Основним побоюванням як для КДБ, так і для «Штазі» була не радіація, яка могла завдати шкоди постраждалому населенню, а шкода, завдана репутації їх країн

Вибух на четвертому реакторі Чорнобильської АЕС на півночі України, що стався 26 квітня 1986 року, змінив життя тисяч радянських громадян. Станція знаходилась за 20 км від кордону з Білоруссю, неподалік злиття річок Уж та Прип’яті й Київського водосховища. Це віддалена місцевість із нечастими фермерськими угіддями посеред сільського ландшафту. Про це йдеться в авторській колонці Лорен Кессіді, викладачки германістики в Університеті Бінгемптону та державному університеті Нью-Йорка (США) та Девіда Роджера Марплза, професора східноєвропейської історії в Університеті Альберти (Канада) на сторінках The Conversation, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Вітер та дощові опади розповсюдили радіацію на північ і північний захід. Влада евакуювала місто Прип’ять, розташоване на 3 км північніше, де мешкали 55 тисяч працівників, за 40 годин після аварії.

Понад 70 чиновників правлячої Комуністичної партії Совєцього Союзу втекли зі станції. Двох операторів убило на місці, тоді як 28 вогнеборців та працівників швидкої допомоги, відправлених на місце події, загинули від променевої хвороби протягом наступних 3-х місяців.

Міхаїл Горбачов, генсек Центрального комітету партії, на той момент обіймав посаду лише 6 місяців.

У березні він виступив на 27-му з’їзді партії аби проголосити «нове мислення», з такими гаслами як «гласность» (відкритість) і «пєрєстройка» (перебудова). Незважаючи на це, реакцією совєцького уряду на звістку про Чорнобильську катастрофу стала 40-годинна тиша.

28 квітня совєцькі громадяни дізнались, що стався нещасний випадок, двоє людей загинули й було створено урядову комісію для розслідування.

Що ж трапилось в Чорнобилі?

Аварія в Чорнобилі відбулась внаслідок безпекового експерименту для визначення вироблення електроенергії під час відключень. Це сталося у святкові дні, за відсутності директора станції та головного інженера. Для забезпечення успішності експерименту, оператори демонтували 7 механізмів, які могли б безпечно відключити реактор.

Реактор великої потужності канальний (РВПК) з графітовим сповільнювачем на основі регулюючих стрижнів мав притаманний недолік, невідомий операторам. Він ставав нестабільним, якщо працював на низькій потужності. Зниження потужності оператором спричинило стрибок напруги, який зірвав дах з реактора, викинувши графіт з ядра та створивши радіаційну хмару.

На початку травня Горбачов виступив по телебаченню, але використав цей час для того, щоб засудити «сенсаційні» повідомлення про масові жертви.

Представники громадськості в основних районах радіоактивного забруднення України та Білорусі потребували інформації. Майже 600 тисяч «ліквідаторів» виконували завдання з видалення забрудненого верхнього шару ґрунту. Шахтарі з Росії і Донбасу на сході України спорудили підстилку під реактором, щоб запобігти його потраплянню в ґрунтові води.

Минуло 3 роки, перш ніж совєцька влада опублікувала карти з детальним описом місць падіння радіоактивного цезію. Вони охоплювали більшу частину Білорусі, великі території півночі та заходу України й частину півдня Росії.

Тисячі ліквідаторів загинули між 1986 і 1989 роками, переважно від серцевих нападів. Це були чоловіки у віці від 20 до 30 років.

До 1990 року в Білорусі у дітей розвинувся рак щитовидної залози, яким захворіли понад 3 тисячі осіб. Україна запровадила мораторій на будівництво нових реакторів до 1990 року, а сам Чорнобиль був закритий до 2000 року, коли над пошкодженим реактором було встановлено дах (саркофаг).

Наслідки Чорнобиля

Гнів та розчарування серед населення зростали в міру того, як масштаби катастрофи ставали очевиднішими. Зокрема, у багатьох виникали питання чому всі енергетичні галузі знаходяться під контролем Москви, в міністерствах мало обізнаних із тутешністю.

Певною мірою Чорнобиль породив гласність. Журналісти писали критичні статті про вчених, які спостерігали за ліквідацією наслідків аварії, і про вплив на здоров’я. Число жертв набагато перевищило загальні показники, оприлюднені Всесвітньою організацією охорони здоров’я.

