У сукупності ці причини пояснюють, чому Україна так довго залишається в центрі світової уваги: ​​моральна визначеність, культурна близькість, масштаб і рішучість опору, постійна адаптація на полі бою, технологічна винахідливість, інституціоналізація підтримки та дедалі глибше розуміння того, що виживання України має вирішальне значення для європейської та глобальної безпеки

З 2022 року Україна постійно присутня в інформаційному просторі цілого світу. Цей успіх став результатом узгоджених зусиль усіх верств українського суспільства та ключових союзників. Така увага проклала шлях до дедалі ефективнішого опору російській агресії. Про це йдеться в аналітичній статті Валерія Пекаря, голови правління громадської організації «Деколонізація», ад’юнкт-професора Києво-Могилянської бізнес-школи та Бізнес-школи Українського католицького університету та Владислава Рашкована, заступника виконавчого директора Міжнародного валютного фонду на сторінках New Eastern Europe, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Вони поспілкувалися з десятками українських експертів і побачили цілу мозаїку чинників, серед яких вирізняються вісім основних.

1.   Моральна однозначність війни

У багатьох сучасних військових конфліктах сторонньому спостерігачеві важко швидко зрозуміти, що саме лежить в основі протистояння: історичні травми, релігійні розбіжності, суперечки щодо територій чи накопичені десятиліттями взаємні претензії. У випадку з Україною Росія від самого початку відкрито заявляла про свої наміри: вона заперечує саму ідею існування незалежної української нації, а тому вдалася до спроб геноциду, прагнучи знищити українську ідентичність, мову, культуру та історичну пам’ять.

Безпрецедентні публічні попередження західних розвідувальних служб про неминучий напад Росії, що з’явилися ще восени 2021 року, створили ситуацію, коли війна потрапила до світових новин ще до того, як розпочалася. Світ більше не міг посилатися на необізнаність. Тому, попри багаторічну російську пропаганду, агресія виглядала цілком однозначно: як спроба знищити суверенну державу з міжнародно визнаними кордонами та повернути світ до логіки, за якою сильні визначають майбутнє слабких.

Росія постала як очевидне зло, і 22 березня 2022 року Генеральна Асамблея ООН 141 голосом «за» (і лише п’ятьма «проти») засудила російське вторгнення та вимагала негайного виведення всіх російських військ з України. Ракетні удари по цивільній інфраструктурі, масові поховання мирних жителів, використання постачання зерна як зброї та ядерні погрози не дали світові забути, хто є агресором у цій війні. Вони свідчили не про випадкову жорстокість війни, а про безжальну логіку російської воєнної машини. Після подій у Бучі та Маріуполі простір для неоднозначності майже зник, а Росія остаточно втратила будь-які підстави претендувати на Україну як на свою «сферу інтересів».

У підсумку, Україна повернула багатьом людям те, що вони вже почали втрачати: віру в те, що зло можна називати злом, свободу — захищати, а світ — змінювати попри все. Це моральне підґрунтя легітимізувало підтримку України та підвищило політичну ціну байдужості. Західним урядам ставало дедалі важче пояснювати своїм суспільствам, чому вони не діють у ситуації, яка є настільки очевидною з морального погляду. Українська стійкість також сформувала переконання, що ця підтримка не є даремною: що Україна, її свобода та народ варті того, щоб за них боротися.

2.   Архетип Давида і Голіафа

Сама лише моральна правота навряд чи допомогла б, якби Україна не чинила опору. Співчуття до страждань жертви рано чи пізно згасає, але Україна відмовилася від ролі жертви й зуміла організувати ефективний опір. З перших днів війни, попри песимістичні прогнози та загальний скептицизм, Україна всупереч очікуванням перетворила світове співчуття на повагу, майже щодня демонструючи нові приклади асиметричного опору.

