На думку військових та експертів, контрнаступ України у Запорізькій області має стратегічне значення: атакуючи на півдні по російським позиціям і вийшовши до Азовського моря, українські військові можуть розділити російські збройні сили навпіл, перерізавши важливі шляхи постачання і завдавши удару по військовим цілям президента Росії Володимира Путіна

У гущавині дерев між двома широкими фермерськими полями є фанерний люк, який вмонтований у лісову підстилку. Якщо його відкрити, то можна побачити сходи, які ведуть під землю. Усередині знаходиться підземний бункер, в якому українські військові з мінометного підрозділу дізнаються координати своєї наступної цілі. Чоловіки протискалися один за одним брудним коридором шириною до плечей, освітленим світлодіодними стрічками, і дивилися на планшетні комп’ютери, на яких оглядали місцевість, завдяки трансляції з відеокамери безпілотника. Вибухові хвилі від артилерійських снарядів і ракет трясли бункер, і скрипіло радіо, попереджаючи про наближення російських гелікоптерів. Про це йдеться у спеціальному репортажі The New York Times, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Але солдати були зосереджені на своїх екранах, а саме на лінії російських військ та важкої техніки, викопаної неподалік та відзначеної червоними позначками. Це буде їхня ціль.

«Хлопці копали все це вручну, і вони хочуть воювати, вони хочуть стріляти. Ми просто хочемо вигнати їх із нашої землі; от і все», – каже командир частини, 32-річний чоловік із заплетеним хвостиком волосся, який використовує позивний Шулер.

Для бійців 110-ї бригади територіальної оборони, до якої приєднано мінометну частину, це критичний момент війни.

Оскільки бойові дії на сході Донбасу зайшли у кривавий глухий кут, Запорізька область може виявитися наступним великим театром військових дій та епіцентром довгоочікуваного контрнаступу. Україна перебуває під тиском, щоб продемонструвати певний успіх у підвищенні морального духу солдатів та цивільних осіб, зміцненні підтримки Заходу та поверненні окупованих територій.

Боротьба тут є дуже персоналізованою. Більшість солдатів 110-ї бригади родом із районів, нині окупованих Росією. Підрозділ Шулера був змушений відступити у перші дні війни, яка розпочалася у лютому 2022 року, а його батьки залишаються в окупованому Мелітополі, приблизно за 80 миль від бункера.

За останній рік вони поступово переламали ситуацію, зупинивши наступ росіян і побудувавши мережу оборонних позицій, які російська армія, при всій своїй перевазі в озброєнні та чисельності, не змогла зламати.

«Ми дійсно знаємо це місце – кожен кущ. З початку війни ми у своїй смузі не втратили жодної позиції», – розповідає полковник Олександр Ігнатьєв, ветеран сил спеціальних операцій України, який прийняв командування бригадою у квітні 2022 року.

Ніхто не знає, де і коли розпочнеться контрнаступ. Можуть пройти тижні, коли літнє сонце висушить весняний бруд і утвориться тверде дорожнє покриття, яке ідеально підходить для нових західних танків і бронетранспортерів.

А може, уже все почалося — з нещодавніх пробних ударів по російських позиціях на схід від Дніпра у сусідній Херсонській області, або з ротацією нових частин у Запоріжжі. Нещодавно позиції тут були посилені прибуттям елітного, навченого британцями артилерійського підрозділу, який раніше дислокувався поза Бахмутом.

На думку військових та експертів, контрнаступ України у Запорізькій області має стратегічне значення. Атакуючи на півдні по російським позиціям і вийшовши до Азовського моря, українські військові можуть розділити російські збройні сили навпіл, перерізавши важливі шляхи постачання і завдавши удару по військовим цілям президента Росії Володимира Путіна.

Запоріжжя є серцем сухопутного мосту, який російські війська захопили у перші тижні війни і який з’єднує російську територію з окупованим Кримським півостровом. Це один із небагатьох відчутних успіхів Кремля в Україні.

Але бойові завдання лякають. Успіх України полягатиме у подоланні добре озброєних оборонних рубежів, на зміцнення яких російські війська витратили останні 10 місяців, а також подолання недоліків власної армії. Запаси артилерії та засобів ППО скорочуються. Американські офіційні особи не вірять, що контрнаступ призведе до значної зміни ситуації на користь України.

