Фінляндія та Швеція, ймовірно, все ще прагнули б до членства в НАТО, але дебати всередині Альянсу про те, чи варто їх приймати — і протиставляти осмілілому Путіну — могли б бути набагато суперечливішими.

Майбутнє авторитарної осі, навпаки, було б світлим. Перемога Росії надала б партнерству Москви і Пекіна значний геополітичний імпульс. Перенапружені Сполучені Штати зіткнулися б з військовими суперниками як у Європі, так і в Азії. Успішна агресія могла б спровокувати збільшення військових витрат зляканими демократіями в Європі та Азії, але це також сприяло б створенню атмосфери глобального безладу, яка сприяла б хижакам і залишила демократії відбиватися з більш слабкої позиції, ніж вони займають сьогодні.

Стосовно ідеологічних наслідків, Путін посилив би свою позицію у себе вдома; його популярність злетіла б до небес, як це сталося після анексії Криму у 2014 році. Шанувальники автократії по всьому світу вихваляли б безжалісність та хитромудрість Путіна. Сполучені Штати, щойно завершивши хаотичне виведення військ з Афганістану, зіткнулися б з іще більшою кількістю заяв про те, що демократії відступають.

Безумовно, перемога в Україні не зробила б Москву куленепробивною. Запеклий спротив, можливо, підтриманий країнами НАТО, міг би підірвати російську міць. Сполучені Штати й багато союзників обрушили б на Росію санкції. Але агресивна кампанія санкцій, можливо, не пережила б звичайну війну, яка швидко б закінчилася, оскільки за такого сценарію деякі європейські країни, можливо, воліли б повернутися до традиційного ведення бізнесу. Ентузіазм щодо підтримки спротиву також міг ослабнути зі схожих причин.

На щастя для України і Заходу, майже нічого з цього не сталося. Російська постсовєцька імперія руйнується: держави Центральної Азії неспокійні, і навіть Білорусь не приєднається до війни Путіна. Ситуація в НАТО змінилася на краще. Північноатлантичний союз згуртувався навколо України, посилив свою оборону на Сході і знаходиться у процесі прийняття Фінляндії та Швеції. Світова спільнота розвинених демократій виглядає міцною та життєстійкою, в той час як Росія втрачає вплив і міць. Китайсько-російські відносини постраждали, частково через те, що Путін попросив про допомогу, яку Китай неохочий надавати. Сьогодні, схоже, нікого не вражають досягнення автократії. На полі бою і в усьому світі величезний розрив між тим, чого домагався Путін, і тим, що він отримав. Але не ясно, що Росія завжди була приречена на провал.

Справді, війна показала, що багато західних спостерігачів просто переоцінили військову міць Росії, яка була підірвана низкою факторів, включаючи всеохоплюючу корупцію та структуру збройних сил, в якій бронетехніці непропорційно віддавалася перевага над піхотою. Багато західних аналітиків, можливо, під впливом швидкого краху Афганістану у 2021 році, однаковою мірою недооцінили волю і здатність України до боротьби.

І все ж, не було певних гарантій того, що Україна витримає початковий натиск Росії. Зрештою, недосконалі режими та військові сили ще можуть досягти успіху на полі бою. Незадовго до того, як Червона Армія, ослаблена сталінськими чистками, спочатку була принижена Фінляндією у 1939-40 роках, вона розгромила сильнішу державу, Японію, в Маньчжурії. І причина, з якої так мало аналітиків точно передбачили хід нинішньої війни в Україні, полягає в тому, що вона була сформована подіями, які було важко передбачити: Росії катастрофічно не вдалося використати свої переваги, Україна продемонструвала несподівано сильні сторони й подолала свою недостатню підготовку до війни, а зовнішній світ, особливо Сполучені Штати, посилили Київ безпрецедентною підтримкою.

Нічого з цього не було неминучим. Президент України Володимир Зеленський був більше схожий на Ашрафа Гані, ніж на Вінстона Черчилля у січні 2022 року, коли він здавався майже байдужим до катастрофи, що насувається. Сполучені Штати та їхні європейські союзники надали Україні лише скромну та нерішучу підтримку після попередніх російських вторгнень, у 2014 та 2015 роках. Змініть будь-який із вищезазначених факторів, які сформували війну, і її хід міг би виглядати зовсім інакше.