Цей опір втілив класичний архетип Давида і Голіафа: менша й слабша сторона, яка бореться за правду, протистоїть переважаючій грубій силі. На цьому архетипі, що сотні разів відтворювався в історії та культурі, тримається вся західна цивілізація: від 300 спартанців до американських колоністів; від гобітів, Астерікса й Гаррі Поттера до борців за свободу, які протистоять імперіям зла у «Зоряних війнах» чи «Дюні».

Київ не впав за три дні, економіка не зупинилася, держава не розвалилася, а суспільство не втратило згуртованості. Натомість російські танки палали десятками, а російський флот втратив свій флагман. Майже ніхто цього не очікував, і саме цей розрив між прогнозами та реальністю підтримував увагу міжнародної спільноти.

Це здивування посилювалося тим, що для багатьох на Заході Україна стала своєрідним великим географічним відкриттям XXI століття: Давид виявився зовсім поруч, хоча й залишався значною мірою невідомим, уособлюючи чесноти, які дехто на Заході вважав уже втраченими.

Культурна близькість дозволила західним людям набагато легше зрозуміти український досвід і перейнятися ним, а технологічні досягнення — як-от відео в реальному часі та Google Maps — посилили цей ефект. Те, що Україна перевершила очікування, виявилося не поодиноким випадком, а явищем, що повторювалося, щоразу набуваючи більшого масштабу.

У цьому архетипі важливий не лише Давид, але й Голіаф. Масштаб Росії і традиційно пильна увага до неї також не дали війні зникнути з порядку денного й перетворитися на суто локальну подію. Величний ворог зробив український опір помітним для тих, хто раніше не звертав на Україну уваги.

Публічний характер війни — її безпрецедентне розгортання в реальному часі не лише на телеканалах CNN чи Fox News, але й у соціальних мережах, очима безпосередніх учасників подій, — перетворив історію України не лише на трагедію, але й на драматичне та напружене дійство. Відсутність очевидного переможця тримає в напрузі, наче захопливий серіал, — з інтригою та ймовірністю щасливого фіналу.

3.   Зеленський як уособлення українського опору

Президент України Володимир Зеленський дав українському Давиду голос і ритм, а також вивів його на міжнародну арену. Його рішення залишитися в Києві стало першим потужним політичним образом повномасштабної війни, який побачив світ. Його фразу «Мені потрібні боєприпаси, а не евакуація» почали повторювати в пабах по всьому світу.

Стиль Зеленського — впізнаваний військовий одяг, інтонації, лаконічні промови, жарти, майстерне володіння словом і вміння робити паузи — створили нетиповий, але зрозумілий образ, що різко контрастував із іміджем інших європейських лідерів. Певною мірою він став рок-зіркою світової політики.

Досвід шоумена, за який його часто критикували в мирний час, став інструментом привернення уваги під час війни. Зеленський розуміє камеру, аудиторію, драматизм моменту та силу простого повідомлення. Вже 1 березня 2022 року він виступив перед Європейським парламентом. Того ж місяця він також звернувся до парламентів Великої Британії, Канади, Ізраїлю, Німеччини, Франції та Японії.

До кінця 2022 року він виступив перед 40 парламентами та на міжнародних форумах, зокрема на церемонії вручення премії «Греммі» та Каннському кінофестивалі. Його промови часто глибоко чіпляли аудиторію, хоча мова Зеленського нерідко виходила за межі класичної дипломатії. Він міг бути різким, незручним і емоційним, часом навіть дратував партнерів, але саме така манера не дозволила Україні перетворитися на черговий пункт порядку денного.

21 грудня 2022 року у Вашингтоні, під час своєї першої закордонної поїздки після початку війни, він виступив на спільному засіданні обох палат Конгресу США. Він привіз конгресменам прапор просто з лінії фронту і сказав під бурхливі овації: «Україна жива й бореться».

Щодня президент України звертався у відеоформаті до українців та всього світу. Ці кілька сотень звернень на рік разом утворили безпрецедентний комунікаційний марафон. Світові медіа постійно отримували контент безпосередньо з Києва, це привертало увагу та значно знижувало ризик того, що нашу історію розповідатиме хтось інший, а не ми самі.

