Леонід Марущак — один із ентузіастів життя, який глибоко захоплений історією мистецтва України і після десятиліття роботи з музеями на сході України, як ніхто інший, знає, які з них опинилися на лінії фронту

На початку березня 2022 року, коли його батьківщина, перебувала під загрозою захоплення росіянами, Леоніду Марущаку, історику за освітою, спало на думку зателефонувати директору музею на сході України, щоб перевірити, чи перебуває у безпеці колекція керамічних виробів XX століття. Він полюбляв модерністські роботи художниці Наталії Максимченко з того часу, як зіткнувся з ними майже десятиліття тому. Там були судини, вкриті сміливою абстрактною глазур’ю фіолетового, червоного та жовтого кольорів; пишні фігурки музикантів і танцюристів у спідницях; страви, розписані птахами, що летять. Колекція стала яскравою родзинкою краєзнавчого музею у Слов’янську, рідному місті кераміста. Про це йдеться у спеціальному репортажі The Guardian, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Наталія Максимченко народилася у 1914 році в Україні і навчалася у Харкові, але прожила залишок свого життя в Росії. Після її смерті у 1978 році родичі перевезли близько 400 робіт із студії у Москві до Харкова. То справді був дуже резонансний акт. Коли історичний трафік творів мистецтва так часто здійснювався з України до Росії, коли національні уподобання художників були підпорядковані Радянському Союзу, коли роботи українців (наприклад, уродженця Києва Казимира Малевича) у міжнародних музеях зазвичай називали «російськими», останній дар Максимченко її рідному місту та країні здавався заявою про непокору.

Тепер, коли російська армія дедалі ближче підходила до музею, Марущак турбувався, що ці роботи з тонкої порцеляни можуть бути знищені ракетою за одну мить — або, якщо Слов’янськ буде окуповано, окупанти вивезуть їх назад до Москви. Марущак зателефонував до своєї подруги Катерини Чуєвої, яка тоді була заступником міністра культури України. «Катя», — спитав він її, — «чому ти й досі не вирішила ситуацію навколо музею у Слов’янську?». Вона пояснила, що не може самостійно це вирішити — спочатку треба отримати дозвіл регіональної влади. Тому Марущак зателефонував до регіонального департаменту культури. Там сказали, що спочатку потрібен повний список предметів, які підлягають евакуації.

Марущака це дуже роздратувало. Ситуація була критичною; не було часу на таку паперову роботу. «Скажімо так, мені іноді доводилося не поспішати і дихати повільно», – розповідає Чуєва, зіткнувшись із вулканічною пристрастю Марущака. Вона знайшла спосіб вийти з бюрократичного глухого кута. Ще до того, як надійшов офіційний наказ, Марущак уже був на шляху до Слов’янська.

Марущак не вміє кермувати. Якщо б умів, то уже давно би вирушив до Росії, щоб повернути українські витвори мистецтва, які протягом століть вивозилися з його країни. Не маючи можливості дістатися Слов’янська, Марущак попросив свого зятя відвезти його з Києва до Дніпра. Звідти друзі відвезли його у Павлоград. Потім він пройшов пішки до останнього контрольно-пропускного пункту у місті і проїхав останні 120 миль бронетранспортером радянських часів.

Коли Марущак дістався музею, співробітники врешті-решт упаковували експонати, хоча, на його роздратування, офіційні інструкції про те, що має бути у пріоритеті, були датовані 1970 роком. Окрім кераміки Максимченко та медалей, потрібно було також розібратися з колекцією опудал тварин, які, ймовірно, були законсервовані за допомогою високотоксичного миш’яку. До фургону Марущака пострапили лось, бізон, лисиця, кабан, вовк і невелика череда оленів. Всіх їх відвезли на захід України.

З тих перших днів війни, за допомогою групи безстрашних друзів, Марущак досяг чогось зовсім незвичайного. Він організував евакуацію експонатів мистецтва з десятків музеїв по всій лінії фронту України — запакував, записав, зареєстрував та підрахував кожен предмет і відправив їх у секретні, безпечні місця далеко від зони бойових дій. Серед багатьох десятків тисяч артефактів, які він врятував, є окремі малюнки та листи в архівах художників, колекції стародавніх ікон та антикварних меблів, дорогоцінні тканини і навіть 180 чарівних, більше, ніж натуральна величина, середньовічних скульптур. «Іноді», — сказала Чуєва, — «він робив майже неймовірні речі» — наражаючи себе на крайню небезпеку заради часто скромних на вигляд регіональних музейних колекцій на лінії фронту України.