Після 14 місяців безперервних боїв, українські солдати виснажені. Руки Шулера тепер нестримно тремтять, внаслідок струсу мозку, отриманого після розриву танкового снаряда поряд з ним на початку війни.

Шулер розглядає прийдешню битву у глобальному контексті. На руці в нього є нашивка із зіркою Давида, що нагадує про його прадідів, які загинули під час Голокосту. Його дідові-євреєві довелося змінити своє ім’я, щоб воно звучало російськомовним, коли Совєти взяли під свій контроль його рідну західну Україну наприкінці Другої світової війни.

Тепер Шулеру доводиться приховувати обличчя, аби його батьки не постраждали від окупантів.

«Уявіть ситуацію: ви живі, але у вас відібрали життя. Нам нікуди буде повернутися, якщо ми не зупинимо це, якщо ми не покінчимо з цим, якщо ми не переможемо», – вважає Шулер.

Квіти, які цвітуть поруч із трупами

У дальньому кінці бункера, найближче до російських позицій, солдати відкотили ще один люк — цього разу зроблений із металевих та пластикових листів і збудований на гусениці, — підставивши дуло міномета HM16 іранського виробництва назустріч блакитному небу. Це була демонстрація винахідливості, яка дозволила втримати у бою дрібніші та слабкіші українські збройні сили.

Хоча мінометна команда знаходиться практично під носом у росіян, у підземному укритті її практично не видно навіть російським безпілотникам, які постійно дзижчать над головою.

«Постріл!» – крикнув солдат. Вогонь! Товстий мінометний снаряд вистрілив у бік групи з приблизно 10 російських солдатів, яких розвідувальна група впізнала у лісі. Ударна хвиля від залпу міномета прокотилася бункером, стискаючи легені і викликаючи стукіт зубів.

«Якщо ми потрапимо до нього, частина з них перетвориться на м’ясо. Ми їх трохи злякаємо», – каже 36-річний технічний сержант частини, який використовує позивний Шаміль.

За кілька секунд на екрані планшета Шаміля з’явився клуб диму. Вони промахнулися і мали спробувати ще раз.

Шулер поскаржився, що іранська зброя, яка, на його думку, була конфіскована Сполученими Штатами і доставлена в Україну, була менш точною, ніж моделі західного виробництва. А наявні у них на озброєнні пакистанські та радянські снаряди хоч і в достатній кількості, але інколи не вибухають.

Проте 110-та бригада перебуває у набагато кращій формі, ніж на початку війни, коли мала лише близько 100 осіб для боротьби з російськими військами, які хлинули в Запорізьку область з Криму.

Молодий командир бригади, який використовує позивний Поляк, сказав, що в нього та його людей спочатку не було нічого, окрім лопат, щоб захищатися.

 «У перший день нам довелося рухатися як гусениця. Ми навіть не могли встати; І поступово ми повзли, повзли та повзли», – згадує Поляк.

Інтенсивність ранніх боїв спостерігається у смузі знищених сіл, що простяглася вздовж Запорізького фронту. Між будинками, що згоріли, стоять покручені бронемашини. Солдати розповіли, що намагалися зібрати більшість тіл загиблих у боях, але рештки російського солдата, одягненого в зелену камуфляжну форму із пряжкою від ременя із серпом та молотом, лежали на дворі покинутого будинку, а поруч цвіли червоні тюльпани та жовті нарциси.

Ігнатьєв, командир бригади, сказав, що тільки його люди вбили понад 900 російських солдатів і знищили близько 150 одиниць бронетехніки. За його словами, у 110-й бригаді зараз кілька тисяч солдатів, більшість із яких до початку війни ніколи не бачили зброї.

«Це було непросто. Було багато плачу і ниття, але ми змогли перетворити сльози та соплі на характер», – підкреслює Ігнатьєв.

За його словами, щоб просуватися вперед у будь-якому контрнаступі, його людям буде потрібна додаткова бронетехніка та підкріплення з інших частин. Частина цієї допомоги вже почала надходити.