4.   Публічна дипломатія та мережа глобальної солідарності

Навколо офіційної української комунікації сформувалася екосистема підтримки України. Політики, митці, монархи, актори, історики, публічні інтелектуали та лідери думок зробили підтримку України частиною власної місії та інвестували частину своєї репутації у допомогу країні. Для багатьох аудиторій мало значення, що Україну підтримували люди, яких вони вважали авторитетними, цікавими чи морально переконливими.

Такі постаті, як Джордж Клуні, Роберт Де Ніро, Александр Стубб, Урсула фон дер Ляєн, король Чарльз і принц Гаррі, а також амбасадори United24 — від всесвітньо відомих акторів до Тімоті Снайдера, — діяли не просто як «зірки на задньому плані», а як рушії уваги, необхідної Україні.

Ця екосистема також охоплювала мільйони українців, змушених жити за кордоном — у десятках країн світу. Сама присутність цих переважно високоосвічених, активних і професійних людей працювала на користь публічної дипломатії. Розповідаючи свої глибоко особисті історії в місцевих громадах, вони перетворювали кухні, навчальні аудиторії, лікарні, кав’ярні, благодійні ярмарки та розмови після роботи на майданчики народної дипломатії, що популяризувала українську стійкість.

Додаткової сили додавала енергія горизонтальних зв’язків: це була не одна вертикальна кампанія, а безліч локальних ініціатив, які разом забезпечували постійну присутність України у публічному дискурсі. Цю низову енергію доповнювали професійні комунікаційні кампанії, як-от «Be Brave Like Ukraine» на Таймс-сквер або платформа United24.

Вони перетворили українську сміливість на впізнаваний міжнародний образ. Професійна дипломатія аналітичних центрів і яскрава плеяда українських правозахисників, журналістів, істориків, філософів та публічних інтелектуалів пояснювали Україну різними мовами, на різних платформах, для різних аудиторій і спільнот.

Українське слово підкріплювалося зображеннями у новинах та візуальними акціями українських спортсменів і митців. Фільми та книги на міжнародних фестивалях перетворювали Україну з інформаційного приводу на об’єкт тривалого інтелектуального й морального осмислення. Кульмінацією цього процесу стало здобуття Мстиславом Черновим кінопремії «Оскар» 2024 року в категорії «Найкращий документальний фільм» за стрічку «20 днів у Маріуполі».

Це поступово змінювало як медійний, так і академічний дискурс. Для багатьох жителів Заходу раптово відкрилася невідома раніше країна зі власною історією, культурою, травмами, інституціями, суперечками щодо пам’яті та політичною суб’єктністю. Курс лекцій Тімоті Снайдера в Єльському університеті «Становлення сучасної України» лише за 2022 рік зібрав понад 2,5 мільйона переглядів, ставши найпомітнішим символом змін: симпатія до України почала проникати не лише в медійний дискурс, а й в академічні обговорення.

5.   Військова суб’єктність України

У наймасштабнішій війні в Європі з часів Другої світової війни Україна не лише вистояла, але й продемонструвала надзвичайні результати завдяки мужності, здатності до адаптації та інноваціям. З країни-жертви, що потребувала допомоги, Україна перетворилися на партнера, який має власну силу, досвід і знання, які варті вивчення.

Війна Росії проти України стала одним із головних осередків формування нових знань про ведення бойових дій у XXI столітті. Саме тому за нею пильно стежать військові штаби, оборонні компанії, розвідувальні служби, аналітики та уряди.

Оборона Києва; звільнення півночі України та південного міста Херсон; знищення флагманського крейсера «Москва» українськими ракетами «Нептун» і загальне знищення понад третини Чорноморського флоту; таємні операції, як-от «Павутина»; атаки безпілотників на чотири віддалені російські аеродроми, внаслідок яких було знищено або пошкоджено понад 20 стратегічних бомбардувальників; удари по 50 нафтопереробних заводах; атаки на Москву, Урал і навіть Сибір, включно з ураженням ключових російських економічних і військових об’єктів, навіть тих, що розташовані далеко в тилу. Увесь цей час Україна продовжувала дивувати партнерів постійними новаціями, демонструючи, що їхня підтримка зрештою трансформується в унікальні спроможності.

