Становище ув’язнених, які відбули свій початковий термін, ускладнювалося відсутністю дипломатичних відносин між Росією та Україною, а отже, їх де-юре не було куди відправити назад

Одіссея Олександра Федоренка розпочалася з тріумфу для рідної України. Це було у жовтні 2022 року, і українські війська вели наступ, за підсумками якого, зрештою було деокуповано південне місто Херсон. Коли російські окупаційні сили готувалися до відступу, вони забрали з міських в’язниць 2500 українських злочинців, зокрема і Федоренка. Про це йдеться у спеціальному репортажі The New York Times, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Надалі протягом наступних кількох місяців тривала химерна мандрівка, під час якої деякі із засуджених подолали понад 4000 миль через п’ять в’язниць і п’ять країн.

«Нас зустріли криками, побиттям, приниженнями», — розповідає 47-річний Федоренко, який відбував термін у Херсоні за крадіжку, описуючи своє знайомство з російською в’язницею.

Поведінка росіян з самого початку збивала з пантелику ув’язнених, і ніхто, включаючи, мабуть, і нових тюремників, не мав жодного уявлення, що з ними будуть робити.

По-перше, ув’язнених залишили напризволяще в українських в’язницях. Згодом їх несподівано та без пояснення причин переправили на підконтрольну Росії територію. Засуджені були приємно здивовані, коли російські охоронці прийшли їх вивести з в’язниці після закінчення терміну покарання. Але на вході до в’язниці чекало ще більше здивування: одних в’язнів відразу затримувала російська поліція і звинувачувала у порушенні імміграційного законодавства; вони були оштрафовані та обвинувачені у незаконному в’їзді до країни.

Жоден російський чиновник публічно не визнав переведення херсонських ув’язнених до Росії – можливим порушенням міжнародного права, яке забороняє насильницьке виселення людей із окупованої зони. Представники російської пенітенціарної системи та поліції не відповіли на запити щодо коментарів.

Тяжкі випробування херсонських ув’язнених почалися через тиждень після вторгнення Росії в Україну у лютому 2022 року. Як і більшість українців, швидкість початкового просування Росії на південь країни застала їх зненацька. По телевізорах у камерах вони дивилися, як російські танкові колони в’їжджають у місто через річку Дніпро.

Українські офіційні особи визнали, що ув’язнені, деякі з яких були засуджені за вбивства, викрадення людей та зґвалтування, значною мірою були забуті у хаосі українського відступу.

«Тривала війна», — сказала в інтерв’ю Людмила Денісова, яка на той час обіймала посаду Уповноваженої з прав людини в Україні, описуючи відповідь, яку вона отримала від української влади на той час. — Хто мав час на в’язнів?

Принаймні, в одній херсонській в’язниці ув’язнені заявили, що українські чиновники, що відступають, розграбували запаси продовольства, кинувши їх на свавілля долі під охороною небагатьох офіцерів, що залишилися на своїх постах.

«У нас була гіркота на душі, тому що Україна, наша Батьківщина, залишила нас напризволяще. Ми хотіли, щоб вони хоча б відчинили двері наших камер, аби ми могли захистити себе і боротися за своє життя», – зазначив Андрій Стукалін.

І ось одного разу телебачення несподівано перейшло на російські програми. В’язні одразу зрозуміли: прийшла нова влада.

Російська окупаційна влада спочатку залишила херсонських ув’язнених на свавілля долі, зосередившись на грабежах та очищенні міста від прихильників української влади. Їжі було мало, і в’язні іноді їли лише раз на день.

Восени пролунав віддалений гуркіт вибухів, що сповіщає про наближення українських військ, які прагнуть повернути Херсон.

У процесі наближення обстрілів окупаційна влада переводила ув’язнених із чотирьох херсонських в’язниць в одну установу, розташовану подалі від бойових дій. Цей крок змусив близько 2500 людей по черзі спати у приміщенні, розрахованому на 500 осіб.

За кілька тижнів стався ще більший шок: до в’язниці прибув підрозділ російського спецназу, щоб перевезти в’язнів до Росії.

«Ніхто не питав нашої згоди і того, що ми про це думали», – сказав Федоренко.

За словами чотирьох колишніх ув’язнених, після прибуття у пересильну в’язницю у Криму, херсонські ув’язнені були побиті охоронцями у масках. Деяких побили до непритомності.

Осадчий стверджував, що охоронці під час побиття кричали: «Вітайте, русский мир!».

