Українські митці звертаються до традиційної форми оповіді, використовуючи гумор, фольклорні сюжети та театральне дійство, щоб відтворювати власну історію й культурну спадщину. Для них це конструктивний спосіб підтримувати надію та зміцнювати моральний дух у складні часи

В той час як війна загрожує знищити саме життя в Україні, митці звернулися до лялькарства — одного з найдавніших жанрів оповіді. Ляльки легкі для транспортування, достатньо атмосферні щоб згуртувати глядачів і привернути увагу дітей. Лялькові вистави стали стійким інструментом спротиву, підтримки та психологічного полегшення для людей воюючої країни. Про це йдеться в авторській колонці Бет Тіммінс, викладачки антропології у Школі археології при Оксфордському університеті (Великобританія) на сторінках The Conversation, переклад якої пропонує Foreign Ukraine.

Сучасне українське лялькарство це одна із давніх традицій, від мандрівного вертепу XVI століття до заснування театрів у Києві та Одесі у 1930-х роках. Хоча вони згодом зазнали репресій і цензури через висміювання радянських керівників, лялькарство пережило тяжкий період і нині має нове піднесення в умовах війни.

Слово «вертеп» означає «потаємне місце» або «печера», історично позначало театральні вистави, у яких поєднувалися різдвяні сюжети, світські оповіді та сатиричні народні сценки. Він виник наприкінці XVI — на початку XVII століття, коли набував сили ранній український національно-визвольний рух проти гніту Польщі та Литви.

Значна частина лялькових вистав того часу відображала тогочасне суспільство: центральними персонажами були запорозькі козаки – захисники від чужоземного панування, незмінні символи опору. Згодом, у період ранньої радянської влади, що прагнула придушити будь-які прояви української національної ідентичності, ляльковий театр зазнав жорстких обмежень через популяризацію народних традицій і політичної сатири.

Сьогодні ця традиція продовжує жити під землею — у підвалах, на станціях метро та в бомбосховищах міст і сіл по всій Україні. Лялькові театри, зокрема Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, представляють сучасні інтерпретації вертепу, осмислюючи події та наслідки війни росії проти України.

Як прифронтове місто, Харків пережив загибель сотень мирних жителів і масштабне руйнування інфраструктури. Через постійні обстріли багато людей змушені шукати прихисток у підземних укриттях.

Мої антропологічні дослідження присвячені тому, як культурна спадщина та мистецтво стають формами спротиву й життєстійкості громад як під час збройних конфліктів, так і після їх завершення. У межах нового дослідницького проєкту, я вивчаю, як українські митці та культурні інституції продовжують використовувати ляльковий театр і його багаті традиції для підтримання культурного життя в надзвичайно складних умовах, а також серед представників української діаспори.

Я проаналізувала фотографії, відеоматеріали й архівні колекції, а також провела інтерв’ю з лялькарями, театральними режисерами, музейними кураторами, художниками та глядачами. Результати свідчать, як українські митці звертаються до традиційної форми оповіді, використовуючи гумор, фольклорні сюжети та театральне дійство, щоб відтворювати власну історію й культурну спадщину. Для них це конструктивний спосіб підтримувати надію та зміцнювати моральний дух у складні часи.

На початку повномасштабного вторгнення РФ посилені обстріли змусили тисячі людей залишити свої домівки. Усвідомлюючи, що велика кількість дітей змушена тривалий час перебувати в укриттях, директорка Харківського академічного театру ляльок Оксана Дмитрієва вирішила організувати лялькові вистави на підземних станціях харківського метро.

Вона створила вистави, про людей, змушених жити в умовах страху й невизначеності війни. Однією з таких стала «Жираф Монс» — історія жирафа, що мешкав у Харківському зоопарку під час Другої світової війни. Ця розповідь осмислює вимушене переміщення та втрати, спричинені війною, через образи, зрозумілі й близькі маленьким дітям.

Притчевий характер цієї історії дає змогу створити виставу, що зачіпає болючі теми, але водночас не травмує глядача. Війна в ній показана через бачення дитини, а головний акцент зроблено на страху, співчутті та взаємній підтримці.

Дмитрієва наголошує на важливості збереження культурної діяльності навіть у часи війни: «Там, де є лялька, завжди є місце для таємниці й краси». На її думку, такі вистави є засобом формування життєстійкості — «важливим досвідом, який дозволяє зрозуміти, наскільки важливим є мистецтво, адже воно дає можливість відволіктися, відчути емоції та бути разом».

Режисер-лялькар і викладач Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого Михайло Урицький також проводить разом зі своїми студентами вистави в укриттях і на станціях метро. Під час відключень електроенергії сцена освітлюється лампами на акумуляторах, а необхідне обладнання працює завдяки павербанкам, що свідчить про незламність мистецтва навіть у найскладніших обставинах.

Урицький говорив мені, що в такі часи вистави «не просто актуальні, а необхідні». У своїй творчості він зачіпає тему війни, міркує, що означає бути людиною, і ставить питання прощення.

У виставі «Вертеп. Надія» він переосмислює різдвяну історію як оповідь про народження України, яку сучасний Ірод прагне знищити. За його словами, «це наш спосіб через мову мистецтва заявити світові про трагедію України».

Коли в березні 2022 року Херсон опинився під окупацією, Херсонський театр ляльок вирушив у гастрольний тур автобусом під синьо-жовтим прапором. Для своїх вистав колектив звернувся до української історії, створивши постановку, натхненну життям Тараса Шевченка. Народжений у кріпацтві 1814 року, Шевченко долучився до боротьби проти російського імперського гноблення, ставши непримиренним критиком царської росії та одним із національних героїв України.

За межами України, у всій Європі, де розселилася українська діаспора, та інших країнах світу, ляльковий театр сприяє збереженню культурної спадщини й допомагає вимушеним переселенцям відчувати зв’язок із Батьківщиною. Так, Українсько-словацький хаб, створений у словацькому місті Кежмарок, став місцем, де біженці можуть отримати підтримку. Лялькові майстерні, що працюють при хабі, допомагають дітям, які пережили травматичний досвід, висловлювати емоції, які часто важко передати словами.

Проте такі вистави підтримують людей не лише в часи війни. Спираючись на багату національну культурну спадщину, яка зміцнює відчуття єдності та належності до спільноти, цей, на перший погляд, простий засіб оповіді допомагає зберігати й підтримувати культурне життя України, попри те що війна XXI століття триває.

Перекладачка: Руслана Фалько