Якби…

Згадайте хаотичні перші дні, коли становище України було надзвичайно важким. Збройні сили країни були погано підготовлені та сильно переважені на ключових фронтах, зіткнувшись з перевагою в 12 до 1 навколо Києва. Російські війська пронеслися півднем України, захопивши Херсон і встановивши сухопутний міст до Криму. На півночі та сході великі міста, включно з Києвом та Харковом, були в облозі. Російські диверсанти й наймані вбивці перебували в Києві з метою вбити Зеленського й обезголовити уряд.

Протягом декількох днів ситуація здавалася настільки похмурою, що Сполучені Штати запитали Зеленського, чи планує він втекти (і, можливо, запропонували евакуювати його), що було рекомендовано деякими з його особистих радників. Якби Зеленський пішов або Київ впав, українські еліти могли б похитнутись або дезертирувати — як це зробили афганські еліти, коли захоплення влади талібами здавалось неминучим, і як це зробили деякі українські чиновники на півдні під час наступу Росії. Уряд дійсно міг бути роздроблений. Однак путінський гамбіт провалився, тому що Зеленський залишився — тим самим почавши своє перетворення в символ національної згуртованості й опору — і завдяки кільком взаємопов’язаним факторам.

Не в останню чергу це були помилки росіян. План нападу Путіна був глибоко помилковим. Не очікуючи серйозного бою, Росія розподілила свої війська по декількох лініях наступу, знизивши їх здатність долати впертий опір на будь-якій з них. Одержимий таємністю, режим повідомив про цей план ключовим командирам, міністрам та підрозділам лише за кілька днів до війни. Такий підхід не завадив американській розвідці пронюхати про напад. Але це дійсно залишило російські війська вкрай непідготовленими до стрімкого, мерзенного конфлікту. І у поєднанні з нездатністю Путіна призначити єдиного командувача театром бойових дій, це призвело до того, що російські служби і навіть окремі підрозділи вели власні війни — наприклад, російські повітряно-десантні війська намагалися захопити аеродроми з високим ризиком без належного придушення протиповітряної оборони супротивника або підтримки більш потужних наземних сил — замість того, щоб працювати в команді.

Деякі з цих проблем були пов’язані з персоналізованим характером путінського режиму. Але російське планування не мало би бути настільки поганим, як воно було, і навіть скромні покращення могли б принести серйозні дивіденди. Якби Росія зосередилася на меншій кількості фронтів — чи то посилення наступу на Київ, чи пріоритетність зусиль по відрізанню українських сил на Сході — вона могла б розтрощити переважених за чисельністю та озброєнням захисників України. Якби російське керівництво більш завчасно попередило ключові підрозділи, то ці підрозділи, можливо, підготували б кращі тактичні плани й операції з матеріально-технічного забезпечення. Зрештою, російський наступ був досить безсистемним, аби дозволити українським силам провести успішну операцію по затримувальних діях, утримавши столицю і втягнувши путінську армію в довгу криваву битву.

Помилки Росії посилювалися несподівано наполегливою, хоча й дещо безсистемною, українською обороною. Українська держава не була готова до розгорнутої війни, оскільки більшість офіційних осіб очікували як максимум великої операції на Сході. Путіну було відмовлено у відкритій дорозі до столиці головним чином через героїчну прихильність і самопожертву нечисленних підрозділів, які спочатку утримували ключові пункти, такі як міст між містами Буча та Ірпінь, незважаючи на величезні труднощі. Цим зусиллям допомагала велика кількість цивільних та резервістів, які поповнювали регулярні підрозділи, повідомляли про місцезнаходження російських військ та іншим чином сприяли загальному опору.

Українські військові також показали вражаючі результати у ключових аспектах. Вона вміло використовувала місцевість, проводячи раптові атаки проти російських колон, що рухалися лісистою місцевістю і затоплювали береги річки Ірпінь, щоб уповільнити просування супротивника. Вона використовувала прості технології, такі як дешеві безпілотники, які могли націлюватися на російські танки. У ключові моменти українські командири використовували обмежені ресурси там, де вони мали значний вплив — наприклад, використовуючи обмежені можливості артилерії, щоб запобігти або, принаймні, перешкодити тому, щоб Росія легко захопила аеропорт Гостомель під Києвом і тим самим створила повітряний міст, який дозволив би Москві доставити найважливіші підкріплення до порогу столиці.

