Післявоєнне відновлення України не можна використовувати для виправдання трансформації економіки на користь олігархів та корпорацій

Майже 15 місяців мільйони українців живуть під загрозою ракетних ударів. Росія навмисно застосовує систематичну стратегію терору проти цивільного населення. Ті, хто опинився під російською окупацією, стали жертвами насильницького переміщення, вбивств, зґвалтувань й тортур. Вважається, що десятки тисяч дітей були депортовані з окупованих територій до Росії, де силоміць стирається їхня національна ідентичність. Після визволення кожного українського села чи міста спливають нові злочини, які показують усьому світу, що чекає на будь-яку територію, захоплену Росією.

Про це йдеться в авторській колонці Ганни Переходи, докторантки історичних наук та асистентки Лозаннського університету, співзасновниці Comité Ukraine Suisse та членкині Української соціалістичної організації «Соціальний Рух» на сторінках openDemocracy, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Ось чому, незважаючи на політичні розбіжності, все українське суспільство поділяє думку, що Україна може вижити лише в тому випадку, якщо їй вдасться вигнати російську армію з усієї своєї території. Зіткнувшись із відвертими геноцидними намірами російського вторгнення, громадянські та політичні сили України непохитні у своєму спротиві.

Війна ввела економіку України у глибоку рецесію. За рік війни, ВВП України впав приблизно на 30%. Висока інфляція означає зниження реальних доходів. Лише 60% українців змогли зберегти роботу, із них лише 35% працювали повний робочий день. Мало того, що багато людей втратили роботу, вони також втратили домівки та родичів. Десятки тисяч жертв серед цивільного населення і значно вищі цифри втрат серед військовослужбовців. Попри ці складні умови, український народ відмовляється бути пасивною жертвою. Здатність пересічних українців до самоорганізації була і залишається одним із ключів до опору російській імперіалістичній агресії.

Але замість того, щоб зосередитися на адаптації економіки до потреб війни, українська влада запустила велику програму приватизації. Скориставшись воєнним станом та обмеженнями на демонстрації, уряд також скасував трудове законодавство та проштовхнув низку інших непопулярних заходів.

Це підриває соціальну згуртованість у той час, коли Україна найбільше цього потребує. На жаль, українські робітники стикаються із нападами з боку власного уряду, навіть коли вони захищають країну від зовнішнього ворога. При цьому держава не забезпечує як безпеки, так і споживчих потреб населення.

Після війни, перед Україною постане колосальне завдання. Їй доведеться зіткнутися з масовою руйнацією інфраструктури, перезапустити промисловість і впоратися з великою демографічною кризою: країну залишили 8 мільйонів людей, переважно жінки. Значна кількість біженців може повернутися з-за кордону; деякі через погіршення соціальних прав та умов праці.

Однак замість того, щоб вжити заходів, які б спонукали українців повернутися додому після війни, влада закликає до комерціалізації охорони здоров’я, тотальної приватизації державного майна та скорочення державних послуг для залучення іноземних інвестицій. Заради неоліберальної догми, уряд підриває економічний та політичний суверенітет, за який віддають свої життя звичайні українці.

Навіть у цих суворих умовах українські робітники мобілізуються проти політики, яка порушує їхні соціальні права, а ліві та профспілкові активісти підтримують їхні зусилля щодо організації. Але цим людям, які героїчно борються за свій суверенітет на всіх фронтах, потрібні союзники. Міжнародний лівий та робочий рух може допомогти українцям відновити свою незалежність від російського агресора, а також захистити себе від неоліберальної залежності.

Військова, фінансова та дипломатична підтримка України необхідна для того, щоб вона домоглася не лише припинення війни та досягнення миру, який не триватиме довго, але й негайного виведення російських окупаційних військ з усієї території.

Але ми також маємо стежити за тим, щоб повоєнне відновлення не використовувалося для виправдання радикальної трансформації української економіки на користь олігархів та корпорацій, а не народу. Єдиний спосіб гарантувати національну безпеку як у воєнний час, так і після нього – це створення гідних умов праці відповідно до європейських та міжнародних стандартів. Україні також потрібно розробити ефективну політику захисту прав працівників.

Такі ініціативи, як Європейська мережа солідарності з Україною, Мережа солідарності США та Вибрані ліві за Україну були створені для надання конкретної підтримки українському народному спротиву. Використовуючи свої контакти із громадськими організаціями, профспілками та феміністками в Україні, а також білоруськими та російськими антивоєнними організаціями, вони підтримують український опір за допомогою міжнародної солідарності.

Саме робітники забезпечують роботу українських заводів, лікарень, шкіл та офісів, часто ризикуючи власним життям. І саме робітники борються на фронті, забезпечуючи виживання держави. Саме тому лише українські робітники можуть вирішувати майбутнє своєї країни. Ми повинні зробити так, щоб їхні голоси були почуті.