У листопаді 1988 року в Києві пройшли протести проти використання атомної енергії під гаслом «Навколишнє середовище і ми». Доктор Юрій Щербак (згодом посол України в Канаді) заснував асоціацію «Зелений світ», яка згодом стала Партією зелених України. А 1989 році було засновано народне об’єднання «Рух», яке зосередилося на українському суверенітеті, мові і поширенні правди про Чорнобиль.

Однак і Україна, і Білорусь не поспішали миритися з політичними змінами. Партійні лідери мало що зробили для подолання наслідків Чорнобиля. В обох суспільствах намітився помітний розкол між науковою і партійною елітою, з одного боку, і активістами, журналістами і широкою громадськістю — з іншого.

У серпні 1986 року совєцька група прибула до Відня, аби пояснити причини аварії Міжнародному агентству з атомної енергії. Очолювана совєцьким хіміком Валерієм Легасовим, вона повністю списала аварію на людський фактор, проігнорувавши понад 30 відомих дефектів в реакторі РБМК.

Напередодні другої річниці аварії Легасов наклав на себе руки. Він був деморалізований тим, що влада не прислухалася до його застережень з приводу безпеки реактора. Ймовірно, він також страждав від променевої хвороби.

Антиядерні настрої по всьому Совєцькому Союзу зупинили масштабну програму розвитку атомної енергетики. Політичні рухи в країнах Балтії, Україні, Грузії та інших республіках об’єдналися, змусивши совєцьке керівництво піти на поступки.

До 1991 року Горбачов обмежив гласність та представив концепцію переглянутого союзу суверенних республік. Чорнобиль був не єдиним фактором такого розвитку подій, але він став його каталізатором.

Основне побоювання

Хоча аварія сталася на північ від Києва, недалеко від кордону з Білоруссю, радіоактивні опади незабаром були виявлені по всій Північній і Центральній Європі. І все-таки Совєти робили все можливе, аби запобігти поширенню інформації, яка розкрила б справжній жах того, що сталося.

Протягом десятиліть дослідники, політичні лідери та правозахисні групи працювали над тим, щоб розкрити історію цього вибуху. Хоча наука дозволила нам зрозуміти обставини самого вибуху, знадобилося набагато більше зусиль для розкриття фактів халатності, недбалості та дезінформації, які призвели до людських страждань, екологічної катастрофи та економічної шкоди.

Однією з проблем є те, що багато офіційних совєцьких документів про цю подію, наприклад архіви КДБ, знаходяться в Москві і недоступні для деяких російських урядових установ.

Проте є частковий обхідний шлях: оскільки Східна Німеччина була державою-сателітом СССР, а не повноправним членом Союзу, офіційні документи залишилися в країні після падіння Берлінської стіни. У 1991 році, після возз’єднання Німеччини, уряд ухвалив закон, що дозволяє розсекречувати деякі файли «Штазі», таємної поліції і розвідувальної служби Східної Німеччини. Ці файли тепер можуть надати нам більш повне уявлення про халатне управління Чорнобилем, оскільки східнонімецька «Штазі» і радянський КДБ підтримували зв’язок з цього приводу.

Останні 3 роки ми прочитали усі файли «Штазі» і досліджували поширення дезінформації в колишньому Східному блоці, зустрічаючись з архівістами «Штазі» в Берліні і оглядаючи оригінальні архівні приміщення в колишній штаб-квартирі «Штазі».

Дивлячись на раніше цілком секретне листування між КДБ і «Штазі», стає ясно, що, незважаючи на публічні заяви про те, що все було під контролем, обидві спецслужби знали, що вибух був абсолютно руйнівним. Вони вели детальні записи про госпіталізації, постраждалих, пошкоджені посіви, заражену домашню худобу і рівні радіації.

Проте лише найвищі чиновники Східної Німеччини та Совєцького Союзу мали доступ до цих цифр. Основним побоюванням як для КДБ, так і для «Штазі» була не радіація, яка могла завдати шкоди постраждалому населенню, а шкода, завдана репутації їх відповідних країн.

Контроль новин

У Совєцькому Союзі вищі урядовці організовували власні брифінги для ЗМІ, які публікувались у визначені дати й час. У добірці секретних документів, які один урядовець хоробро зберіг і пізніше опублікував, знайдено очевидну конкретність, з якою була продумана брехня. У ньому задокументовані слова Михаїла Горбачова, тодішнього лідера СССР, сказані на засіданні Політбюро за участю вищих урядовців: «Коли ми інформуємо громадськість, то повинні сказати, що в той час на електростанції проводився ремонт, щоб це не показувало наше обладнання реакторів у поганому світлі».

