Україна заборонила радянську символіку у 2015 році після того, як Росія незаконно анексувала Крим і підтримала сепаратистів на Донбасі

Україна – це країна, де багато громадян, включно з президентом Володимиром Зеленським, виросли з російською мовою як рідною. Але тепер ця мова зникає зі суспільного життя і навіть у деяких щоденних приватних розмовах. Про це йдеться у спеціальному репортажі The Washington Post, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Російськомовні книжки знищують. Російські музеї змушені були закритися. Вулиці, названі на честь російських пам’яток, поетів і генералів радянської армії, перейменовуються.

У квітні 2023 року Зеленський підписав два закони, які забороняють використання російської топоніміки та зобов’язують громадян України знати українську мову.

«Росія усе робить для того, щоб на території нашої держави відбулася дерусифікація», — заявив Зеленський через місяць після російського вторгнення у лютому 2022 року.

Як відомо, Путін частково виправдав свій кривавий напад на Україну порятунком російськомовних українців від культурного винищення.

Але війна Росії проти України, включаючи бомбардування переважно російськомовних міст, таких як Маріуполь і Харків, лише відштовхнула українців ще далі від росіян.

«Ніхто не зробив для дерусифікації України більше, ніж Путін», — вважає Рорі Фіннін, доцент кафедри українських студій Кембриджського університету.

«Дерусифікація» найбільш помітна саме у скверах і парках України. Пам’ятники російським поетам і радянським генералам зносять або пошкоджують, а публічне мистецтво та пропагандистські мурали закривають або видаляють.

Стирання минулого викликало такі дебати, як у Сполучених Штатах Америки: як боротися з фізичними пам’ятками важкої історії? Американці сумніваються, чи зберігати пам’ятники поневолювачам і генералам Конфедерації. Українці переоцінюють місце радянських і російських діячів, які колись здавалися переплетеними з історією їхньої країни.

Київський активіст Олег Слабошпицький, який входить до організації «Український Київ», зафіксував понад 200 російських знаків і пам’ятників у столиці України, які, на його думку, варто демонтувати. Telegram-канал іншої організації «Деколонізуй Україну» налічує понад 5000 послідовників. У його щоденних постах детально розповідається чи не про кожен куточок України, де ще залишився слід Росії.

Ці спроби «деколонізувати» Україну сягають корінням у декомунізацію. Під час продемократичної революції Майдану 2013–2014 років українські демонстранти вперше почали знищувати радянську символіку, зокрема пам’ятник Володимиру Леніну у Києві. Україна заборонила радянську символіку у 2015 році після того, як Росія незаконно анексувала Крим і підтримала сепаратистів на Донбасі. Для багатьох цього вже недостатньо.

«Я буду задоволений, коли все приберуть», — сказав Слабошпицький, маючи на увазі не лише комуністичну іконографію, але й російські назви та графічні зображення.

Інші українці виступають проти масового знищення, яке ведуть самозвані охоронці національної ідентичності.

«Одна справа фізично знести ці об’єкти, а інша – цивілізовано їх демонтувати і зберігати у надійних місцях. Мені, як історику та досліднику, важливо не втратити об’єкт дослідження, з яким я можу працювати, незалежно від року, епохи чи перспективи», – зазначає український науковець Леонід Марущак, який є членом організації під назвою Denede, створеної у 2015 році для вивчення проблем декомунізації для істориків і митців.

Радянська символіка досі є помітною на вулицях Києва. Наприклад, Радянський Союз подарував українській столиці інсталяцію під назвою «Арка дружби народів» у 1982 році. Після того, як Росія анексувала Крим у 2014 році, демонстранти замалювали на арці велику тріщину. У травні 2022 року її перейменували на Арку Волі українського народу.

Радянські мозаїки по всьому Києву, викарбувані на житлових будинках, автобусних зупинках і школах. На Берестейському проспекті, зокрема зображено серп і молот Комуністичної партії на багатоповерхівці.

Мешканці будинку мають різні погляди з цього приводу.

«Вони мені справді подобаються. Це не тому, що я старий, а тому, що це мистецтво. Перш ніж прибирати пам’ятники та мозаїки, ми повинні подумати про історичну цінність кожного конкретного пам’ятника чи мозаїки, а потім вирішити, чи хочемо ми цього позбутися, — зазначає Олександр Третьяков, 77-річний мешканець будинку.

А от 41-річний мешканець будинку Сергій Працюк вважає, що цього символу давно потрібно було позбутися.

