Як в Україні завдають вирішального удару по московському патріархату

29 березня 2023 року закінчився термін, коли представники Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП) мали залишити Києво-Печерську лавру у Києві, адже перебували там на підставі договору безстрокової оренди. Частина священнослужителів підкорилася наказу, інша – на чолі з намісником лаври митрополитом Павлом (Лебідєм) – відмовилася. За вироком суду 1 квітня 2023 року священика посадили під домашній арешт на 60 днів за звинуваченням у виправданні російської агресії, але частина монахів досі залишаються у Лаврі. Про це йдеться в аналітичній публікації Ядвіґи Рогожі, експертки Центру східних досліджень імені Марка Карпіа, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Рішення про виселення УПЦ МП з найважливішої православної святині України є кульмінацією операції, яка триває з листопада 2022 року і спрямована проти церкви, яка роками була осередком пропаганди проросійських поглядів в Україні. Рішучі дії влади посилюються тим, що після російського вторгнення, ця спільнота, як і інші проросійські сили, втратила більшу частину симпатій суспільства, опинилася у кризі та переживає внутрішні розбіжності. Можновладці використовують цю слабкість і моральний мандат, який їм надає російська агресія, щоб завдати вирішального удару по УПЦ МП, що прискорить її маргіналізацію або поглинання Православною Церквою України (ПЦУ). Таким чином, вони прагнуть зробити ПЦУ – єдиною «національною» православною церквою в країні.

30 років Московського Патріархату у Києво-Печерській Лаврі

Києво-Печерська Лавра – найдавніша українська православна святиня і один з найбільших монастирських комплексів Європи. Він був заснований в ХІ столітті, а у 1994 році – внесений до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Комплекс розташований на похилій місцевості, що спускається до Дніпра, складається з Верхньої лаври, де розміщені церкви та музеї (зокрема Успенський собор), і Нижньої лаври, яка включає печери, де зупинялися ченці, а також церкви, музеї, монастирі та духовної академії й семінарії. Об’єкт формально перебуває у власності держави – його курує Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник, підпорядкований Міністерству культури України.

Проте, протягом багатьох років контроль української влади над Лаврою був фікцією: будівлі були зайняті УПЦ МП, яка у 1990 році вийшла з Російської православної церкви (РПЦ) як самоврядна церква із широкою автономією, але залишаючись під її юрисдикцією (сама громада використовує назву «Українська Православна Церква», а в публічному обігу вживається термін «Московський Патріархат», щоб підкреслити її зв’язки з Російською Православною Церквою).

У 2013 році, за часів президентства Віктора Януковича, УПЦ МП уклала з урядом угоду про безстрокову безоплатну оренду всього комплексу. Роками святиня була бастіоном російського впливу, наприклад через відверто проросійські погляди свого керівництва, зокрема намісника Павла, відомого своєю любов’ю до розкоші (за що отримав прізвисько «Паша Мерседес»). Будівлю неодноразово відвідував патріарх РПЦ Кирило і президенти Російської Федерації. Після першого етапу вторгнення в Україну у 2014 році, Павло звинуватив Київ в агресії та закликав до єдності з Росією. Він не засуджував її напад після 24 лютого 2022 року. У листопаді 2022 року суспільство обурила оприлюднена в Інтернеті запис богослужіння в одному з храмів Лаври, під час якої люди молилися за Росію.

УПЦ МП перед обличчям російського вторгнення

Після розгортання повномасштабного збройного конфлікту, Предстоятель УПЦ МП Онуфрій зайняв неоднозначну позицію. Частина духовенства публічно підтримала Україну і засудила агресора, близько 100 священнослужителів вийшли з УПЦ МП, а 15 єпархій (із 53) країни розірвали євхаристійний контакт з російською церквою. Інші священнослужителі (наприклад, митрополит Ізюмський Єлисій, митрополит Римський і Буринський Іосиф, архієпископ Ровеньківський Аркадій) підтримали загарбників, а після деокупації територій українськими Збройними Силами втекли до Росії. Очільники ієрархії УПЦ МП, які мали вирішальний вплив на його політику, зайняли вичікувальну позицію, не відмежовуючись однозначно від Росії та спостерігаючи за розвитком подій на фронті. Таке ставлення, зокрема внесені у травні 2022 року зміни до статуту, які мали розірвати підпорядкування РПЦ (документ так і не було оприлюднено), загалом сприйняли як бутафорію. Засудження агресії головою УПЦ МП Онуфрієм трактувалося радше як спроба захистити церкву від люті громадян і санкцій з боку держави, а не реальна підтримка України. Натомість, російське вторгнення спричинило різку зміну настроїв серед вірних УПЦ МП – церква втратила симпатії значної частини парафіян, а її зв’язки з Росією визнали неприйнятними.

