З втратами щонайменше у 30 000 військовослужбовців на місяць, війна в Україні виснажує російські збройні сили і у Москви практично не залишається ресурсу для посилення свого впливу у цій африканській країні

На відміну від західних держав, які створювали свої колоніальні імперії за кордоном, Росія створювала свою імперію шляхом експансії на сусідні території. Починаючи з анексії Казані у 1552 році, царська імперія поступово розширювалася, поглинаючи землі, з якими межувала, поки не поширилася на схід до російської Північної Америки — нинішньої Аляски. Про це йдеться в авторській колонці Дов Закхайма, старшого радника Центру стратегічних та міжнародних досліджень і заступника голови ради Інституту досліджень зовнішньої політики на сторінках The Hill, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

На початку радянської епохи Москва зберегла більшість захоплених нею земель, часто силою, як-от коли розгромила незалежну Україну у 1921 році та знову окупувала незалежні держави Балтії у 1940 році.

Відразу після Другої світової війни СРСР надав номінальну незалежність східноєвропейським державам, які його війська окупували під час війни. Однак зберіг значну військову присутність у всіх них, фактично зробивши їх маріонетками.

Більше того, хоча Радянський Союз фактично не колонізував заморські держави, він закріпився військово у кількох, зокрема на Кубі, в Єгипті, Сирії, Сомалі та В’єтнамі.

Російський диктатор Володимир Путін докладає всіх зусиль, аби відродити цю імперію. Анексія Криму та вторгнення в Україну відображають постійне захоплення царями суміжних територій. Однак Путін також пішов слідами Радянського Союзу, вийшовши за межі його власних сусідів.

По-перше, Росія підтримувала маріонеткові держави Придністров’я, яке відокремилося від Молдови, а також Абхазію та Південну Осетію, обидві частини Грузії. Крім того, Росія домінує у Білорусі; її президент Олександр Лукашенко часто поводиться не більше ніж як російський губернатор провінції.

Росія також доклала всіх зусиль, аби вплинути на вибори у колишніх державах Варшавського договору, аби забезпечити там уряди, які підтримують її інтереси.

І, відображаючи радянське минуле, Путін прагнув зберегти російську військову присутність за кордоном. Хоча Єгипет вигнав Радянський Союз у 1972 році, а США вигнали союзника Путіна, президента Ніколаса Мадуро, з Венесуели на початку 2026 року, Куба залишається близькою до Росії. Так само, як і В’єтнам, навіть якщо його стосунки із Москвою не такі теплі, як під час Холодної війни.

Так само, хоча Росія не має такого ж ступеня впливу в Сирії, як за часів правління Башара Асада, вона зберегла свої довгострокові орендні угоди на авіабазу Хмеймім поблизу Латакії та військово-морську базу Тартус.

Росія також продовжує зберігати значну присутність у колишніх франкомовних країнах Африки на південь від Сахари через те, що колись було групою Вагнера, а тепер називається «Африканський корпус». Перейменування відображає зміну у контролі. У той час як найманці групи Вагнера були слабко пов’язані із Кремлем, Міністерство оборони РФ, а зокрема заступник міністра оборони Юнус-Бек Євкуров контролює «Африканський корпус».

Саме через «Африканський корпус» Росія підтримує режим Ассімі Гойти у Малі, а також уряди Нігеру та Буркіна-Фасо, фактично замінюючи західну присутність у цих країнах Сахелю.

Однак наприкінці квітня 2026 року російський контроль над регіоном зазнав серйозного удару, коли Фронт визволення Азавада — етнічне ополчення, яке прагне незалежності північної Малі — змусив підрозділи «Африканського корпусу» залишити північне місто Кідал. Сили «Африканського корпусу» також, схоже, виводяться з більшої частини північної Малі — можливо, з половини її території. А джихадистське угруповання «Джамат Наср аль-Іслам так Мусульмін» не лише воювало з урядовими силами у столиці Бамако, а й убило міністра оборони Малі Садіо Камару.

Незважаючи на ці втрати та ймовірність того, що успішні атаки повстанців можуть підсилити поточні повстання аналогічних груп у проросійських Нігері та Буркіна-Фасо, Москва, схоже, не здатна посилити «Африканський корпус», щоб відновити контроль над урядом по всьому Малі. З втратами щонайменше у 30 000 військовослужбовців на місяць, війна в Україні виснажує російські збройні сили; у Москви практично не залишається ресурсу для африканських авантюр.

У Вашингтоні може виникнути спокуса скористатися вразливістю Росії до подальших втрат у громадянських війнах у Сахелі. Однак йому варто бути обережним, не об’єднуючись з цими повстанцями; вони не більш прозахідні, ніж уряди, з якими вони воюють. Натомість адміністрація Дональда Трампа повинна зосередитися на підтримці українців.

Чим більше Київ послаблює російську армію, тим менше Москва зможе підтримувати свої африканські операції. У певний момент, якщо Росія залишить Сахель, США можуть знайти нову можливість у регіоні, але не шляхом об’єднання з урядами, які підтримувала Росія, або з джихадистами, які їм протистоять.