Пізніше на тій же зустрічі інший високопоставлений совєцький чиновник, Ніколай Рижков, запропонував групі підготувати три різні прес-релізи: один для совєцького народу, один для держав-сателітів і ще один для Європи, США та Канади.

У Східній Німеччині звіти «Штазі» це дзеркально наслідували. Хоча вищі посадові особи поінформовані про наявність радіоактивних забруднень, в раніше засекречених досьє «Штазі» повторюється, що громадськість мусить бути проінформована і «абсолютно ніякої небезпеки» немає. Східнонімецькі ЗМІ, контрольовані державою, потім поширили цю інформацію серед громадськості.

Проблема східнонімецької держави полягала в тому, що до середини 1980-х років багато людей мали доступ до Західних телевізійних та радіосигналів. Багато хто зрозумів, що їх власний уряд говорив їм неправду. Однак вони також знали, що західні ЗМІ скористаються будь-якою нагодою, щоб очорнити Східний блок. У підсумку багато людей знали, що їм говорять неправду, але не були впевнені, в чому саме полягає правда.

Значна частина тодішньої східнонімецької та совєцької пропаганди мала на меті заплутати та посіяти сумніви, але не обов’язково повністю переконати. Ідея полягала в тому, що достатня кількість суперечливої інформації втомить людей.

Применшення економічних проблем

Однією з головних проблем «Штазі» після Чорнобильської катастрофи був економічний збиток, який, безсумнівно, завдасть шкоди Східній Німеччині. Як тільки люди дізналися про випадання радіоактивних опадів на більшій частині території Європи, вони стали побоюватися продуктів власного виробництва і молочної продукції.

Діти почали відмовлятися пити молоко в школі, тоді як люди часто запитували продавців, чи вирощували їх продукти в теплиці або на відкритому повітрі. Загалом, люди перестали купувати багато такої продукції.

Через надлишок цих товарів Східнонімецькому уряду довелося розробити план, як продовжувати заробляти гроші на потенційно заражених товарах. Рішення «Штазі» полягало в тому, щоб збільшити експорт цих товарів до Західної Німеччини.

У раніше засекречених файлах чиновники «Штазі» стверджують, що експорт збільшив би споживання радіоактивних продуктів, так що ніхто не став би споживати небезпечну кількість зараженого м’яса і продуктів з нього.

Проблема для східних німців полягала в тому, що Західна Німеччина швидко внесла зміни до своїх правил перетину кордону зі Сходу на Захід. Транспортним засобам, що випромінювали певний рівень радіації, більше не дозволялося перетинати кордон. У відповідь співробітники «Штазі» нижчого рангу були зобов’язані самі чистити радіоактивні транспортні засоби. Таким чином, держава свідомо піддавала ризику здоров’я і безпеку своїх власних посадовців.

Східнонімецький план експорту продовольства був розроблений за зразком подібного плану, запропонованого совєцьким урядом. Однак совєцька стратегія полягала не в експорті заражених товарів за кордон, а у відправленні заражених м’ясних продуктів в «більшість регіонів» СССР, «за винятком Москви».

Як дезінформація виявилася ахіллесовою п’ятою

Коли в 1950 році була заснована «Штазі», багато її співробітників щиро вірили в справу Східної Німеччини.

Ставши свідками жахів нацистської Німеччини, багато старших співробітників «Штазі» розглядали східнонімецьку державу як спосіб створення справедливого суспільства. Однак до 1980-х років це почуття стало рідкістю. Замість цього багато співробітників «Штазі» розглядали свою роботу як засіб отримання гідного доходу і привілейованого ставлення з боку уряду.

Внаслідок чого, багато співробітників «Штазі» розчарувалися і стали безсторонніми.

Тому не дивно, що «Штазі» не чинила особливого опору, коли протестувальники штурмували її штаб-квартиру в 1990 році, через кілька місяців після падіння Берлінської стіни. Хоча розпад комуністичного блоку був зумовлений багатьма факторами, те, як східнонімецький та совєцький уряди впорались із наслідками Чорнобиля, значною мірою сприяло зростанню настроїв населення проти обох режимів.

У Східній Німеччині кампанія дезінформації після ядерної катастрофи у Чорнобилі лише посилила думку про те, що держава не піклується про найкращі інтереси своїх громадян і готова пожертвувати їхнім здоров’ям та добробутом заради підтримки певного іміджу.

Перекладач: Олександр Колодюк