Після року війни, українці ледь чи не вперше в історії почали позитивно говорити про державу, вони не думають, що вона їх притісняє чи обкрадає, а навпаки, захищає їхні інтереси та життя і тепер виникає питання: ця зміна тимчасова чи може стати основою для повоєнного політичного порядку?

У липні 2021 року, за 7 місяців до російського вторгнення в Україну, група дослідників провела велику роботу: вони вивчали, як українці ставляться до ключових подій у новітній історії своєї країни. З доповіді, до якої я доклала зусиль, можна зробити кілька вражаючих висновків. По-перше, ні радянська спадщина, ні Майданівська революція 2014 року не поділила глибоко суспільство. Виявилось, що українці з різних регіонів та різного походження розділяють величезний набір спільних цінностей та досвіду. На основі цих знань вони і сформували своє розуміння історії. По-друге, люди не дуже поважали політичні інститути країни. Здавалось, що населення взагалі не дуже довіряє лідерам, незалежно від їхньої партії, а провину за проблеми в країні покладали саме на правлячий клас. Про це йдеться в авторській публікації Наталії Гуменюк, журналістки, співзасновниці Public Interest Journalism Lab та Reckoning Project на сторінках Foreign Affairs, переклад якої пропонує Foreign Ukraine.

За рік від початку війни, західні коментатори неодноразово повторювали, що конфлікт чи не вперше об’єднав до цього розділене суспільство. Але дослідження 2021 року чітко показує, що таке припущення хибне. З погляду на труднощі, які роками українці переживали й терпіли разом, нікого не здивувало, що конфлікт так зблизив жителів різних куточків країни. Але ніхто точно не чекав, що ця титанічна боротьба так змінить саму державу.

Зрештою, століттями українці більше прагнули ототожнювати себе з народними рухами чи окремими героями, наприклад, скажімо, з поетом ХІХ століття Тарасом Шевченком чи антирадянським дисидентом Василем Стусом. Неіснуючі чи слабко визначені національні інституції спрацьовували тут менше. Щоб захиститися від імперських управителів, загарбників з інших країн, та, після 1991 року, авторитарного уряду, що зловживає владою, українці зазвичай дивилися не на Київ, а на свої власні фінансові та політичні інтереси. Навіть після повстання на Майдані у 2014 році, коли Україна врешті-решт стала ліберальною демократією, стосунки між громадянами та державою так і залишились ворожими. Уряд обирали, але все одно недовірлива громада вважала його неефективним або корумпованим.

Сьогодні, через 12 місяців небаченого кровопролиття, картинка виглядає зовсім по-іншому. Мало того, що суспільство об’єдналось ще більше, але українці врешті-решт почали позитивно говорити про державу. Звісно, війна зіграла в цьому безпосередню роль: у кризу населення інстинктивно згуртувалося навколо лідерів. Але, в останніх опитуваннях, багато українців чітко відчувають, що незважаючи на хаос безперервних бойових дій, переселення величезних масштабів, і постійну загрозу ракетних ударів, національні інститути переосмислили, а державне управління покращилося. Ледь чи не вперше в історії, люди не думають, що держава їх притісняє чи обкрадає, а навпаки, захищає їхні інтереси та життя. Багато українців задається іншим питанням: ця зміна тимчасова чи може стати основою для повоєнного політичного порядку?

Опанувати домашній фронт

Певною мірою поява сильної держави природньо спричиняє війну. По-перше, напад Росії вплинув однаково на всіх людей незалежно від походження. З’явилося відчуття, що всі українці, зокрема і високопосадовці, знаходяться в одному човні. У березні 2022 року я брала інтерв’ю у заступниці мера Одеси. Почала лунати сирена повітряної тривоги, і ми були змушені посидіти разом довше, ніж очікувалося. Вона розповіла, як сильно хвилюється за свого племінника, який воює у лавах збройних сил під Маріуполем. Так само ще у січні 2023 року, посол України в одній із великих європейських країн розповіла мені, що не може зв’язатися зі своїм чоловіком, який воює на передовій. Навіть родичі Кабміну знаходяться зараз на окупованій Росією території. А у потязі з Польщі до Києва я познайомилася з дружиною важко пораненого ветерана війни, який виявився колишнім міністром від провідної опозиційної партії України – він покинув свій бізнес заради служби в армії.