Окремим чинником став інноваційний характер українських оборонних технологій. Ударні FPV-дрони, морські безпілотники, дрони-перехоплювачі та дрони для глибоких ударів, системи ситуаційної обізнаності та управління боєм, наземні роботизовані платформи, засоби радіоелектронної боротьби, а також нові методи захисту міст, енергетичної інфраструктури та логістики — усе це стало частиною глобального процесу навчання.

Найбільша українська інновація — це не окремий продукт, а новий тип системи військових інновацій: дешеве масове виробництво, швидкий зворотний зв’язок і стрімка адаптація, численні канали постачання та інтеграція науково-дослідних розробок і виробництва безпосередньо в межах сил оборони. Цю унікальну екосистему неможливо купити, але до неї можна долучитися через спільні інвестиції, розробку та виробництво.

Високу цінність набув досвід найбільш боєздатної армії в Європі, а також досвід мільйонів людей, енергетичних об’єктів і логістичних мереж, що виживають і продовжують працювати в умовах щоденних обстрілів. Навіть Національний банк України надає технічну допомогу іншим центральним банкам, які готуються до війни.

І світ, на жаль, вступає в період, коли знову стають цінними ті, хто вміє чинити опір, воювати, адаптуватися та жити під тиском. Отже, Україна — це рішення, а не проблема: живе знання, яке вивчають ті, хто готується до власних сценаріїв майбутнього.

6.   Горизонтальна сила громадянського суспільства

Військова потужність України має своє джерело. За армією стоїть активне суспільство, яке з перших днів долучилося до опору, надаючи кошти, час, навички, особисті зв’язки та йдучи на ризик. Як демократична держава, Україна постійно вимагає від влади ефективності й змушує її зважати на суспільні настрої. У мирний час це може призводити до популізму, але в умовах повномасштабної війни стало ресурсом для виживання.

Українська політична культура має давній досвід самоорганізації: від середньовічного віча й Магдебурзького права до козацьких рад і сучасних Майданів. Реформа децентралізації та зміцнення місцевого самоврядування, проведені після 2014 року, надали Україні запасу міцності, який багато зовнішніх спостерігачів недооцінювали.

Першими це продемонстрували десятки тисяч українців, які добровільно пішли до війська. З перших днів війни люди зупиняли російські колони голими руками, вступали до лав територіальної оборони, плели маскувальні сітки, доставляли їжу та засоби індивідуального захисту, евакуювали цивільних і їхніх домашніх тварин, відкривали бізнес-склади для потреб армії та перетворювали офіси на волонтерські штаби. Це була ініціатива знизу, що не чекала на заклик влади.

Бізнес-спільноти стали осередками формування волонтерських мереж, виробничих кластерів і навіть нових бойових підрозділів. Підприємства передавали ресурси армії, евакуювали людей, фінансували закупівлю спорядження, ремонтували техніку, налагоджували логістику, створювали інноваційні медичні центри та підтримували мобілізованих співробітників. Громадські організації перетворилися на потужну інфраструктуру підтримки армії там, де держава не встигала охопити все. Це особливо важливо з огляду на масштаби та складність війни.

Попри втому й виснаження, попри періодичні політичні скандали та протести на захист антикорупційної інфраструктури, ця сила не зникла навіть на п’ятому році повномасштабної війни. Українське суспільство не зламалося й залишається надійним тилом для своєї армії. Громадянське суспільство вкотре довело, що люди є головною цінністю України. Зовнішні партнери побачили, що чинить опір не лише президент, держава чи армія. Боролося все суспільство, і воно знало, за що бореться. Ця воля, це прагнення до існування привернули увагу світу, адже продемонстрували, що Україна покладається не лише на зовнішню допомогу, але й на внутрішню готовність продовжувати боротьбу.