«Мій 5-річний син — це майбутнє. Ми його вже виховуємо на такому правилі, що минуле є минуле. І ми не повинні відчувати ностальгію за цим», – пояснює Сергій.

Пам’ятні знаки Олександру Пушкіну, видатному російському письменнику та поету XIX століття також стали мішенню для активістів. Статуї та фрески з його зображенням були пошкоджені — навіть ті, яким більше століття.

«Пушкін став для українців символом повномасштабного вторгнення Росії. Насиченість міського ландшафту статуями відомих російських письменників є частиною імперіалістичної спадщини Росії, яка намагалася зробити цих важливих культурних діячів також центральними для української культури», – пояснює Едіта Бояновська, професорка слов’янських мов і літератур Єльського університету.

З цим погодилася і 17-річна Марія Казимиренко, яка живе неподалік від парку Пушкіна у Києві.

«Я думаю, ми повинні знести всі ці пам’ятники, тому що ми повинні позбутися будь-якого радянського… минулого та російської культури», – упевнена Марія.

У Харкові, переважно російськомовному місті, розташованому лише за 20 км від російського кордону, боротьба на культурному фронті може бути запеклішою, аніж в інших регіонах України. На головній дорозі до другого за величиною міста України мандрівників вітають два знаки: один російською мовою,  а другий – українською мовою.

У Кремлі сподівались, що жителі Харкова привітно зустрінуть російську армію.

«А реальність виявилася зовсім іншою. Окупантів зустріли коктейлями Молотова і багато техніки просто спалили. Це наша «пекельна гостинність», — зазначає Гамлет Зіньківський, вуличний художник із Харкова, який документував війну у реальному часі на стінах розбомбленого міста.

Місто зазнало руйнівних руйнувань від російського обстрілу на початку війни.

Але для мера Харкова Ігоря Терехова та деяких мешканців повне видалення російської спадщини міста також позбавило б їхньої ідентичності.

«Харків’яни досі розмовляють переважно російською мовою. Але це не робить їх меншими українцями», – вважає Терехов.

У листопаді 2022 року Терехова оштрафували за офіційні заяви російською мовою.

Приблизно через рік після початку війни, Харків виглядає порожнім, оскільки люди покинули свої домівки через обстріли та відсутність тепла та електроенергії. Багато з тих, хто залишився, неоднозначно ставляться до російської символіки та фресок у місті.

«Українська культурна спадщина не є монолітною. Радянська спадщина є невід’ємною частиною української спадщини, і це також має бути частиною цієї історії, — вважає Кетрін Янгер, наукова директорка програми «Україна у європейському діалозі» в Інституті наук про людину у Відні.

Великий металевий масив під назвою «Пам’ятник Воїну-визволителю» вшановує червоноармійців, які відбили Харків у нацистів у 1943 році. Перехожі розповідали, що український прапор вставили у пістолет пам’ятника лише нещодавно.

28-річна Кароліна Кобуцева розповіла, що пам’ятник викликає приємні спогади про ігри в парку у дитинстві.

«Але насправді він старий. Нам потрібно мати щось нове. … Було б чудово поставити тут, наприклад, українського солдата», – вважає Кароліна.

Радянська мозаїка закріплена і в будівлях Харкова.

На думку 23-річного Дениса Федолова, якщо закрити серп і молот мозаїки на вулиці Пушкінській, то вона «втратить свою художню цінність».

«Краще було б повністю демонтувати, а потім виставити у музеях», – каже він.

Біля житлового будинку на проспекті Архітектора Альошина висіла зірка із зображенням Кремля, але у лютому 2023 року активісти організації «Деколонізуй Україну» знищили її.

На міській ратуші Харкова також залишилися сліди радянського минулого: серп і молот є частиною її фасаду.

Представник «Деколонізуй Україну» у Харкові Вадим Поздняков виріс у цьому місті і у дитинстві не розумів, чому вулиці та парки назвали на честь людей, які організували звірства проти українського народу.

Зокрема, йдеться про Власа Чубаря та Павла Постишева, двох чиновників Комуністичної партії, причетних до Голодомору 1932-1933 років.

Харківська міська рада демонтувала декілька радянських і російських пам’ятників.

53-річний Сергій Назаренко, працівник міської паркової служби, спостерігав за демонтажем, який, за його словами, може тривати від 30 хвилин до години залежно від розміру кожного пам’ятника.

Слабошпицький вважає, що теоретично ці пам’ятки можна було б зберегти у музеях. Наприклад, у Будапешті є парк, присвячений статуям і меморіальним дошкам комуністичної доби Угорщини. А Литва заснувала музей і сад скульптур для розміщення своїх артефактів.