Багато українців за кордоном зазнають фінансових труднощів, їм важко інтегруватися у суспільство, і, найголовніше, вони страждають від розлуки зі своїми близькими, а внутрішньо переміщені особи всередині країни стикаються із байдужістю влади та засудженням зі сторони звичайних людей

З початком повномасштабного російського вторгнення в Україну, світ став свідком масового напливу біженців. Фотографії змучених та наляканих жінок, які стоять у черзі на західних кордонах країни, притискають до себе дітей і чекають переїзду у безпечне місце, стали культовими у міжнародному висвітленні війни. Про це йдеться у спеціальному фоторепортажі NPR, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

За даними агентства ООН у справах біженців, понад 8 мільйонів українців зареєструвалися як біженці в Європі, а ще 5,3 мільйона стали внутрішньо переміщеними особами всередині своєї країни. Але ця статистика відображає лише незначну частину тієї боротьби, яку долають цивільні особи. При нестачі фінансових ресурсів, для більшості біженців переміщення стало не разовою рятівною подією, а радше хронічним станом невизначеності та нестабільності.

Олена Дячкова була однією з перших біженців. Її місто Авдіївка на сході Донбасу миттєво перетворилося на поле бою. Вона була змушена втікати зі своєю донькою Юлією та дворічним онуком Микитою. Чоловіки сім’ї залишилися, адже Україна обмежує виїзд із країни чоловіків віком від 18 до 60 років. Олена, Юлія та Микита знайшли новий будинок у Польщі. Але це виявилося лише початком нової боротьби.

Невдовзі родина зіткнулася із фінансовими труднощами. Юлія, яка до вторгнення працювала ревізором, змогла знайти роботу лише у місцевому лісництві. Олена спробувала щастя на рибопереробному заводі. Фізично тяжкої роботи було недостатньо, щоб зводити кінці з кінцями. Повернувшись до України, чоловік Олени, Олександр, залишився без роботи, оскільки його робоче місце було знищено під час війни. Єдиної зарплати чоловіка Юлі, що залишилася, не вистачало на утримання всієї родини за кордоном.

Незабаром Юлія повернулася до Києва на колишню роботу. Це дозволило їй відправити гроші до Польщі для Олени та Микити. Вона не бачилась з немовлям Микитою, тоді як відносини Олени з Олександром ставали дедалі напруженішими, і перспектив возз’єднання не прогнозувалось. Через рік після переїзду до Польщі, Олена та Микита нещодавно повернулися до України.

Незважаючи на те, що європейські країни запропонували надзвичайний ступінь підтримки та гостинності, більшості українців цього було недостатньо для побудови нового життя. Багато українців за кордоном зазнають фінансових труднощів, їм важко інтегруватися у суспільство, і, найголовніше, вони страждають від розлуки зі своїми близькими. Переміщені жінки та діти переважно залишаються наодинці, а їх сім’ї роз’єднані на невизначений термін.

Ті українці, які не перетинають міжнародні кордони, а є внутрішньо переміщеними особами, часто опиняються у такому ж тяжкому становищі. Ольга Гриник разом із двома маленькими дітьми евакуювалася з Авдіївки на сході Донецької області у безпечніше місце у центральній частині України, а її чоловік приєднався до збройних сил. Сім’я зібрала всі свої заощадження, щоб купити старий занедбаний будинок у селі, і тепер Ольга щосили намагається зробити його придатним для проживання.

В Україні житло для людей, переміщених внаслідок війни, маленьке та неадекватне. Переважно їх тимчасово розміщують у громадських установах, таких як школи чи дитячі садки. Такі сім’ї, як в Ольги, найчастіше самі вирішують свої проблеми. Поки Україна намагається вести війну на виснаження проти сильнішого супротивника, цивільні особи, переміщені внаслідок бойових дій, вважають, що вони посідають останнє місце у списку пріоритетів країни. Внутрішні біженці повідомляють гуманітарним працівникам та журналістам, що коли вони звертаються до влади зі своїми проблемами, їм часто відмовляють і радять не бути егоїстичними і пам’ятати, що солдатам на передовій доводиться ще гірше.

Ольга не може дивитись у минуле — нещодавно вона дізналася, що будинок її родини в Авдіївці було зруйновано під час бойових дій. Інші біженці, яким ще є куди повернутись, стикаються з непростим вибором між безпекою та будинком. Дехто вибирає останнє або вагається, налаштовуючи себе на повторні переїзди.

Такою є історія Світлани, яка попросила не називати її прізвища з міркувань безпеки. Вона – мати-одиначка, чоловік якої загинув внаслідок обстрілу у 2014 році, коли підтримувані Росією сепаратисти взяли під свій контроль частину Донбасу. Коли влітку 2022 року її будинок опинився неподалік зони бойових дій, вона та її 11-річний син Данило втекли зі східноукраїнського міста Слов’янська. Після прибуття у Дніпро, вони зіткнулися з перспективою залишитися без даху над головою, оскільки притулок для переселенців міг прийняти їх лише на кілька ночей. Зрештою, їм довелося повернутися додому. Однак, невдовзі бої у Слов’янську знову посилилися, і їм знову довелося рятуватися втечею.

У нещодавньому звіті, агентство ООН у справах біженців описує динаміку перетину кордону в Україні та за її межами як «маятникову», зазначаючи, що люди, як правило, подорожують туди й назад, а не лише з країни. Відображенням цього визначення є коливання тих українців, які намагаються орієнтуватися у небезпечній динаміці переміщення та поділу сімей.

Деякі жінки описують вибір між доглядом, перебуванням чи поверненням, як ситуацію на кшталт «будь проклятий, якщо ти зробиш, і будь проклятий, якщо не зробиш». Наталя, яка попросила не називати її прізвища з міркувань безпеки, нині перебуває у Німеччині зі своєю 7-річною донькою: «Якщо ти їдеш, то почуваєшся боягузом, який кидає націю у важкі часи. Якщо ти залишишся, вони скажуть, що ти погана мати, яка наражає свою дитину на небезпеку».

Справді, у суспільстві, яке пережило травму війни, публічні дебати часто є дуже гарячими, і легко стати «поганим» громадянином в очах інших людей. Ті, хто виїжджає, стикаються з моральною перевіркою свого вибору, а ті, хто залишається в містах на лінії фронту, і особливо ті, хто жив в умовах російської окупації, піддаються стигматизації, як можливі колабораціоністи, які співчувають ворогові.

Так трапилось з Надією Дунаєвою та її чоловіком Володимиром. Їхнє місто Лиман на сході Донецької області України з травня по вересень 2022 року знаходилося під контролем Росії. За цей час Володимир, інженер-електрик, неодноразово ремонтував електричну інфраструктуру, пошкоджену внаслідок бойових дій. Після звільнення Лимана українськими військами його було визнано колабораціоністом та звільнено з роботи на залізниці.