Політичне керівництво України, яке раніше не викликало захоплення, також почало демонструвати значно кращі результати. Зокрема, Зеленський доклав усіх своїх зусиль, аби згуртувати населення, зберегти єдність уряду й завоювати міжнародну солідарність. Україна пережила першу фазу війни, тому що вона діяла досить добре, у достатній кількості місць, щоб стати на заваді менш ніж компетентному нападу — і тому, що на диво розлога й смілива відповідь на вторгнення допомогла компенсувати майже фатальний брак підготовки до нього.

У свою чергу, ця оборона була посилена іноземною підтримкою. Хоча адміністрація президента США Джо Байдена була песимістична щодо перспектив України, вона була сповнена рішучості ускладнити Путіну завоювання. Навчившись власних невдач у плануванні непередбачених ситуацій під час виведення військ з Афганістану, Вашингтон ретельно підготувався до російської війни в Україні.

Перед вторгненням невблаганний рупор попереджень США допоміг Путіну позбутися туману двозначності, в якому він прагнув розпочати війну. Ці попередження також спонукали деяких українських командирів розосередити авіаційні та артилерійські засоби, які в іншому випадку могли б бути знищені. Критично важливо, що Сполучені Штати попередили Україну про ключові елементи російського плану вторгнення, такі як захоплення аеропорту Гостомель, що, можливо, прискорило реакцію Києва. Вашингтон, ймовірно, допоміг Україні іншими істотними способами — наприклад, допомагаючи послабити настільки небезпечну кібератаку Кремля, — але мало деталей є загальнодоступними. В будь-якому випадку, те, що уряд США був настільки готовий до війни, компенсувало той факт, що український уряд готовий не був.

Найбільш важливим був майже повний перегляд попередньої політики щодо озброєння України, зміна, яка почалася за керівництвом президента США Дональда Трампа і різко прискорилася за Байдена. Україна без військової підтримки Заходу ніколи б не пережила перші місяці або навіть тижні бойових дій проти краще озброєної Росії. Але ще до вторгнення Сполучені Штати та кілька союзників по НАТО почали поспіхом постачати в Україну протитанкову і зенітну зброю, боєприпаси та інші запаси. І, за даними Politico Europe, коли Україні відчайдушно не вистачало боєприпасів після декількох тижнів бойових дій, Болгарія — за сприяння США і Великобританії — схвалила екстрене надання боєприпасів радянського зразка, щоб заповнити прогалину. З цього моменту західна допомога — стратегічна і тактична розвідка, економічна допомога і військова підтримка — незмінно забезпечували Україні межу між успіхом і невдачею. Тим часом, Сполучені Штати також виконали важливу функцію «утримання в кільці» — і забезпечили, аби баланс зовнішнього втручання був рішуче на користь Києва, — пригрозивши Китаю санкціями та іншими наслідками, якщо він надасть військову та економічну допомогу, про яку просив Путін.

Тримаючись за волосинку

Загалом, поєднання російських промахів, української рішучості та креативності, а також іноземної підтримки допомогло Києву заледве врятуватись. Проте, навіть після того, як початкова атака Путіна провалилася й сильно закривавлені російські військові відступили з Києва, траєкторія конфлікту залишалася невизначеною.

Навесні та влітку 2022-го року Росія зберегла найважливіші переваги, такі як великі запаси артилерії та боєприпасів. У Путіна все ще були непогані варіанти. Якби він мобілізував 300 тисяч додаткових військовослужбовців навесні замість того, щоб чекати, аби зробити це восени, він міг би поєднати перевагу у живій силі з перевагою в артилерії, коли російські війська переорієнтувалися на штурм українських позицій на Донбасі. Росія також могла почати систематично наносити удари по українській інфраструктурі навесні 2022-го року, до того, як вона виснажила свої запаси високоточних боєприпасів. Розрахунок часу — це все на війні, і Україна досягла успіху частково тому, що Путін постійно відставав в адаптації до зміни умов.

Незважаючи на ці невдачі, до червня 2022 року наступ Росії на Донбасі чинив на Україну тиск. Українські війська відчували величезний дефіцит артилерії; вони зазнали важких втрат і були майже оточені під Сіверодонецьком. Втручання Заходу знову допомогло схилити чашу терезів. Надання високомобільних артилерійських ракетних систем американського виробництва (HIMARS) і реактивних систем залпового вогню M-270, а також гаубиць M777 британського виробництва компенсувало недолік артилерії України і — у поєднанні з високоточними розвідданими з Вашингтона та інших прибічників — дозволило Києву наносити нищівні удари по складах російських боєприпасів, командних центріх та логістичних вузлах. Коли російський наступ зупинився, сили Путіна були настільки слабкими, що відступили перед подвійним наступом, який Україна пізніше розпочала в Харкові та Херсоні.