Але також з’явилися значні покращення у керівництві країни. Українці звикли більше довіряти лідерам громад та групам громадянського суспільства, ніж політикам і чиновникам у Києві. Проте, як тільки почалася війна, стало зрозуміло, що такий натиск може витримати лише добре функціонуюча держава. В умовах війни, коли війська на полі бою та цивільних у містах постійно обстрілюють, життєво необхідно мати ефективну і добре налагоджену систему охорони здоров’я, щоб лікувати загони поранених. Коли російські війська підірвали міст через велику річку, пошкодили водопостачання або підпалили енергостанції ракетами, саме уряд мав організувати ремонти якомога швидше. А оскільки українська економіка перебуває під надзвичайним тиском, перед державною і приватними банківськими системами стоїть завдання знайти, як запобігти падінню в економічний параліч. Усе це навантаження призвело до напрочуд адаптивного державного сектора.

Візьмемо транспортну інфраструктуру України. З 24 лютого 2022 року повітряний простір закритий, морські порти заблоковані, а наземний рух обмежений. У підсумку, національна залізниця, яку до війни вважали страшенно незручною, повільною та застарілою, стала критично важливою для перевезення людей та вантажів. Особливо тому, що російським військовим важче вразити рухомі цілі. Отже, крім оснащення армії, перевезення гуманітарної допомоги та порятунку біженців, залізниця стала основним транспортним засобом в країні, де рух автобусів та автомобілів обмежений через комендантську годину. Чи не найдивніше, але попри постійний ризик атак, затримки потягів трапляються рідко, а коли військові дії блокують шлях, альтернативні маршрути знаходяться швидко. Варто зазначити, що після звільнення територій від російської окупації, залізничне сполучення швидко відновили, щоб обслуговувати велику кількість переміщених осіб.

На запит документів, що посвідчують особу, українці тепер можуть показувати електронні документи у мобільному додатку «Дія» — державному сервісі, який зберігає електронні копії особистих документів. Його розробили у 2020 році, але особливо цінним він став під час війни, тоді часто виходили оновлення. Завдяки цій системі, внутрішньо переміщені особи можуть легко реєструватися у різних куточках країни. У цьому ж додатку можна сплачувати податки і штрафи ПДР, отримувати офіційні документи та оформляти соціальні виплати – все це раніше можна було зробити тільки у державних установах. Україна швидко розвиває публічну цифрову інфраструктуру та пропонує людям по всій країні нові способи повідомити про збитки від атак та створити запит про компенсацію за втрачене житло.

Набагато більше українців могли загинути за останній рік якби не мобільний додаток «Повітряна тривога», який сповіщає про небезпеку з повітря. Його створили за тиждень після вторгнення. Так само, відколи Росія почала систематично обстрілювати енергомережу у жовтні 2022 року, багато українців покладалися на онлайн-сервіс під назвою «Світло», який надає завчасний графік відключень для кожної адреси будинку у великих містах. З приходом зими багато українців у знеструмлених районах також послуговувались так званими пунктами незламності – центрами у громадських будівлях та наметах у парках, де люди можуть прийти зарядити пристрої та скористатися швидкісним Інтернетом.

Ніде роль держави у житті українців так не відчувалась, як у самому Києві. Те, що, попри постійні блекаути, близько 3 мільйонів людей залишилося у столиці – це не диво, а підсумок спільної роботи влади, місцевої адміністрації, бізнесу та простих людей. Більшість жителів повернулася, як у квітні 2022 року стало зрозуміло, що облога скінчилася. Потім так само зробили жителі східних та південних міст, які були в окупації та зазнали руйнувань. Від листопада 2022 року, жителі столиці щодня потерпають від відключень електроенергії, а з кожним обстрілом ситуація погіршується. Хоча у лютому 2023 року керівництво головної енергетичної компанії міста оголосило, що вони знайшли спосіб підтримувати роботу системи. На третій тиждень лютого місто працює у звичному режимі. Тим часом, влада продовжує забезпечувати громадський транспорт, а комунальники стежать за чистотою на вулицях. Державні та приватні банки, оператори мобільного зв’язку, роздрібні магазини електроніки, мережі продуктових магазинів і ресторани загалом працюють, тобто нормальне життя триває, наскільки це можливо.

