Вихідців із Киргизстану, Таджикистану та Узбекистану чекають антисанітарія, неопалювані житлові приміщення, погане ставлення роботодавців та низькі зарплати

Молодий узбецький чоловік на ім’я Фахріддін помер в Україні після того, як його завербували з російської в’язниці, де він відбував п’ятирічний термін ув’язнення, для роботи на будівельному проекті в окупованій східній Україні. Фахріддін, який загинув, коли снаряд влучив в об’єкт, на якому він працював, є однією з останніх жертв у спробах Росії використовувати вихідців із Центральної Азії не лише на українських полях битв, але й у відбудові зруйнованих битвами окупованих територій. Про це йдеться в аналітичній публікації Шера Хашимова, журналіста і дослідника з Таджикистану на сторінках видання Фонду Карнеґі за міжнародний мир, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Сотні, якщо не тисячі мігрантів із Центральної Азії влаштовуються на роботу на окупованих територіях, незважаючи на небезпечні умови та застереження їхніх урядів не їхати в Україну. Більшість цих мігрантів використовуються для відновлення зруйнованих війною міст, таких як Маріуполь і Донецьк; інші риють окопи і збирають трупи на передовій. Жінкам-мігранткам із Центральної Азії також пропонують роботу у військових шпиталях, їдальнях та на заводах на окупованому сході України.

Вакансії публікуються на основних веб-сайтах з працевлаштування, таких як HeadHunter і сайт оголошень Avito, а також на деяких регіональних веб-сайтах з працевлаштування, а також поширюються через соціальні мережі та у спільнотах мігрантів або рекламуються безпосередньо будівельними компаніями. Роботодавці обіцяють покрити витрати на проїзд в Україну, проживання, харчування та форму. Пропонують зарплату від 2000 до 3300 доларів на місяць: значно більше, ніж можуть заробити робітники в Росії.

Але, незважаючи на привабливі обіцянки, центральноазіатські мігранти стикаються з тими ж проблемами в окупованій Україні, що й у самій Росії: антисанітарія, неопалювані житлові приміщення та погане ставлення роботодавців. Численні звіти свідчать про те, що мігрантам або недоплачують, або не платять взагалі. Деяким розчарованим працівникам, які намагалися виїхати з України, російські прикордонники не дозволили повернутися до Росії, що змусило їх надалі працювати в небезпечних умовах на передовій, зазнаючи кримінального переслідування з боку Києва та їхніх урядів за участь у вторгненні.

Ці ворожі умови на сході України ставлять трудових мігрантів із Центральної Азії та їхні уряди у безвихідь. Населення Центральної Азії продовжує швидко зростати і близько половини населення регіону зараз молодше 30-ти років. Відсутність варіантів працевлаштування та нерозвинені системи освіти у поєднанні з економікою, зруйнованою непотизмом, пандемією COVID-19 і втечею капіталу, означають, що багато молодих жителів Центральної Азії змушені переїжджати за кордон, аби знайти роботу.

Уряди Центральної Азії, зокрема Киргизстану, Таджикистану та Узбекистану, звикли експортувати надлишкову робочу силу, щоб отримати вкрай необхідний дохід для домогосподарств за допомогою грошових переказів, зменшити внутрішній тиск для створення робочих місць і забезпечити суспільні блага та послуги. У політичному аспекті, міграція слугує клапаном тиску, який запобігає наростанню соціального та політичного розчарування, викликаного безробіттям, і допомагає недемократичним режимам залишатися при владі.

Росія залишається основним пунктом призначення цих трудових мігрантів. Знайомство з російською мовою та культурою, що походить від спільного радянського минулого, географічна близькість і гостра потреба Росії у трудових мігрантах продовжує утримувати Центральну Азію в орбіті Москви. Спрощені процеси отримання громадянства для висококваліфікованого персоналу з колишніх радянських республік, наприклад лікарів та інженерів, додають Росії привабливості, особливо для тих, хто з Таджикистану та Киргизстану, найбільш залежних від грошових переказів країн у цьому регіоні.

