Перемога у війні не обов’язково визначається об’єктивно вимірюваними критеріями, такими як військові втрати та завойована або звільнена територія

24 лютого 2022 року російські війська розпочали новий етап у незаконній війні Росії проти України. На подив багатьох, українські війська під надихаючим політичним керівництвом зуміли витримати початковий наступ росіян. За масштабної підтримки Заходу їм навіть вдалося перехопити ініціативу та звільнити половину окупованої Росією території. Російські війська зазнали величезних втрат, не досягнувши (передбачуваних) початкових політико-стратегічних цілей підпорядкування Української держави, заміни її керівництва та анексії (принаймні) її частини. Про це йдеться в аналітичній публікації Марнікса Провуста, офіцера в Королівській армії Нідерландів та доктора філософії в Академії оборони Нідерландів на сторінках видання Інституту сучасної війни, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Поєднання тактичних, військово-оперативних і політико-стратегічних провалів Росії та ефективної оборони та контрнаступу України призвело до ейфорії. Політики та експерти стверджують, що Україну варто підтримувати, поки не буде звільнена вся її територія, включаючи Крим і сепаратистські регіони на Донбасі. Є також очікування, що дипломатично ізольована та постраждала від санкцій Росія більше не зможе досягти перемоги проти України, яку підтримує міжнародний союз. Перемога у війні, втім, не обов’язково визначається об’єктивно вимірюваними критеріями, такими як військові втрати та завойована або звільнена територія.

З цієї тези важливо зрозуміти, якою може бути російська перспектива перемоги в Україні на практиці. Вкрай важливо робити це у контексті російської стратегічної культури, оскільки вона значною мірою впливає на світогляд режиму російського президента Володимира Путіна. Ця стратегічна культура є ключовою для розуміння того, як російське керівництво концептуалізує кризи — і діє в них — для досягнення політичних цілей. Варто розуміти, що російський світогляд і його стратегічна культура принципово відрізняються від західних. Це означає, що російська точка зору на те, що є перемогою в Україні, також може принципово відрізнятися від української чи західної точки зору.

Теорія перемоги

Концепція «теорії перемоги» є корисною стартовою точкою для дослідження російського погляду на перемогу в Україні. По суті, ця концепція свідчить про те, що перемога у війні є радше суб’єктивною оцінкою ситуації, а не об’єктивно виміряним фактом. У гру вступає кілька міркувань.

Почнемо з того, що війна — це політична діяльність, а тому визначення перемоги — справа політична. Крім того, воюючі сторони можуть самостійно визначати результат війни. Тому з політичної точки зору, на питання, хто переміг, не потрібно давати однозначну відповідь. Ще більше ускладнює ситуацію те, що сприйняття перемоги може відрізнятися на тактичному, оперативному й стратегічному рівнях війни. Воюючі сторони можуть досягати перемог на всіх трьох рівнях, не будучи пов’язаними між собою. На відміну від стратегічних перемог, тактичні та оперативні перемоги можуть бути порівняно легко та об’єктивно визначені за кількісно вимірними критеріями. Однак, стратегічний рівень — це саме той визначальний рівень, на якому війни виграються або програються — або, знову ж таки, на якому воюючі сторони бачать переможців чи переможених — і де довговічність результату визначається відповідно до того, чи були розглянуті політичні причини війни.

Війна припиняється лише тоді, коли одна або обидві ворогуючі сторони вирішують, що припинення бойових дій є кращою альтернативою, ніж продовження. Це аналіз витрат і вигод, який зважує зусилля, необхідні для військового досягнення політичних цілей. Сліпа гонитва за цілями стає ризиком, коли вона спричиняє довгострокові збої в економіці, суспільстві чи збройних силах переможця.