Розуміння нацією власної сутності будується на нематеріальних речах: історіях та музиці, віршах та мові, звичках й традиціях. Але вона також міститься у його витворах мистецтва та артефактах, тендітних предметах, які створили та зберігали людські руки. Одного разу втрачені чи знищені, вони зникають назавжди, разом із запасами знань, які містять, та потенційними знаннями, які майбутні покоління можуть витягти з них. Для Марущака культура України, не менш цінна, аніж її територія, яка поставлена ​​на карту у цій війні: культура, про яку Володимир Путін неодноразово заявляв, що вона не існує окремо, окрім як доповнення до російської.

У той день у Слов’янську йому стало зрозуміло: немає сенсу покладатися на офіційні зусилля щодо евакуації. «Він мав зробити це своїми руками», – сказала його подруга, художниця Жанна Кадирова. «Більше нікого не було».

Аріф Багіров входить до групи помічників, які працювали з Марущаком, довіряючи йому свої життя у найнебезпечніших ситуаціях. Серед інших — команда водіїв, до якої входить Маргарита Кравченко, стримана молода жінка із гострими як бритва вилицями; Жанна Кадирова, одна із найвідоміших художниць України; та Діана Берг, гламурна, двічі переміщена активістка та арт-менеджерка, яка втекла з окупованого Донецька у 2014 році, а потім із Маріуполя у 2022 році.

Якось цієї весни, у своїй квартирі, розливаючи келихи з рожевим вином і випромінюючи дружелюбність, Марущак дістав деякі зі своїх власних скарбів, творів мистецтва, які він збирав роками — олійну картину початку XX століття із зображенням абрикосових гаїв й териконів Донбасу; червоноглазуровану студійну кераміку 1960-х років Ніни Федорової; веселу народну аплікацію ХХ століття; вишивку хрестиком із зображенням народного поета Тараса Шевченка; Марущак — один із ентузіастів життя, який глибоко захоплений історією мистецтва України — і після десятиліття роботи з музеями на сході України, як ніхто інший, знає про музеї, які опинилися на лінії фронту.

Донедавна він проводив свою роботу з евакуації таємно. Це вперше, коли він розповів про свою роботу журналісту. Навіть Марта Білас, його дружина не завжди знала всю історію. Під час хаосу перших кількох місяців війни подружжя було розкидане по різних регіонах України. Поки Білас жила з батьками на крайньому заході країни, Марущак почав здійснювати щоденні поїздки до столиці. Щоранку, разом зі своїм шурином за кермом чорного автомобіля Mini Countryman, він возив гуманітарну допомогу до Києва та вивозив витвори мистецтва. «На той час ніхто не знав, чи потрапить Київ під окупацію. А якщо це станеться, то рано чи пізно росіяни націляться на музейні колекції та архіви», — зазначає Марущак.

Однією з перших великих місій з евакуації зі столиці України був сімейний архів Віктора Зарецького та Алли Горської, однієї з найважливіших художників України XX століття. Марущак вважав особливо важливим зберегти цю роботу: у 1960-х роках Горська кинула виклик радянському режиму, щоб відновити пригнічені національні символи, наприклад українських фольклорних героїв, у своїх звивистих модерністських малюнках. За словами Марущака, вона була «по суті засновницею української ідентичності у 1960-х роках». (Її убили у 1970 році, ймовірно, КДБ за дисидентську діяльність.)

У якийсь момент Білас натрапила на блокнот у їхній квартирі, «заповнений символами та дивним кодом». Це були записи Марущака про місця зберігання. «Якщо хтось побачить цей блокнот, я не хочу, аби вони зрозуміли, яка колекція куди вирушила, як вона упакована і як промаркована», – пояснив Марущак.

Для частини культурної спадщини України вже надто пізно: як у випадку із експонатами Маріупольського краєзнавчого музею, який зазнав численних пожеж під час повітряних бомбардувань міста; як у випадку із 3000 культурних об’єктів, які офіційно були пошкоджені або знищені; як у випадку з незліченними стародавніми археологічними пам’ятниками на сході та півдні України, які були зруйновані. У листопаді 2022 року, якраз перед тим, як відступити з міста, російські окупанти завантажили п’ять вантажівок із творами з Херсонського художнього музею та відвезли їх до окупованого Криму.

Твори мистецтва давно стали частиною військових трофеїв, але мистецтво завжди більше, ніж просто питання красивих, бажаних об’єктів. Культура та політика переплітаються. Вбивство у 1930-х роках цілого покоління українських письменників-модерністів, відомих як «розстріляне відродження», особливо важливе для сьогоднішніх діячів культури. У війні окупаційні сили розглядають сам факт написання українською мовою або володіння українськими книгами як загрозу.

