Історія добровольця із Японії, який героїчно загинув на фронті в Україні

Батько добровольця кожен день звинувачує себе за те, що не зміг зупинити сина від поїздки на фронт в Україну у червні 2022 року

57-річний батько солдата-добровольця з префектури Фукуока (Японія), який загинув в Україні три з половиною роки тому, каже, що досі не може змиритися зі смертю свого сина. Про це йдеться у спецрепортажі японського видання The Japan Times, переклад якого пропонує Foreign Ukraine.

Побачивши, як лихо війни поширюються не лише в Україні, але й в інших регіонах, таких як Газа та Іран, він сказав: «Чому вони не можуть укласти мир?»

Коли загинув його син, він подумав, що жоден інший батько чи мати ніколи не повинні оплакувати свою дитину, яка загинула на війні, і він каже, що це почуття сильнішає з кожним днем.

Його син, який раніше служив у наземних силах самооборони, працював у судноплавній компанії, коли Росія вторглася в Україну в лютому 2022 року.

Він звільнився з фірми, в червні 2022 року відправився в Україну і добровільно вступив до української армії. Після проходження навчання він був направлений в східну частину країни.

9 листопада 2022 року осколок ракети російських збройних сил потрапив йому в голову, вбивши його на місці. Йому було 28 років.

Вперше з лютого 2024 року батько погодився дати інтерв’ю японському виданню «Нішініппон сімбун», аби розповісти про свій досвід. Імена як батька, так і сина були приховані з міркувань конфіденційності.

Через свої переживання з приводу смерті сина він не зміг поховати його прах і зберігає його в маленькій урні.

Урна стоїть на вівтарі в його будинку разом з медаллю, подарованою українським урядом, і годинником, що належав його синові, які досі цокають і показують український час.

«Я не міг змиритися (з його смертю), тому що новина прийшла так раптово. Він звичайний хлопець, який любить ходити в походи і грати на барабанах. Він схожий на свою маму. Відчуваю наче він повернеться», — сказав батьтко, ніколи не вживаючи минулий час, розповідаючи про сина.

Коли син сказав йому, що поїде в Україну, то батько відчайдушно намагався зупинити його.

Син сказав, що людей вбивають, незалежно від того, жінки це чи діти, і що він хоче допомогти їм повернутися до мирного життя.

Його син сказав, що не може сидіти склавши руки, і пообіцяв, що не воюватиме на передовій, а займатиметься матеріально-технічним забезпеченням і не триматиме в руках зброю.

Батько повірив словам сина і відвіз його в аеропорт Фукуока, але син все-таки не дотримався сказаного.

«Він ризикував своїм життям заради незнайомців. Я пишаюсь ним», — сказав батько.

У той же час він підкреслив, що має неоднозначні почуття стосовно рішення сина.

«Лише своєю участю він ніяк не вплине на ситуацію на війні», – запевняє батько.

Навіть через три з половиною роки батько кожен день звинувачує себе за те, що не зміг зупинити його.

В інтерв’ю два роки тому батько сказав: «Я не хочу, аби хтось коли-небудь переживав горе втрати дитини внаслідок збройного конфлікту».

Зараз, коли в інших регіонах світу спалахують війни, це почуття лише посилилося.

За його словами, бачити репортажі про інші війни нестерпно, оскільки це означає, що світ віддаляється від миру — за відновлення якого його син поклав життя.

У березні 2026 року, переглядаючи новини про те, що обговорювалося можливе відправлення сил самооборони (SDF) в Ормузьку протоку, він згадав про свою зустріч із членами SDF приблизно через два роки після смерті сина.

Йому довелося побачити велику групу молодих членів SDF, коли він був в автошколі у префектурі Фукуока.

Він мав можливість поговорити з одним із них, і запитав: «Ви підете на війну, якщо це станеться, правда?»

Член SDF негайно відповів: «Ні, я не хочу йти».

Обличчя молодого бійця SDF нагадало йому про сина.

Воюючи на передовій, його син час від часу надсилав повідомлення на свій смартфон: «Скрізь лежать трупи». «Бродячі собаки їдять трупи». «Це картина пекла». «Я божеволію».

Читаючи ці послання, батько відчув, що його син психічно виснажений.

Згадуючи свою розмову з офіцером SDF, він запитав: «Чи буде цей офіцер SDF відправлений на поле бою, коли настане час?»

Деякі публікації в соціальних мережах відзначають його сина як героя, але чоловік, здається, важко сприймає їх.

На своєму смартфоні він зберігає фотографію свого сина, яку він бачив на екрані після його смерті, для перевірки особи, оскільки не міг зробити це особисто.

Син, з яким він попрощався в аеропорту Фукуоки, був ставним чоловіком з великою посмішкою.

Однак на відео він побачив свого сина із запалими щоками і зарослою бородою, покритою потемнілими плямами крові.