Звичайно, війна є динамічним процесом, і тому політичні цілі можуть змінюватися під час війни також на основі ефектів війни другого та третього порядку. Крім того, цілі воюючої сторони можуть мати різні функції, які не завжди безпосередньо пов’язані з передбачуваною політичною ситуацією після закінчення конфлікту. Іноді вони слугують мотиваційною та політичною комунікацією, спрямованою на власні військові сили чи населення воюючої сторони, тоді як іноді вираження максимізованих цілей може бути спрямоване на опонента, щоб створити простір для переговорів для вирішення конфлікту. Отже, оцінка кінцевого результату війни не повинна ґрунтуватися виключно на вимірюванні того, наскільки офіційно сформульовані цілі воюючих сторін були досягнуті. Врешті-решт, з плином часу та зміною політичних умов, погляди на результат війни можуть бути предметом прогресивного розуміння.

Таким чином, перемога у війні – це, здебільшого, обмежена у часі суб’єктивна оцінка політичної ситуації після закінчення бойових дій. Для політичної та військової еліти країни критичне значення має сприйняття населенням. Це населення може самостійно скласти думку про результат війни за наявною інформацією. Однак, політична та військова еліта також може використовувати військові успіхи чи політичні події, щоб активно й символічно переконати своє населення в тому, що їхня оцінка політичної ситуації означає перемогу. Таким чином, стратегічна перемога може бути радше суб’єктивним результатом поширеної громадської думки, ніж об’єктивним результатом аналізу військових перемог чи сприятливих політичних умов. Це демонструє, наскільки важливими можуть бути інформаційні операції для досягнення стратегічної перемоги.

Теорія перемоги у російській стратегічній культурі

У російській стратегічній культурі військові дії розглядаються як невід’ємна частина політики і завжди повинні сприяти досягненню політичних цілей. Таким чином, розгортання збройних сил є явним сигналом щодо важливості, яка надається політичному питанню, і вартості, яку режим готовий платити, щоб переслідувати свої інтереси чи цілі. Війна виникає, коли держава використовує силу для врегулювання політичного протистояння. Це стратегічна діяльність для досягнення політичних цілей у поєднанні з дипломатичними та економічними зусиллями. За географічним принципом російська доктрина розрізняє три категорії війни: локальну, регіональну та великомасштабну. Примітно, що це робиться не лише з огляду на географічний масштаб війни, а й на політичний масштаб. Локальні війни передбачають «обмежені» військово-політичні цілі, регіональні війни — «важливі» військово-політичні цілі, а великомасштабні війни — «радикальні» військово-політичні цілі. Замість того, аби казати що-небудь про масштаб чи інтенсивність бойових дій, ця класифікація зосереджена та базується на кількісному визначенні змінних, наведених вище.

Російське керівництво розглядає результат війни у спектрі. Найвищою формою успіху є політична перемога, за якою йдуть військова перемога, військова поразка і політична поразка. У стратегічному контексті військовий успіх під час війни завжди є вторинним щодо політичного результату після війни. Тому військової перемоги самої по собі не обов’язково достатньо, щоб проголосити політичну перемогу, тоді як політична перемога не вимагає військової перемоги.

Кінцева стратегічна перемога передбачає остаточне припинення політичного конфлікту за умови переможця, оформленого міжнародним документом. З військової точки зору, знищення сил супротивника та окупація основної території супротивника розглядається як передумова для цього, але не вирішальний фактор. Політичний опортунізм і дипломатія можуть пом’якшити або компенсувати наслідки військових невдач на тактичному та оперативному рівнях шляхом коригування або відмови від політико-стратегічних цілей і наративів. Таким чином, російське стратегічне мислення чітко розрізняє політичні результати та військові успіхи, і досягненню тактичних та оперативних успіхів надається менше значення, ніж серед західних збройних сил та політичних еліт.

У російському військовому мисленні існує два погляди на те, як збройні сили повинні забезпечити можливість проголошення політичної перемоги. По-перше, це прихильники дивовижних наступальних стратегій, які утримують ініціативу за допомогою глибоких проникаючих маневрів, щоб швидко і рішуче перемогти супротивника. Досягнення оперативних і стратегічних цілей вважається важливішим за тактичний успіх. Частково базуючись на припущенні, що Росія опиниться у невигідному становищі у тривалій війні проти економічно й технологічно вищого Заходу, таке мислення здавалося домінуючим у російських збройних силах до початку вторгнення в Україну.

