Маленькі країни ставлять під сумнів ефективність нейтралітету у поляризованому світі

У світі геополітики великі держави творять, ламають і грають за своїми правилами. Невеликим державам переважно доводиться пристосовуватися до світу, в якому диктують правила великі держави. Ось чому рішення донедавна нейтральної Фінляндії — країни з населенням лише у 5,5 мільйона людей, приєднатися до НАТО є таким важливим. Це підкреслює, наскільки російське вторгнення в Україну порушило глобальні реалії. Про це йдеться в авторській колонці Рональда Сані, професора історії та політології Мічиганського університету (США) на сторінках The Conversation, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Розхвалений «порядок, що заснований на правилах», який Сполучені Штати та їх союзники по НАТО рекламували, як найкращий спосіб керувати світом, змінюється – приваблює деяких, але більш підозрілих в очах націй, які не є членами клубу. Тим часом, Росія та Китай оскаржують гегемонію США та Заходу у світових справах і прагнуть системи, в якій влада розподілятиметься по регіонах, а Москва та Пекін контролюватимуть те, що вони вважають своїми частинами світу.

Найменші країни по всьому світу розмірковують над тим, як вони вписуються в цей оновлений поділ світу. Фінляндія одна із таких держав і зробила драматичний вибір. Протягом століть їй доводилося розглядати власні інтереси у зв’язку з інтересами свого гігантського сусіда: царської Росії, потім Радянського Союзу, а сьогодні — Росії Володимира Путіна. У роки холодної війни Фінляндія прийняла модель нейтралітету та компромісу, щоб співіснувати з Росією. Такий спосіб поводження з великою сусідньою державою був відомий як «фінляндизація».

Після вторгнення Росії в Україну, особи, які ухвалюють рішення у Гельсінкі, схоже, вбили останні цвяхи у труну фінляндизації. Путіна — і, можливо, Захід — непокоїть, що ця модель була знищена не тільки для Фінляндії; вона також нежиттєздатна, як потенційне нестандартне вирішення конфлікту в Україні.

Минуле більше не пролог

Після понад 100 років у складі царської імперії, Фінляндія здобула незалежність у 1917 році. Протягом наступних приблизно 20 років вона стала антирадянським форпостом, небезпечно розташованим поряд із СРСР.

Радянський диктатор Йосип Сталін бачив в обличчі Фінляндії ворота для ворогів комуністичної держави. На його думку, Фінляндія була екзистенційною загрозою — подібно до того, як Путін бачить сьогодні Україну.

Приєднавши східну Польщу та країни Балтії – Естонію, Латвію та Литву – після підписання німецько-радянського пакту 1939 року, Сталін зажадав від Фінляндії серйозних територіальних поступок.

За підсумками війни, фіни втратили більшу частину своїх східних провінцій, але їм вдалося зберегти свою незалежність ціною певних витрат. Платою за збереження своєї демократичної держави та капіталістичної економіки у внутрішніх справах під час холодної війни була фінляндизація.

Завдяки адаптованій моделі нейтралітету, Фінляндія змогла більше як півстоліття переконувати Москву в тому, що вона не загроза, а вірний торгівельний партнер.

Після розпаду СРСР у 1991 році, серед фінів зросли сумніви щодо фінляндизації. Вони обговорювали, чи варто розглянути можливість приєднання до західного альянсу.

Але вторгнення Путіна в Україну у 2022 році схилило шальки терезів і остаточно переконало Гельсінкі в тому, що його безпека зміцниться в рамках НАТО.

Дилема нейтралітету

Російське вторгнення в Україну також вбило будь-яку ідею про те, що фінляндизація є моделлю і для пострадянської України.

Останні 30 років незалежна Україна розглядалася Путіним як проблема. Так само і до торішнього вторгнення, Росія була проблемою для України, оскільки влада у Києві побоювалася домінування зі Сходу.

До російсько-української війни, фінська модель незалежності та нейтралітету рекламувалася як життєздатна альтернатива вступу України до НАТО або зближенню з очолюваним Росією стратегічним альянсом — Організацією Договору про колективну безпеку (ОДКБ).

Деякі спостерігачі вважають, що досвід Фінляндії у збереженні свого суверенітету за рахунок відмови від права діяти повністю незалежно у зовнішній політиці міг би стати життєздатною моделлю для колишніх радянських республік, особливо щодо України.

Фіндляндизація могла також, як вважалося, забезпечити вирішення внутрішніх розбіжностей України щодо того, кому віддати перевагу: Заходу чи Росії.

Протягом 1990-х та 2000-х років Україна вагалася між проросійською орієнтацією, якій віддавали перевагу на сході України, та яскравіше вираженою українською націоналістичною ідентичністю на заході України. Фінляндизація України у поєднанні з федералізацією різних областей України могла зменшити політичну поляризацію та розвіяти побоювання росіян та Путіна зокрема.

Звичайно, історію не можна повернути назад; такі альтернативні можливості не можуть бути перевірені. А федералізм, який би вимагав, щоб деякі рішення були передані регіональним урядам, вважався сумнівною життєздатною формою державності багатьма як в Україні, так і в Росії. Зрештою, подібний процес федералізації став причиною розпаду Радянського Союзу.

Більше того, події змусили Україну зробити правильний вибір. Оскільки Росія тяжіла до авторитаризму і використовувала свої нафту і газ як зброю проти України, привабливість Заходу — демократія, процвітання та блискуча сучасність — здавалася набагато кращою перспективою.

За ініціативою США, Захід розпливчасто обіцяв Україні членство у НАТО, що Росія вважала за неприйнятне. А Євросоюз запропонував Україні тісніші економічні та політичні контакти, викликавши у Москві побоювання, що це перший крок до НАТО.

Після захоплення Росією Криму у 2014 році, українці ще різкіше повернулися до Заходу і стали сприйнятливішими до обіцянок Заходу про членство в НАТО.

«Малі нації можуть зникнути»

Озираючись назад, можна сказати, що сподівання на те, що Україна зможе «фінляндизуватися» чи федералізуватися, стали жертвами дедалі жорсткішої лінії Путіна щодо України.

Вступ Фінляндії до НАТО знаменує ймовірний кінець моделі фінляндизації. Навіть Фінляндія відмовилася від нього; нейтральна Швеція тепер прагне приєднатися до західного союзу; та інші держави, навіть Швейцарія, ставлять під сумнів ефективність неприєднання у поляризованому світі.

Натомість, ми отримали «натофікацію» Східної Європи — те, що Путін мимоволі прискорив і за підсумками якого, путінська Росія залишається менш зговірливим сусідом. Тим часом, у таких країн, як Фінляндія та Швеція, залишилося менше варіантів.