7. Інституційна дипломатія та міжнародна координація

Усі ці чинники не спрацьовували б так довго без потужної інституційної дипломатії. Українське суспільство, армія, Президент і публічна дипломатія привертали увагу, але цю увагу потрібно було перетворити на рішення. Це зробила дипломатична «Команда України»: МЗС, посольства, представники в міжнародних організаціях, урядовці, народні депутати та команди, що працювали з ООН, США, ЄС, НАТО, МВФ, Світовим банком та іншими інституціями, зокрема ПАРЄ та Парламентською асамблеєю ОБСЄ. Вони транслювали правильні меседжі назовні, утримували увагу міжнародної аудиторії, часто діяли нестандартно й уміли скористатися моментом.

Українські посли перестали бути просто протокольними дипломатами. Вони виступали на телебаченні, у парламентах, університетах, бізнес-асоціаціях, аналітичних центрах і регіональних медіа. Посол в умовах воєнного стану мусив не лише представляти державу, але й пояснювати суть війни, реагувати на втому й емоції, а також просити про зброю, кошти, санкції, гуманітарну допомогу та політичну підтримку.

Активна дипломатія втілилася не лише у двосторонніх угодах, але й у низці резолюцій Генеральної Асамблеї ООН, рішеннях міжнародних судів, ордерах МКС та створенні Спеціального трибуналу щодо злочину агресії. Це були не просто символічні жести. Вони закріпили правове та смислове бачення війни й не дозволили міжнародній спільноті забути, хто є агресором, а хто жертвою.

Увага до України поступово інституціоналізувалася. З’явилися постійні механізми міжнародної координації на рівні ЄС, G7, НАТО, МВФ, Світового банку, ЄБРР та інших структур. Запрацювали військові формати й донорські платформи, що перетворювали політичну підтримку України на конкретні оборонні контракти, фінансові пакети та безпекові зобов’язання. Іноді підтримка надходила як аванс, але це також слугувало сигналом, що на Україну можна покластися.

Це гарантувало стабільність бюджетного планування та захищало підтримку від можливих політичних коливань чи змін настроїв в окремих країнах. «Рамштайн», PURL, план Ukraine Facility, програми МВФ, макрофінансова допомога ЄС і санкційні пакети окреслили контури, за якими підтримка могла рухатися навіть після того, як вщухла перша хвиля емоцій.

Зрештою, неможливо утримувати увагу світу протягом п’яти років виключно завдяки співчуттю чи потужним промовам. Але коли увага перетворюється на інституції, вона набуває форми графіків, бюджетів, мандатів, зустрічей, траншів, пакетів, дедлайнів і відповідальних осіб. Саме так політична симпатія перетворилася на систему довгострокової підтримки України.

8. Україна як захисник світового порядку

Для Європи масштаби та географія війни зробили «українське питання» гострим із першого ж дня. Під захисною парасолькою НАТО багато європейських країн звикли до думки, що війна відбувається десь далеко або що її має зупинити хтось інший. Після десятиліть комфортної віри у вічний мир на континенті російська агресія повернула страх перед Третьою світовою війною в центр Європи. Тепер стало очевидно, що європейський спосіб життя тримається на тому, що війну було зупинено в Україні; якби Україна впала, війна перемістилася б далі на захід.

Незабаром війна вийшла за межі континенту. Блокада Чорного моря вдарила по постачанні зерна до Африки, на Близький Схід і до Південно-Східної Азії. Російський енергетичний шантаж підживлював інфляцію у світі, який усе ще долав наслідки пандемії коронавірусу. Зростання воєнної тривоги змусило багато урядів у світі переглянути оборонні бюджети в умовах обмежених фіскальних можливостей. Навіть віддалені країни почали відчувати наслідки війни через ціни, постачання, ризики та нові бюджетні пріоритети.