Критики стверджували, що цей підхід є надто військовим, залишаючи важливими економічними, соціальними та політичними аспектами війни невисвітленими. Крім того, цей підхід, імовірно, працює лише проти слабких або внутрішньо розділених супротивників, але в усіх інших випадках одна вирішальна битва навряд чи призведе до вирішальної стратегічної перемоги.

Конкуруюча точка зору наголошує на затяжній війні на виснаження. Прихильники цієї точки зору припускають, що військове, економічне, соціальне і політичне виснаження супротивника призводить до створення сприятливих умов для досягнення стратегічної перемоги.

Проте, обидва ці погляди позиціонують військову перемогу лише як тимчасову ситуацію локального відносного військового домінування, а не як досягнення запланованої кінцевої політичної ситуації.

Російська теорія перемоги в Україні

Наратив російського режиму про перемогу в Україні є гнучким, опортуністичним та суб’єктивним, зосередженим, насамперед на уявленні росіян про те, що досягнута перемога виправдовує витрати на війну. Вона не спрямована на Захід.

Російська політична еліта стверджує, що Росія має бути наддержавою в багатополярному світі. Однак, ця еліта також стверджує, що Росія стратегічно обороняється через ворожий Захід. Згідно з цією точкою зору, Росія, російська ідентичність і територіальна цілісність Росії перебувають під постійною загрозою, і цю загрозу необхідно усунути. Загроза має не лише військовий характер у формі розширення НАТО на схід — вона також відображається у поширенні західної культури, цінностей, ідеології та політичної системи в Росію. Саме це, стверджують еліти, становить екзистенційну загрозу для Росії. Дійсно, поява заможного, політично активного, ліберально орієнтованого соціального середнього класу може загрожувати Росії як авторитарній консервативній автократії. Щоб протистояти цьому, російська політична еліта прагне покласти край уявній гегемонії Заходу під проводом Америки та замінити її багатополярним світовим порядком.

З точки зору Росії, вторгнення в Україну є необхідним наступальним кроком у рамках стратегічної оборони. Процвітаюча, орієнтована на Захід Україна, яка є членом ЄС, може запропонувати російському населенню небезпечний проблиск альтернативної політичної системи і таким чином розпалити невдоволення політичною та економічною системою Росії. Крім того, вступ України до НАТО та ЄС призведе до політико-стратегічної втрати обличчя для російського режиму всередині країни та за кордоном і, отже, представляє військово-стратегічну вразливість для оборони Росії.

Спочатку російський режим міг розглядати своє вторгнення в Україну як «регіональний конфлікт» із «важливими» військово-політичними цілями, а його класифікація як «спеціальна військова операція» могла бути справжньою. Дійсно, схоже, що амбітна політична мета Кремля полягала в тому, щоб блискавичними діями встановити у Києві новий, проросійський уряд. Сміливі, глибокі маневри на кількох напрямках атаки та швидке усунення українського уряду в Києві мали призвести до краху українського опору та перешкодити Росії опосередковано протистояти економічно та технологічно вищому Заходу у тривалій проксі-війні.

Після того, як це не вдалося, Росія, схоже, скоригувала свої політичні цілі та стратегію. Російські збройні сили наразі не мають ані чисельності, ані спроможності підкорити та утихомирити всю Україну. Проте, як би суперечливо це не лунало, спеціальна військова операція дійсно може перерости у «широкомасштабну війну» з «радикальними» військово-політичними цілями.

Початкова головна військово-політична мета Росії, схоже, поступилася місцем скоригованій — демонтажу України як сильної, суверенної держави та перетворення її на державу, яка буде тягарем, а не підкріпленням як для НАТО, так і для ЄС. Таким чином, завершення анексії Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей забезпечує стратегічну глибину та чітку географічну мету. Готовність Заходу продовжувати підтримувати Україну у протистоянні просуванню Росії та звільненні окупованих територій вважається вирішальною, аніж бажання України продовжувати боротьбу. Непряма презумпція полягає в тому, що без військової підтримки Заходу та під міжнародним політичним тиском Україні врешті-решт доведеться погодитися на територіальні поступки та обмеження свого політичного, економічного та військового суверенітету. Таким чином, розглядаються політичні та військові основи війни, такі як зближення України із Заходом і створення стратегічної глибини.