Звісно, життя не в нормі. По всій країні діє комендантська година, у кожній області по-різному (залежно від ризику) і люди, зазвичай, вечорами залишаються вдома. У Києві у телефонах уже щодня дзвонить сирена (таке було навіть під час візиту-несподіванки президента США Джо Байдена до Києва 20 лютого). У містах, де є метро, тунелі стали бомбосховищами, точно як у Лондоні під час Бліцу у Другу світову війну. В уряду ще дуже багато роботи попереду. Всі розуміють, що поки триває війна, безпечного місця просто ніде немає. Проте, у більшості випадків, рятувальники прибувають протягом кількох годин після атаки, а багато українців вдячні пожежникам і рятувальникам ДСНС не менше, ніж військовослужбовцям.

Зміна ставлення

До вторгнення Росії уже була довга історія протистояння уряду з журналістами та представниками громадськості. У 2000 році, високопосадовець Міністерства внутрішніх справ вбив Георгія Гонгадзе, одного з найвідоміших політичних репортерів країни. Під час революції на Майдані 2013-2014 років підрозділ особливого призначення бив і розстрілював мирних протестувальників. Незважаючи на подальші реформи, зокрема в правоохоронних органах, держава так і не знайшла винних у загибелі ще одного журналіста Павла Шеремета у 2016 році – його автомобіль замінували. Та сама ситуація залишилася і з вбивством Катерини Гандзюк, відомої антикорупційної активістки у Херсоні. Після обрання Володимира Зеленського у 2019 році його уряд часто критикували за перешкоджання судовій реформі, а українські журналісти-розслідувачі сперечалися з ним на прес-конференціях і звинувачували його уряд у проступках.

Однак після початку війни, багато хто почав вважати державу і, зокрема, поліцію, як щось необхідне для виживання. Саме поліція перекриває дороги після авіаударів, вводить комендантську годину, щоб захистити цивільні території, допомагає евакуювати людей з обстрілюваних територій і навіть збирає тіла загиблих. Натомість, російські війська змінили місцеву владу на підконтрольних їм територіях. Коли Балаклію, Ізюм і Херсон звільнили від російської окупації восени 2022 року, виявилося, що росіяни утримували людей у місцевих відділках поліції. Там затриманих били, катували електрошокером, принижували, недогодовували та погрожували смертю. Якби російські війська захопили сам Київ, величезна будівля поліції потенційно могла би стати гігантською камерою тортур для усіх верств громадськості – журналістів, митців, активістів, вчителів, студентів, держслужбовців та родичів військовослужбовців. Те, що Київ не впав, не варто приймати як належне – армія врятувала місто. Багато українців загинули, захищаючи столицю у перші тижні війни. Тепер протиповітряна оборона України зупиняє крилаті ракети і дрони на шляху до столиці.

Болюча реальність російської окупації сама по собі багато на що вплинула. Замість того, щоб як раніше скаржитися на погані державні послуги, багато цивільних українців, вбачають у своїй меті – зробити державу дієздатною та ефективною. Але всі також бачать, що держава перевантажена і вони мають все організувати самостійно. Для прикладу, наприкінці грудня 2022 року фотограф передав комунальним працівникам в оточенні Бахмута бронежилети. Їх купили на пожертви, щоб тіла загиблих змогли доставляти до місцевого моргу. На той час, Бахмут був чи не найнебезпечнішим місцем країни. Фото чотирьох звичайних чоловіків у чорних бронежилетах від волонтерів – це одна з найзворушливіших світлин минулого року. Зараз відомо, що один з них зазнав поранення під час чергового нападу.