Після спаду, викликаного пандемією, кількість киргизів, таджиків і узбеків, зареєстрованих для роботи в Росії, знову досягла піку. За даними МВС Росії, 978 216 киргизів, 3 528 319 таджиків і 5 837 363 узбеків в’їхали в Росію з метою працевлаштування у 2022 році. Деякі люди, ймовірно, були враховані в цих цифрах двічі, оскільки вони відображають кількість зареєстрованих перетинів кордону, але вони досі на п’ятирічному максимумі.

Тепер економічний спад у Росії й тиск на роботу в окупованій Україні можуть сприяти змінам у регіональних моделях трудової міграції — як на низовому рівні, так і згори — які почалися під час пандемії. У той час як Узбекистан став популярним напрямком для мігрантів з Туркменістану, Казахстан став популярним місцем, альтернативним Росії для зростаючої кількості узбеків, таджиків і киргизів (точні цифри знайти важче, оскільки багато мігрантів користуються перевагами відсутності віз для нелегальної роботи та ухилення від сплати податків).

Уряди країн Центральної Азії, які стикаються із внутрішнім тиском, щоб не дати своїм громадянам померти в Україні, також шукають способи зменшити залежність від Росії шляхом диверсифікації напрямків міграції та надання мігрантам додаткових ресурсів. Узбекистан працює з Киргизстаном і Казахстаном над двостороннім покращенням міграційних потоків. У грудні 2022 року узбецький і британський уряди обговорили співпрацю у сфері трудової міграції під час чергового раунду економічних переговорів. USAID щойно відкрив другий консультаційний центр в Узбекистані для трудових мігрантів у Самарканді. На початку 2022 року Мінпраці Киргизстану створило центр працевлаштування за кордоном; Пізніше того ж року уряди Киргизстану та Південної Кореї підписали угоду, що гарантує додаткові можливості працевлаштування для киргизьких громадян у Південній Кореї.

Цей пошук альтернатив трудової міграції є частиною повільного зменшення всеосяжної залежності Центральної Азії від Росії: витончений танець, який регіональні уряди повинні виконати, не вступаючи у відверту опозицію з колишньою метрополією.

Уряди країн Центральної Азії відмовилися стати на бік Росії у засудженні резолюції ООН про припинення війни в Україні. Регіональні інтеграційні проекти Росії навряд чи розширяться, оскільки Узбекистан продовжує відхиляти запрошення приєднатися до Євразійського економічного союзу, а поразки Росії в Україні послабили репутацію очолюваної Москвою Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ). Врешті-решт, у лютому 2023 року міністри закордонних справ країн Центральної Азії вітали Державного секретаря США Ентоні Блінкена на першій зустрічі у рамках Дипломатичної платформи С5+1, яка представляє взаємодію США з Казахстаном, Киргизстаном, Таджикистаном, Туркменістаном і Узбекистаном.

Цю перебудову можна спостерігати і на культурному фронті: популярність російської мови падає, тоді як інтерес до місцевих мов зростає після вторгнення в Україну. Місцева влада скорочує кількість уроків російської мови у школах і перейменовує вулиці. Питання деколонізації та антиколоніальної солідарності є такими ж актуальними, як і раніше після розпаду Радянського Союзу.

Покладаючись на російські етнічні меншини та іноземних трудових мігрантів для виконання брудної роботи в Україні, Кремль мимоволі псує відносини зі своїми колишніми колоніями. Чим довше триватиме війна в Україні, тим більше стимулів матимуть центральноазіатські республіки позбутись своєї залежності від Росії у напрямку працевлаштування власної робочої сили. Важко уявити, що Центральна Азія повністю вийде з орбіти Росії, але найближчим часом стосунки із колишньою метрополією стануть більш витонченими та менш однобокими.