Проте, глобальна мета трансформації світового порядку в багатополярну систему, де Росія є одним із цих полюсів, дедалі частіше озвучується як контекст для втручання в Україну. Наголошення на цій меті може бути привабливим для населення Росії, але також містить наратив, спрямований на міжнародне співтовариство про припинення домінування Заходу у міжнародній політиці. Можлива подальша географічна ескалація конфлікту на територію Молдови, Білорусі та Росії, а також посилення кіберрозвідувальних і диверсійних операцій в інших країнах Європи.

Поки Росія розраховує на те, що її політичні цілі досягаються шляхом продовження військового протистояння в Україні і що вони переважають витрати, ця війна триватиме. Зважаючи на те, що російський режим розглядає війну в Україні, як екзистенційну, український успіх потенційно може призвести до подальшої ескалації російського способу ведення війни. Справді, схоже, що режим Путіна не має можливості програти цю війну без далекосяжної втрати обличчя за кордоном і політичних наслідків у Росії. Таким чином, продовження війни, можливо, обумовлено не лише логікою досягнення «важливих» військово-політичних цілей в Україні, але й уникненням негативних внутрішньо- та зовнішньополітичних наслідків стратегічної поразки в Україні. Отже, з точки зору режиму, на кону стоять «радикальні» військово-політичні цілі.

З цієї точки зору, час наразі на боці Росії. На момент написання статті, російські збройні сили, здається, відновили ініціативу, ведучи вигідну для них війну на виснаження. Виснаження українських збройних сил і створення політичної перспективи сумнівів щодо перспективи швидкого та рішучого завершення війни є можливими оперативними цілями, які мають допомогти зламати волю України продовжувати бойові дії та готовність Заходу продовжувати підтримувати Україну. Крім того, захоплення решти частин анексованих областей може бути оперативною метою, яка — якщо розрахунки Росії зміняться та цілі більше не переважують витрати, необхідні для їх досягнення — має сприяти односторонньому проголошенню стратегічної перемоги. Наразі вже є достатньо відчутних результатів, які режим може об’єднати, щоб створити достовірний наратив перемоги.

Остаточним проявом російської перемоги буде угода, погоджена зі Сполученими Штатами, яка закріпить майбутнє України та забезпечить російські інтереси безпеки на тривалий термін. Це дало б росіянам бажане визнання їх, як світової держави, створило б додаткову стратегічну глибину та продемонструвало б успішний опір західній економічній та військовій силі, зрештою наблизивши бажаний багатополярний світ. Таким чином, російський геополітичний наратив, каталізатором якого є класичний парадокс безпеки із Заходом, виявиться пророцтвом, що самореалізується. Це буде омріяна ситуація, коли Росія зможе оголосити про перемогу в Україні, але не щодо «радикальних» військово-політичних цілей у протистоянні із Заходом. Ця боротьба є постійною, безперервною, екзистенційною та невід’ємною частиною російської стратегічної культури.

Звичайно, незалежно від того, чи визначає Росія це як локальну, регіональну чи великомасштабну війну, незалежно від того, чи є її військово-політичні цілі обмеженими, важливими чи радикальними, і незалежно від її теорії перемоги, все це зводиться лише до половини балансу. З іншого боку, є Україна разом зі своїми прихильниками. Підтримка Заходом України досі відігравала важливу роль у військовій ефективності та виявиться дуже впливовою на визначення результату цього конфлікту. Крім того, позиція Заходу щодо України та Росії сформує регіональний і глобальний політичний та економічний порядок у наступному десятилітті. Тому вкрай важливо, щоб і Україна, і її західні спонсори мали чітку та спільну теорію власної перемоги в цьому конфлікті. За своєю суттю ця теорія повинна обіцяти рішучу підтримку Україні всіма доступними засобами, окрім прямої участі, для створення політично-військового стану, який визнається та приймається обома воюючими сторонами як довготривалий результат.