У дослідженні 2021 року з’явилася негативна теза: здавалося, що люди часто не розуміють, як їхні життя і добробут залежать від «побратимів» в інших частинах країни. Зараз такої дисоціації просто не може бути. Кожен третій українець переміщений, але більшість все таки залишилася в країні, тому всі частини України виглядають тісно пов’язаними. У квітні 2022 року, жителі звільненої Чернігівщини, неподалік від білоруського кордону, розпитували про своїх земляків у Бучі на околиці Києва. У листопаді 2022 року жінка на святкуванні звільнення Херсону розповіла, що досі думає про своїх друзів в окупованому Маріуполі. У січні 2023 року, місто Миколаїв на півдні України допомагало комунальникам Херсону, більше ніж 50 км звідти. Ці зв’язки глибокі. Але вони також зрушують питання, наскільки міцною буде нова українська держава, коли бої припиняться.

Наразі ознаки обнадійливі. У грудні 2022 року Харківський інститут соціальних досліджень провів нове опитування громадської думки, що виявило не лише високий рівень солідарності, але й зростання політичної єдності між різними верствами населення. Помітно, що, ніби, мало хто очікує, що після війни спалахнуть великі соціальні чи політичні протистояння. Ще більше вражає, як тепер українці бачать свої національні інституції. Одне з питань від дослідників звучало так: «Чи змінилося ваше ставлення до органів державної влади після початку російської агресії?». 46% заявили, що ставлення покращало, зокрема 13% заявили, що набагато. В останній групі переважно була представлена молодь. Натомість, тільки 14% зізналися, що їхнє ставлення до органів влади погіршилося, 3% уточнили, що дуже. У 40% опитаних ставлення не змінилося.

Звісно, ці погляди можуть знову змінитися, якщо влада провалиться і не втримає країну або втома від війни знебарвить уряд в очах суспільства. Українське громадянське суспільство та незалежні ЗМІ дедалі більше непокояться через стрімку популярність президента, адже він може піти проти демократії та прокласти стежку новій концентрації влади після війни. І справді, кілька місяців без суперечливих питань і українці знову починають критикувати уряд, а газети знову публікують на перших шпальтах статті про корупцію серед чиновників. Але цього разу тональність ЗМІ більш виважена, а держава реагує серйозніше, проводить розслідування та парламентські слухання. Якщо така прискіпливість – це провісник майбутнього, то принаймні тепер видно, що війною не можна прикрити проступки уряду.

Великі очікування

Війни ніколи не можна романтизувати, особливі такі жорстокі. Якщо Україна і стала сильнішою, як нація, то ціною величезних людських жертв. Сьогодні майже у половини населення є близькі родичі у війську чи правоохоронних органах, і майже кожен українець знав хоч одного полеглого на війні. В той же час, українці гостро усвідомлюють, що війни знищують суспільства, навіть таке як у них, міцніше і стійкіше ніж будь-хто міг подумати. Ось чому українці так прагнуть, щоб Захід надав більше допомоги аби перемогти у війні та припинити кровопролиття.

Залишатися «нормальними» та людяними під дощем російських бомб це сама по собі форма спротиву, але для неї потрібні сила та мужність, які мають свої межі. Неможливо сказати, чи вдасться зберегти щойно здобуту єдність України та зростаючу співпрацю між громадянами та державою у довгостроковій перспективі. Ясно тільки одне – держава і люди взаємозалежні. Російська пропаганда використала так звані розколи в українському суспільстві та неефективність влади, як привід для вторгнення. Навіть міжнародні союзники, які скільки вклали в українські реформи, побоювалися, що після вторгнення Росії влада похитнеться через внутрішні тріщини та відсутність довіри суспільства. Але Україна не похитнулася, і тепер у громадян набагато вищі очікування від держави і роботи по відновленню країни. Як не змарнувати цей шанс залежить і від народу України, і від його лідерів.

Перекладачка: Руслана Фалько