Влада переходить у наступ

Російське вторгнення започаткувало комплексну дерусифікацію політичного та суспільного життя в Україні, включаючи ліквідацію проросійських сил: партій, олігархів та ЗМІ. Не оминув цей процес і релігійні центри, зокрема УПЦ МП. Бажання влади маргіналізувати цю церкву, яке продиктоване як міркуваннями державної безпеки (ліквідація центрів поширення російської пропаганди та агентури), так і політичними мотивами – роками діяльність цієї церкви підтримувала політичні проекти, які конкурували з президентом та його партією. Рішучість можновладців зростає через усвідомлення того, що після вторгнення проросійські сили втратили майже всю соціальну базу і не панують навіть у регіонах чи соціальних групах, де вони домінували раніше.

У листопаді 2022 року держава розпочала масову контррозвідувальну операцію проти структур УПЦ МП за участю СБУ, Національної поліції та Національної гвардії. Під час обшуків у багатьох монастирях та інших закладах УПЦ МП виявлено проросійські агітаційні матеріали, російські паспорти, значні суми готівки та компромати, зокрема записи дитячої порнографії. Проти церковних ієрархів було порушено близько 60 кримінальних справ та накладено проти них персональні санкції. У січні 2023 року указом президента декілька достойників цієї церкви були позбавлені українського громадянства. У квітні 2023 року журналісти-розслідувачі виявили, що предстоятель УПЦ МП митрополит Онуфрій також мав російський паспорт. У парламенті зареєстровано три законопроекти, які передбачають заборону УПЦ МП, і проект постанови про припинення оренди Почаївської лаври. Хоча жоден з них не опрацьований, вони є інструментом міжпартійного тиску на громаду.

Кульмінацією кампанії стало розірвання владою договорів оренди спочатку (1 січня) Верхньої, а потім (29 березня) Нижньої Лаври. У той час як звільнення Верхньої лаври пройшло гладко, і через тиждень ПЦУ отримала дозвіл проводити там богослужіння, то у випадку Нижньої лаври, де розташовані основні об’єкти, які займає УПЦ МП (монастир, семінарія та духовної академії), процес просувається повільно. Частина інституцій і монахів виїхала звідти, але намісник Павло та група його прихильників відмовилися виселятися. Кілька днів він не пускав урядову комісію, внаслідок чого суд призначив йому два місяці домашнього арешту на елітній віллі під Києвом. Наступного тижня поліція почала викликати на допити осіб, які перекривали доступ до закладів за ст. 179 Кримінального кодексу (незаконне утримання або осквернення храмів). Цим кроком влада сподівається зломити опір ченців і поглибити розкол у їхніх лавах. Першою ознакою цього став перехід архімандрита Лаври Аврамія до ПЦУ – його одразу призначили в.о. намісника святині. Остаточне звільнення Лаври виглядає питанням часу, оскільки розвиток подій засвідчив, що УПЦ МП втратила потенціал масової, суспільної, медійної та політичної підтримки. Групи віруючих, які разом із митрополитом Павлом брали участь у блокуванні об’єктів, а після його арешту організовували мітинг, були нечисленними.

Реакція Росії та православного світу

Щоб взяти святиню під контроль, представники влади намагаються уникати застосування сили (наприклад, усунути монахів за допомогою поліції). Вони не хочуть розпалювати внутрішню напругу та підживлювати російську пропаганду. РПЦ і пропагандистський апарат роками звинувачують Україну в наступі на «єдину канонічну Православну Церкву в Україні», на віруючих і на саму віру. Патріарх Кирило заявив, що «гонителями церкви керує сам диявол», а деякі коментатори дійшли навіть до закликів до вбивства українців (керівник Православного радіо «Радонеж» Євген Нікіфоров заявив, що у відповідь на події у Лаврі, Росія повинна спалити всіх українських громадян живцем).

Для Москви Києво-Печерська лавра відіграє важливу роль у символічній столиці – як колиска православ’я та культури Русі. «Втрата» цього храму стане ще одним кроком до втрати верховенства РПЦ над Україною. Однак, ані у РПЦ, ані у Кремля немає реальних інструментів, щоб вплинути на дії української влади щодо Лаври чи зупинити розмивання її релігійного та суспільного впливу в цій країні, каталізатором якого стало саме російське вторгнення.