Ніщо не вічне

Альтернативна історія може допомогти пролити світло як на майбутнє, так і на минуле. В даному випадку, це підкреслює наскільки успіх України залежить від факторів, подальше збереження яких не гарантовано. По-перше, Україна користувалася чудовим ступенем соціальної та політичної згуртованості від перших днів війни. Але ця згуртованість може піддатися випробуванню у прийдешньому році, оскільки війна затягується, а українська еліта чекає на президентські вибори у березні 2024-го року. І в міру того, як політика України стає дедалі фраґментованішою, тверезе прийняття рішень — з таких фундаментальних питань, як, де і коли починати майбутні наступальні операції — може стати більш важким.

Так само Україна отримала величезну користь від поганого планування Росії, труднощів з адаптацією до невдач на полі бою та політичного керівництва, яке намагалося усвідомити масштаби проблем, перед якими воно постало. Якщо показники Москви покращаться хоча б незначно, Київ може зіткнутися з абсолютно новою війною.

Ніхто не повинен це виключати. Навіть у найбільш репресивних суспільствах військові можуть вчитися, і Росія, можливо, веде більш розумну, хоча і все ще досить жорстоку війну, ніж це було минулого року. Звівши вторгнення на початку до мінімуму і пообіцявши росіянам, що воно не вплине на їхнє життя, Путін зрештою визнав, що попереду довга, всепоглинаюча війна. Його військові готують ешелоновану оборону на окупованих територіях, одночасно нарощуючи нещодавно мобілізовані сили й проводячи жорстокі атаки на інфраструктуру, покликані підірвати економіку України та виснажити її протиповітряну оборону. Його зимовий наступ навколо Бахмута призвів до кричущих втрат Росії, але, як зазначив військовий аналітик Майкл Кофман, він також позбавив Київ ініціативи і обміняв витрачені російські сили — особливо ув’язнених — на більш цінний український персонал.

Лише тому, що Україна не програла війну, ще не означає, що вона її перемогла. Низка варіантів майбутнього досі є можливими, якщо не однаковою мірою ймовірними, від повної перемоги України, що призведе до звільнення всієї окупованої території, до сценарію, при якому Росія утримує значні частини України в осяжному майбутньому, до ескалації прямої конфронтації між Росією і НАТО.

Цей аналіз також містить попередження для Вашингтона: найважчий тягар, можливо, ще попереду. Україна досі вистояла, тому що Сполучені Штати та їх союзники різко скоротили нерівність сил між Києвом і Москвою і гарантували, що Путін не зможе просто посилити конфлікт або вирвати собі шлях з нього. Однак у міру того, як Росія мобілізує більше людських та економічних ресурсів — а також імпортує безпілотники, артилерію та інші засоби з Ірану й Північної Кореї, — вартість допомоги Києву залишатися попереду в цьому змаганні буде зростати. Варто лиш поглянути на недавнє рішення кількох країн НАТО надати Україні бойові танки, епізод, який може просто бути передвісником потреби в інших передових засобах, чи то ракетах більшої дальності або винищувачах четвертого покоління, у найближчі місяці.

Врешті-решт, якщо результат війни може змінюватись, то не є чіткими й контури світу, який сформує війна. Результат конфлікту визначатиме сприйняту ефективність автократії та демократії, ступінь безпеки, якою користується НАТО на своєму східному фронті, та рівень впливу Росії на своїх сусідів. З цих та інших питань, наслідки війни, яка призведе до нищівної поразки Росії, будуть іншими, аніж наслідки війни, яка закінчиться окупацією російськими військами значної частини України, якщо Москва при цьому ще й буде мати здатність відновити військові дії коли їй заманеться. Зрештою, остаточний результат може виглядати не таким вже й тріумфом для вільного світу. Є ще й інші сценарії, такі як рішення Китаю надати більш пряму допомогу Москві, які можуть кардинально змінити глобальний ландшафт. Війна в Україні пропонує багато уроків, але, мабуть, найважливіший із них полягає у наступному: глобальний порядок за своєю суттю не є ані міцним, ані крихким. У ньому рівно стільки сили, скільки ті, хто його цінує, можуть зібрати — і витримати — коли він під випробуванням.

Перекладач: Олександр Колодюк