Готовий до подальших дій

Снаряди вили над головами, їх вибухи ставали дедалі ближче, оскільки російські війська, дислоковані приблизно за 1 милю від них, коригували траєкторію своїх знарядь.

Але українська артилерійська група, яка приготувалася до вогню у відповідь, була незворушна. Чоловіки жартували, заряджаючи снаряди своєї австралійської гаубиці у тіні дерева вишні, відганяючи бджіл, які дзижчали навколо білих весняних квітів.

Ці українські солдати є частиною елітного, навченого британцями артилерійського підрозділу. Місяць тому вони дислокувалися під Бахмутом, спалюючи по 1000 снарядів на тиждень. А до цього вони брали участь у визволенні Херсона.

Враховуючи їхні навички та досвід, деякі з них дивувалися, навіщо їх відправили сюди.

«Можливо, це пов’язано з нашим наступом. Можливо, це відволікаючий маневр», — сказав молодший сержант частини на ім’я Максим, який носить позивний Стаєр.

Російські військові очевидно вважають, що Запоріжжя має вирішальне значення для війни. Після зимової перерви російські збройні сили почали обстрілювати українські військові позиції, а також міста та населені пункти, використовуючи різні види зброї, включаючи артилерійські снаряди, керовані ракети та безпілотники іранського виробництва. Це може бути ознакою того, що російські війська готуються до власної контратаки або очікують контрнаступу України.

За словами Стайєра, у Бахмуті ніколи не було вільного часу, щоб навіть поспати. За його словами, бруд і втома від бою так змінили його зовнішність, що система розпізнавання облич iPhone на деякий час перестала працювати. У його телефоні було шоу жахів: фотографії полів, усіяних російськими тілами, розірваними на частини мінометами.

У Запоріжжі у Стайєра достатньо часу у перервах між артилерійськими залпами, щоб через день пробігати по 10 кілометрів і насолоджуватись кавою, яку він привозить зі спеціалізованої жаровні Mad Heads у Києві.

За його словами, контрнаступ, у всіх в голові. За допомогою каменю Стайєр накреслив на мокрій землі те, що, на його думку, могло спричинити контури операції: наступ на південь до портового міста Бердянськ, що супроводжується маневрами на східному фронті і, можливо, спробою українських сил, дислокованих у Херсоні, переправитися через Дніпро, щоб атакувати російські війська, які окопалися на східному березі.

«Все виглядає дуже просто. Ми чекаємо, що придумає наше вище командування, якийсь хитрий план, – сказав він.

Нова надія для цивільного населення

З початку війни Запоріжжя стало притулком для тисяч людей, які втекли від російського вторгнення. Зараз як ніколи розмови про контрнаступ почали вселяти надію на те, що вони колись повернуться.

65-річний водій-далекобійник на пенсії Володимир Матейко залишив Мелітополь у серпні 2022 року, після того, як російські війська увійшли до його будинку зі зброєю та вкрали його телевізор, комп’ютер та інші речі. Він залишив хвору старшу сестру та могили батьків та дружини і оселився у притулку у Запоріжжі.

За оцінками місцевої влади, у Запоріжжі проживає близько 230 000 осіб, переміщених внаслідок війни. Незважаючи на перспективу повернення додому, дехто турбується про руйнування, які може завдати будь-який контрнаступ.

Ірина Липка, мер Молочанська, невеликого містечка на північ від Мелітополя, заявила, що українські збройні сили вже почали завдавати ударів по російських базах у місті, зокрема по колишній школі, де вона працювала вчителем.

Коли на запорізькому фронті наступає вечір, перед українською армією стоять серйозні завдання. Нещодавно вночі російські війська завдали ударів із реактивних систем залпового вогню «Град». У відповідь українській стороні вдалося здійснити випадковий артилерійський обстріл.

Навіть найвідданіші солдати визнають, що війна починає їх втомлювати. Рядовий на ім’я Віталій повідомив, що його друга, який повернувся додому з Ізраїлю, аби воювати, нещодавно убили під Бахмутом. Командир частини також загинув.

«Звичайно, після року та двох місяців війни всі втомилися. Але без перемоги звідси ніхто не піде», – запевняє Віталій.