Росія порушила міжнародне право настільки чітко й зухвало, що подальше мовчання чи просте висловлення «глибокого занепокоєння» означали б капітуляцію перед варварством. Її союз із найбільш руйнівними авторитарними режимами планети перетворив цю загрозу на глобальну. Спроби Кремля підірвати світовий порядок продемонстрували: жодна нація не може почуватися у безпеці у світі без правил. Однак спроба Росії паралізувати світ страхом натомість зробила очевидним той факт, що війна в Україні — це останній рубіж, який відділяє глобальну стабільність від цілковитого хаосу.

Непередбачуваність політики США щодо Європи підвищила важливість розробки власного європейського рішення у сфері оборони, а Україна вже мала армію, досвід і реальну практику стримування Росії. Схоже, саме Україна тримає щит Європи.

За таких умов Україна, яка спершу сприймалася лише як отримувач допомоги, продемонструвала свою нову роль — гаранта безпеки, в якого варто інвестувати ресурси, щоб уникнути значно більших втрат від можливої ​​війни у майбутньому. Не всі одразу й однаково помітили ці зміни, але зрештою увага до України змістилася від морального й емоційного шоку до холодного розрахунку.

Ці п’ять років не були однаковими

У сукупності ці чинники пояснюють, чому Україна так довго залишається в центрі уваги: ​​моральна визначеність, культурна близькість, масштаб і рішучість опору, постійна адаптація на полі бою, технологічна винахідливість, інституціоналізація підтримки та дедалі глибше розуміння того, що виживання України має вирішальне значення для європейської та глобальної безпеки.

Однак насправді ці п’ять років не були одним суцільним, однорідним періодом. У 2022 році світ перебував у стані шоку. Українське суспільство завдяки першій хвилі опору зуміло вивести світ із початкового заціпеніння. У другій половині 2022 року українська армія подарувала новий імпульс надії: події на Харківщині та звільнення Херсона довели, що Росію можна не лише зупинити, але й відкинути назад.

Наступні роки довели, що увага не може триматися лише на початковому моральному пориві. Вона потребує довіри, здобутої на полі бою, і чіткого політичного шляху. Саме тому авторитет, здобутий завдяки успіхам на фронті, та рішучий рух України до ЄС набули такого важливого значення, зрештою призвівши — попри опір окремих країн — до нещодавнього відкриття першого кластера офіційних переговорів про вступ України в Євросоюз.

Перша міжнародна допомога для України надійшла ще в березні 2022 року, але системна підтримка формувалася поступово. Програма МВФ, затверджена в березні 2023 року, допомогла зберегти макроекономічну стабільність. Інструмент Ukraine Facility, запроваджений у березні 2024 року, забезпечив Україні довгострокову фінансову перспективу. Кредити ERA та позика на підтримку України (Ukraine Support Loan) відкрили доступ до ресурсів, забезпечених замороженими російськими активами, тоді як механізм PURL перетворив підтримку союзників на закупівлю американської зброї для України.

Часом світ забував про Україну. Наставала втома, моральна правота не завжди трансформувалася у політичні рішення, а вибори в ключових країнах-партнерах створювали враження, що підтримка може виявитися лише ілюзією. Та поки журналісти, правозахисники, прокурори й волонтери працювали над тим, щоб воєнні злочини Росії не залишилися поза увагою, дипломати шукали нові рішення, а військові повертали Україні території та гідність, що приходить із силою.

Змінювалася й якість допомоги. Літаки F-16, чеська ініціатива щодо боєприпасів, данська модель фінансування українського оборонно-промислового комплексу (SAFE), безпілотники, далекобійні системи та налагодження виробництва безпосередньо в Україні — усе це свідчить про те, що, попри боротьбу з потужним ворогом, Україна впевнено посідає своє місце в архітектурі європейської безпеки. У 2022 році світ бачив в Україні Давида, що протистоїть Голіафу. Тепер український Давид мусить використовувати увагу як зброю, перетворюючи її на довгострокову перспективу української перемоги та сталого миру для Європи.