Марущак виконав багато місій зі своїм другом, професійним водієм Євгеном Стерничуком. Вони знають один одного багато років, відколи Стерничук був дитиною у літньому таборі в Криму на початку 2000-х, років а Марущак був вожатим. Після вторгнення 2022 року, Марущак одразу ж зателефонував, щоб дізнатися, чи потрібна йому допомога або гроші. Щойно Стерничук почув про проекти Марущака щодо порятунку витворів мистецтва, він захотів допомогти.

У квітні 2022 року Марущак та Стерничук регулярно бували у Лисичанську. Під нещадними обстрілами він перетворювався на руїни. Марущак уважно стежив за Лисичанським краєзнавчим музеєм. Крім ймовірності того, що його може знищити ракета, він бачив, що люди проникали всередину, можливо, грабуючи його. В одній із кімнат знаходилася художня інсталяція його друга Михайла Алексєєнка. До нього входила шуба, яка належала бабусі художника, і обідній стіл, виставлений вишуканим скляним посудом.

Потім Марущак націлився на інший музей, на околиці Лисичанська, у районі, який особливо сильно обстріляли. «Ніхто не хотів йти туди зі мною, навіть військові», – згадує він. Але двоє добровольців все ж таки зголосилися: Аріф Багіров і його друг, який носить позивний «Зомбі». Для цієї місії Багіров придбав червоний пікап. Тріо попрямувало до Палацу культури, фасад якого прикрашений радянською мозаїкою, що зображує веселих космонавтів, включаючи Валентину Терешкову, першу жінку у космосі, яка тепер є завзятим прихильником російського вторгнення в Україну. Нагорі палацу знаходився невеликий музей, присвячений Володимиру Сосюрі, поетові, який написав вірш «Любіть Україну». Усередині музею Марущак та його друзі поспішили зібрати архівні скриньки, зробити фотографії, відкрити скляні вітрини, запакувати предмети. Головним артефактом став витончений смарагдово-зелений фетровий капелюх Сосюри.

З вершини гори Кременець на сході України відкривається краєвид на місто Ізюм та нескінченний ліс та степ за ним. Донедавна тут стояло дев’ять стародавніх скульптур. Висічені близько 1000 років тому тюркськими кочівниками, урочисті постаті чимось нагадують моаї острова Великодня. Територія навколо гори Кременець була окупована на початку війни та деокупована після швидкого українського контрнаступу восени 2022 року. Через кілька днів, як тільки Марущак почув, що армія планує оглянути і розмінувати гору Кременець, одразу вирушив у дорогу, щоб перевірити збитки, завдані не лише скульптурам, але й музеям та іншим пам’ятникам у цьому районі. Виявивши, що одна із скульптур була пошкоджена артилерією, він перевіз її зламані частини до музею в Ізюмі та накрив чохлом, щоб захистити. Пізніше він організував евакуацію усієї групи скульптур на сході та півдні України. Марущак дізнався в Ізюмі, що українські солдати знайшли схованку з іконами. Очевидно, вони були розграбовані окупантами з різних церков, потім зібрані разом і заховані, мабуть, із наміром переправити їх у Росію.

А от із Бахмута Марущак прагнув забрати важливий артефакт: унікального різьбленого лева, скульптуру тієї самої епохи, що й середньовічні баби, з Бахмутського краєзнавчого музею. План полягав у тому, що Кравченко відвезе Марущака на околицю міста на зустріч із військовими, тоді як сама вирушить до міста на захід, щоб дочекатися його. Все пішло за планом. У підсумку Кравченко відвезла Марущака до Бахмута. У бомбосховищі вони зустріли співробітника музею, який дав Марущаку карту, на якій було зазначено, де заховано ключ від головних дверей будівлі. Коли вони прибули до музею. Марущак пробирався крижаною землею під ялиною, поки не відкопав симпатичну порцелянову цукорницю, яка тепер стоїть на полиці в його київській квартирі. Однак ключ усередині був занадто іржавий і замок, схоже, був зламаний. Вони виявили ще одні незачинені двері, які вели у порожню підвальну кімнату, в якій знайшли тільки пістолет. Порятунок лева зрештою відбувся на початку наступного року. Дорогою з Бахмута снаряд розірвався прямо поряд з їх машиною. Ніхто з них, на щастя не постраждав. Друзі Марущака стурбовані тим, як робота позначається на ньому. «Він бачив стільки болю та руйнувань, стільки спроб знищити все українське. Він не знає, як відпочивати. Він працює 24 години на добу, 7 днів на тиждень. Навіть у найстійкішої людини є свої межі», – зауважує художниця Жанна Кадирова.