Стурбованість подіями навколо святині останніми тижнями висловили численні автокефальні православні церкви, які симпатизують Росії, зокрема польська, сербська, антіохійська, американська та грузинська, а також генеральний секретар екуменічної Всесвітньої ради церков. Папа Римський Франциск також закликав «обидві сторони конфлікту» поважати місця богослужіння. Також в ООН згадали про УПЦ МП у звіті про дотримання прав людини в Україні, зокрема висловлювалися побоювання, що обшуки в храмах можуть бути дискримінаційними.

Голосів офіційної підтримки дій Києва проти Лаври немає, хоча відсутність критики з боку західних організацій чи держав також можна вважати мовчазним схваленням. Прихильний до Києва вселенський патріарх Варфоломій безпосередньо не коментував питання святині, але у березні 2023 року звинуватив РПЦ у співвідповідальності за військові злочини, вчинені Росією, що можна розцінювати як непряме схвалення дій щодо УПЦ МП.

Держава прагне зберегти за собою роль арбітра

Наступ влади проти УПЦ МП у Лаврі є переломним моментом у її діяльності в Україні, хоча остаточне звільнення комплексу може зайняти деякий час. Справа зі святинею виглядає лише початком операції, спрямованої на вилучення цієї церкви з найважливіших сакральних споруд країни та її повну маргіналізацію чи поглинання ПЦУ. Вже є сигнали, що після звільнення Печерської Лаври влада вчинить аналогічні дії щодо Почаївської Лаври, яка з 2003 року перебуває в 49-річній безоплатній оренді УПЦ МП (договір був укладений з урядом Віктора Януковича) і також вважається бастіоном проросійських симпатій. За підсумками проведених там у листопаді 2022 року обшуків, відкрито два кримінальні провадження, а Мінкульт має провести перевірку своїх об’єктів, подібну до тієї, що проводилася у Києві. У січні 2023 року місцева влада Тернопільської області, на території якої знаходиться святиня, звернулась до Міністерства культури з проханням розірвати договір оренди з УПЦ МП і передати монастир ПЦУ. 28 березня 2023 року Синод ПЦУ створив свою парафію на території Почаївської лаври.

З моменту заснування у 2018 році ПЦУ висловлювала амбіції взяти душевну владу над усім українським православ’ям, репрезентуючи себе як єдину канонічну православну церкву в Україні. ПЦУ активно включилася у боротьбу навколо Києво-Печерської лаври, вела переговори як з владою (щодо звільнення цього об’єкта), так і з пересічними монахами. У березні 2023 року Епіфаній надіслав їм прокламацію, в якій запевняв, що монастир не закриватимуть, і закликав до єдності в рамках ПЦУ. Він також пообіцяв, що монахи, які приєднаються до нього, зможуть залишитися в лаврі, а старослов’янська залишиться (поряд з українською) мовою богослужінь.

Діяльність влади та ПЦУ перебуває в синергії – їхня спільна мета – маргіналізувати УПЦ МП, яка донедавна була найбільшою церквою в країні. Варто зазначити, що держава хоче зберегти статус головного гравця як у подальшій долі Московського патріархату, так і в питанні історичних церковних будівель і правил користування ними з боку ПЦУ. Найімовірніше, що були видані одноразові дозволи на богослужіння у храмах Верхньої лаври (ПЦУ вже кілька разів відправляла там богослужіння, щоразу подаючи відповідну заявку) і ПЦУ уклала договір про оренду будівель Нижньої лаври – вже на певний термін і за певну плату. Історичний Софійський собор, який має статус музею, працює за подібним принципом: держава видає разові дозволи на богослужіння (саме тут у 2019 році відбулася інтронізація митрополита Епіфанія).

Прагнучи остаточно вирішити питання присутності УПЦ МП, президент Володимир Зеленський і його оточення ніби продовжують ідею експрезидента України Петра Порошенка про створення «національної української церкви». Хоча спочатку Зеленський був далекий від релігійної сфери, у контексті російського вторгнення та суспільних очікувань щодо усунення російського впливу він побачив політичну можливість зіграти роль «завойовника ворожого релігійного центру» та адвоката патріотичної церкви, а відтак зробити Україну незалежною від Росії також у релігійній сфері. Хоча влада визнає ПЦУ союзником і бенефіціаром операції з «ліквідації УПЦ МП», вона намагатиметься зберегти у своїх руках інструменти, що дозволяють контролювати релігійну сферу – обмеження доступу до головних храмів, які мають статус музеїв та пам’яток архітектури, контролюють кошти на ремонт храмів тощо. Зміцнюючи статус ПЦУ та розширюючи свою присутність у великих релігійних центрах, влада сподівається на лояльність у відповідь, яку можна використати у майбутньому, наприклад, для консолідації політичної підтримки.