Понад 50 000 українців були мобілізовані до російської армії проти своєї волі на окупованих територіях

На заході України, за високими стінами та шарами замкнених воріт, знаходиться табір військовополонених, які воювали за Росію. Багато з тих, хто ховається в тіні по краях тюремного двору, були завербовані з великих міст, таких як Санкт-Петербург та Єкатеринбург, а не з віддалених і бідніших регіонів РФ, як на початку повномасштабного вторгнення. Але не всі в’язні – росіяни. Серед них є солдати з окупованих територій України, які воювали за Росію. Про це йдеться у спецрепортажі ВВС, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Антону було 10 років, коли частину східного Донбасу на сході України захопили проросійські сепаратисти. У 2022 році, коли російський диктатор Володимир Путін перейшов до повномасштабної війни, йому виповнилося 18 років, і він негайно записався воювати — за Росію.

«Я не шкодую про свій вибір. Я пішов захищати свою землю. Потім ти отримуєш SMS-повідомлення. Мертві, мертві, мертві», — каже Антон.

Інші в’язні розповідають те саме: що всі, з ким вони пішли воювати, були вбиті.

Коли Україна бере у полон власних громадян на полі бою, їх судять за державну зраду.

Але потім цих чоловіків відправляють до таборів для військовополонених разом із росіянами.

Офіційно Київ ще вважає їх українцями та ставиться до контролю Росії над їхніми регіонами як до тимчасового. Але реальність на місцях складніша.

«Вони дуже проросійські, а їхня національна ідентичність дуже розмита», – зазначає Петро Яценко з координаційного штабу України для військовополонених.

Антон точно не вважає себе зрадником.

«Я вважаю себе росіянином. Країна нічого не означає, все залежить від національності. Вся моя родина з Росії. Усе моє коріння звідти», – стверджує він.

Ціле покоління, народжене в Україні, тепер виросло під окупацією, де російські школи та ЗМІ повністю контролюються Кремлем. Вони зображували владу в Києві як «нацистів» та нелегітимну протягом багатьох років.

З моменту повномасштабного вторгнення ще більша територія зазнала того ж. Антон увібрав у себе все це і тепер говорить майже повністю російськими гаслами. Він називає Путіна «своїм президентом» і вважає, що той повинен наполягати на захопленні решти території Донбасу, хоча сотні тисяч людей уже загинули під час таких спроб.

«Шкода, що люди гинуть, особливо невинні, але війна є війна. Її можна було б закінчити. Але ніхто не хотів цього робити», – зазначає Антон.

У тюремній лікарні Артем лежить на кутовому ліжку, його тіло поранене від осколків. Він воював лише два місяці.

Він добровільно пішов воювати за Росію не лише заради грошей.

«У нас є свої образи», — каже Артем, згадуючи, як його регіон потрапив під сильний обстріл у 2014 році, коли українські війська намагалися перешкодити його відокремленню від Києва.

Його командир був «поганим», і він так і не отримав фінансової винагороди у розмірі 5000 доларів.

Окрім численних травм Артема, пораненому російському солдату на ліжку навпроти заплатили вп’ятеро більше.

Понад 50 000 українців були мобілізовані до російської армії проти своєї волі на окупованих територіях.

Зокрема, один чоловік із Донецької області розповів, що його змусили воювати. Тепер він хоче повернутись до дружини та дітей, щоб уникнути потрапляння на фронт.

Під вікнами лікарні та нещодавно побіленими стінами – ряди полуниці та огірків, посаджених в’язнями.

Далі з туалету стоїть нестерпний сморід лаку. Військовополонені виготовляють дерев’яні труни і штучні ялинки і використовують свою зарплату, аби купити додаткову їжу та сигарети.

Сергій народився у Луганську, але каже, що він росіянин, як і його батьки, які переїхали на Донбас, коли обидві країни перебували у складі Радянського Союзу.

Він вступив до російської армії 10 років тому, «аби захищати свою батьківщину», але стверджує, що піде у відставку, коли повернеться, а не повернеться на фронт. Поруч із Сергієм складає пластикові гілки Костянтин, який, як і багато хто, підписав контракт «виключно», щоб уникнути тривалого терміну ув’язнення.

«Для мене 15 років ув’язнення було забагато. Я знаю, що це, мабуть, мене не виправдовує, але це факт. Мені зараз 44 роки, а коли вийду буде майже 60», – зазначив він.

Троє засуджених убивць думали, що зможуть вийти на волю після року бойових дій, але їхні контракти автоматично поновлювали.

Запитання про вбивство своїх співвітчизників на полі бою, Сергій називає «провокаційним» і не хоче відповідати.

«Я не бачу нічого доброго в жодній війні, а в такій війні нічого доброго не може бути апріорі. Я не кажу, що ми такі ж, як українці, але ми близькі. У нас усіх там є родичі. Це просто недобре», – вважає Костянтин.

Він досі упевнений, що його рішення воювати було правильним.

Ані Костянтин, ані Сергій не очікують, що війна скоро закінчиться. Обидва вважають, що Путін не зупиниться, поки не візьме під контроль весь Донбас.

«Але всім, кого я там знаю, досить. Я просто хочу, щоб це закінчилося якомога швидше», – наголошує Костянтин.

Під час обіду в’язні у темно-синіх комбінезонах заходять до їдальні з опущеними головами та складеними за спиною руками.

Поки вони їдять безперервно грає відео під назвою «Міфи про Крим», яке спростовує претензії Росії на історичне право власності на півострів, який вона відібрала в України у 2014 році, але ніхто не звертає на це жодної уваги.

Зусилля з перевиховання здаються половинчастими. Для Києва справжня увага зосереджена на використанні цих військовополонених для обміну, аби повернути додому власних солдатів. Але коли справа доходить до переговорів щодо списків на обмін, виявляється, що чоловіки з Донбасу є низьким пріоритетом для Росії.

«Цього року обміняли лише близько десяти таких, як ми. Схоже, вони не хочуть нас обмінювати. Я думаю, що ми будемо останніми, хто піде на обмін», – скаржиться Костянтин.