Олександр і Тетяна вважають, що в часи, коли Росія намагається поширювати морок і темряву, створення нової сім’ї дарує надію на життя

Під яскравим полуденним сонцем на центральній площі Краматорська — площі Миру (назва якої тепер звучить іронічно) — Тетяна у весільній сукні та Олександр у військовій формі тримають напоготові свої телефони. Це святковий день — річниця проголошення незалежності України, популярна дата для весіль, хоча місце просто неба навряд чи можна назвати ідеальним. Про це розповідає Foreign Ukraine із посиланням на The Guardian.

Лише за три дні до цього Краматорськ — мабуть, головну ціль Володимира Путіна — офіційно визнали зоною бойових дій: лінія фронту підступає до міста, оскільки Росія намагається захопити решту території Донецької області, яка поки не перебуває під її контролем. Утім, о другій годині дня тут тихо, а сама церемонія — коротка. Серед гостей — лише команда британського видання The Guardian.

Олександр каже, що одруження в Краматорську — це необхідний акт пам’яті, адже невдовзі може майже нічого не залишитися.

«У цій війні все це може просто випаруватися — за кілька місяців чи навіть днів. На полі бою багато міст, містечок і сіл, де я бував два-три роки тому, тепер перетворилися на руїни, вони просто знищені», – пояснює наречений після церемонії.

Ще рік тому Краматорськ був повноцінним містом, регіональним промисловим центром, переповненим військовими. Можна було не поспішаючи пити каву на вулиці й розмовляти з місцевими жителями та солдатами про те, що місто є невід’ємною частиною України. Тепер воно вкрите протидроновими сітками, відчувається брак людей і бізнесу; багато будівель зруйновано бомбардуваннями, а вікна в тих, що вціліли, забиті плитами ДСП.

Місто дедалі більше стає непридатним для життя всіх, окрім найстійкіших цивільних. Ходять чутки, що для атаки на місто — яке Путін прагне захопити до кінця 2026 року — перекинуто елітний підрозділ російських операторів дронів «Рубікон», хоча його військам, найімовірніше, знадобиться набагато більше часу, і в процесі вони перетворять місто на руїни.

Напередодні весілля російські квадрокоптери неодноразово намагалися поцілити у величезний український прапор на 80-метровому флаґштоку у центральному парку міста. Було здійснено щонайменше десять спроб — такою часом буває дріб’язковість цієї війни, — і згодом на полотнищі було помітно невеликий розрив. Попри це, пара закоханих була сповнена рішучості одружитися саме там, незважаючи на загрозу.

Тетяна каже, що йдеться про «збереження спогадів про Донеччину — бодай у такий спосіб». Олександр — із Маріуполя, захопленого після кривавої облоги на початку війни, а Тетяна до 15 років проводила «кожне літо» у бабусиному домі, що нині опинився в окупованому Донецьку.

На її правому передпліччі — пасторальне татуювання, центральне місце в якому посідає дача; сині відтінки в малюнку символізують український регіон, розколотий понад десятиліттям війни.

Тетяна — бойова медикиня-доброволиця («Я не хочу відмовлятися від служби, адже кількість поранених не зменшується», — каже вона). Донедавна Тетяна перебувала у Краматорську, але її екіпаж із батальйону «Госпітальєри» передислокували до Києва.

Попри це, напередодні вона знову вирушила на схід, щоб зустрітися з Олександром — бойовим командиром, який перебував на службі. У день весілля пара подолала ще кілька годин шляху — останні кілометри довелося їхати під захисними сітками від дронів, — аби вчасно дістатися обраного місця церемонії.

У 2024 році Україна запровадила онлайн-весілля, що є необхідністю під час війни, коли солдати та їхні партнери можуть бути фізично розлучені місяцями поспіль. Послуга стрімко набула популярності: за даними Міністерства юстиції України, у першому півріччі 2026 року 38% шлюбів було укладено онлайн.

Тетяна й Олександр — ровесники самої України: їм по 35 років. Це означає, що їм було трохи за 20, коли у квітні 2014 року підтримувані Росією сепаратисти захопили Краматорськ і сусідній Слов’янськ, розпочавши бойові дії на сході України, що так і не припинилися. Обидва міста було звільнено, і лише тепер лінія фронту знову наблизилася до них.

Церемонія розпочинається без зволікань. Наречені тримають телефони перед собою; позаду — понівечений війною міський Палац культури, п’ятиповерхова будівля-пам’ятка у стилі радянської класики. Вони розстеляють перед собою традиційний білий вишитий рушник, хоча вітер постійно збиває його.

Олександр приносить дві незакріплені плитки, взяті з покриття площі, щоб притиснути ними краї рушника. Згодом молодята заберуть ці плитки із собою. Це не акт вандалізму, а радше спосіб зберегти пам’ять: плитки взято з колишньої площі Леніна, яку переклали шість років тому в межах декомунізації. Тетяна планує розбити їх і створити з уламків мозаїку.

Молодята обмінюються обручками й обітницями, цілуються та разом стають на рушник. Це символічний жест рівноправності: за традицією, той, хто першим ступить на вишитий рушник, матиме останнє слово в сім’ї.

Після ще кількох фотографій настає час перейти до розташованої неподалік кав’ярні-пекарні Sweet Coffee House — одного з небагатьох закладів громадського харчування, які продовжують працювати. Щоправда, його власниця Катерина Селедцова переїхала до Харкова, тож сама кав’ярня більше нагадує прихисток — хоч і такий, де всередині пригощають тістечками із кремом.

У кав’ярні виникає мить тривоги, адже в небі над ними помічають російський безпілотник саме тоді, коли Тетяна перебуває надворі. Але її швидко знаходять, і за весільним тортом молодята обговорюють плани щодо дітей.

«Створення сім’ї під час війни — це про надію. Я вважаю, що важливо будувати щось нове і прекрасне у світі, який Росія намагається знищити. Я вважаю, що в часи, коли Росія намагається поширювати морок і темряву, знищити й залякати нас, важливо створювати прекрасне, носити гарний одяг, чинити добро, допомагати й піклуватися одне про одного та любити одне одного. Саме це Росія хоче в нас відібрати», – підсумувала Тетяна.