В усіх ув’язнених забрали одяг і видали арештантські халати та грубі валянки. За словами колишніх ув’язнених, це була радикальна зміна порівняно з неформальними правилами українських в’язниць, де ув’язнені часто керували територією в’язниці та носили цивільний одяг.

Після зупинки у Криму, в’язнів погнали далі на схід і розкидали по в’язницях на півдні Росії. Загалом, за оцінками українських офіційних осіб, російські збройні сили силоміць вивезли до Росії близько 3500 ув’язнених українських громадян, зокрема і 2500 ув’язнених із Херсона, коли вони відступили з деяких окупованих територій минулого року.

Спочатку херсонські ув’язнені думали, що їх запресують у каторжні батальйони, сформовані російською групою найманців «Вагнер». Але вагнерівські вербувальники приходили та йшли, не прийнявши навіть тих небагатьох українців, які зголосилися бути добровольцями.

Згодом Федоренко та його супутники дедалі частіше запитували себе: чому вони в Росії?

Їх не змушували копати оборонні укріплення Росії, як і не намагалися обміняти на російських військовополонених в Україні.

«У цьому не було жодної логіки. Вони не могли зрозуміти, що ми іноземці, які не мають жодного стосунку до Російської Федерації», – зазначив 44-річний Осадчий, який відсидів 12 років за вбивство.

У Росії тюремні чиновники пропонували українським ув’язненим російські паспорти, але бажаючих їх отримати було небагато. Дехто викинув їх із патріотизму; інші побоювалися відплати київського уряду.

«Я живу сьомий десяток років. Як я можу раптом взяти російське громадянство, якщо я українець?», – риторично запитує Анатолій Корінь, який відбував термін у Херсоні за крадіжку.

Становище ув’язнених, які відбули свій початковий термін, ускладнювалося відсутністю дипломатичних відносин між Росією та Україною, а отже, їх де-юре не було куди відправити назад.

Раніше троє херсонських ув’язнених оголосили п’ятиденне голодування на знак протесту проти тримання під вартою в імміграційній в’язниці у Волгограді на півдні Росії.

Деяким з українців, які перебувають в імміграційній в’язниці, зрештою допоміг Unmode – колектив захисників прав ув’язнених у колишніх радянських республіках. За юридичної підтримки Unmode, вони змогли оскаржити свої імміграційні рішення, провівши тижні чи навіть місяці у центрі тримання під вартою.

Проте, різкі повороти в їхній подорожі не закінчилися. Групу із 14 колишніх ув’язнених провезли у тюремному фургоні 1000 миль Росією для депортації до Латвії. Після прибуття на кордон, деякі з них отримали від латвійської імміграційної влади аркуш паперу, в якому українською мовою було написано: «У ці важкі часи Латвійська Республіка та її народ готові з відкритим серцем прийняти громадян України».

Але, на їхній подив, вони були заблоковані на кордоні спецпризначенцями балтійської країни і конвойовані назад до Росії. Зрештою, за допомогою Unmode, Федоренко зміг дістатися до кордону з Грузією і залишити Росію. Але переважна більшість херсонських ув’язнених залишаються у російських в’язницях, очікуючи на закінчення своїх тюремних термінів.

Організатор Unmode у Грузії Айдана Федосик сказала, що скрутне становище херсонських ув’язнених є мікрокосмом окупаційного режиму Росії в Україні.

«Це менталітет ХІХ століття про захоплення шматка землі для особистої слави. Але навіщо воно тобі і що ти хочеш із цим робити?», – риторично запитує Федосик.

З Грузії Федоренко та близько 15 інших херсонських ув’язнених зрештою дісталися додому, в основному через Молдову, яка межує з їхньою батьківщиною. Декого було затримано українськими спецслужбами, допитано протягом 12 годин і перевірено на детекторі брехні за підозрою в колабораціонізмі.

Повернувшись до України, Федоренко сказав, що тепер він працює волонтером в Unmode, аби допомогти співвітчизникам, які застрягли в російських в’язницях, і сподівається залишити позаду професійну крадіжку. Після кількох років ув’язнення, він сказав, що не готовий іти добровольцем до армії, але боротиметься, якщо його мобілізують.

«Всі ненавидять цю Російську Федерацію, оскільки там ми – ніхто. Там не дотримуються жодних законів, особливо якщо ти ув’язнений», – резюмує Федоренко.