Російське вторгнення підвищило готовність європейських країн витрачати більше грошей на власну оборону, а бойові дії в Україні суттєво послабили збройні сили Росії. Навіть після завершення війни в Україні російській армії та економіці знадобляться роки для відновлення, що дає Європі час для нарощування власних збройних сил. Маючи сукупний ВВП, що у 5–10 разів перевищує російський, Європа здатна самотужки впоратися з майбутніми викликами у сфері звичайних озброєнь

Ще у 1987 році, задовго до свого президентства, Дональд Трамп на сторінках The New York Times наполягав на тому, що «Америка має припинити платити за захист країн, які можуть дозволити собі захищатися самостійно». Ця думка стала наскрізною темою його зовнішньополітичної риторики відтоді, як він вперше обійняв посаду президента США, причому особливу увагу він приділяв саме Європі. Про це йдеться в аналітичній статті Дженніфер Каванни, старшої наукової співробітниці та директорки з питань військового аналізу в організації Defense Priorities та Джастіна Лоґана, директора програм досліджень у сфері оборони та зовнішньої політики в Інституті Катона на сторінках Foreign Affairs, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Під час свого першого терміну Трамп приголомшив європейських союзників погрозами вивести США з НАТО, стверджуючи, що країни-члени Альянсу витрачають недостатньо коштів на власну оборону й користуються захистом за рахунок американських платників податків. Зрештою, він так і не здійснив цієї погрози. Усе, на що спромоглася його адміністрація, — це невдала спроба влітку 2020 року вивести 12 000 військовослужбовців із Німеччини.

Цього разу його адміністрація зробила перекладання тягаря відповідальності своїм головним гаслом і, схоже, готова перейти до реальних дій. Майже одразу після вступу на посаду міністр оборони США Піт Геґсет вирушив до Брюсселя, аби повідомити колегам: Сполученим Штатам доведеться зосередитися на пріоритетах, відмінних від оборони Європи. За його словами, сама Європа має «взяти на себе відповідальність за забезпечення звичайної безпеки на континенті».

У липні 2026 року, прагнучи втілити це бачення в життя, Пентагон розпочав перегляд стратегії присутності в Європі — ініціативу, покликану критично оцінити розміщення американських військ і зобов’язання щодо військових баз на континенті. Оголошуючи про це на зустрічі міністрів оборони країн-членів НАТО, Геґсет чітко заявив: «Європа може і повинна взяти на себе головну відповідальність за власну оборону». Такий розвиток подій означав би докорінну трансформацію трансатлантичного альянсу.

З моменту заснування НАТО після Другої світової війни Сполучені Штати забезпечували оборону Європи та обіймали посаду верховного головнокомандувача збройних сил Альянсу. Навіть через понад 75 років вони забезпечують близько 60% військових витрат країн-членів НАТО та тримають на континенті й у Великій Британії контингент чисельністю близько 80 000 військовослужбовців. Десятиліття американського домінування призвели до того, що Європа стала залежною від лідерства, технологій та фінансових ресурсів США.

Якщо адміністрація Трампа справді має намір перекласти відповідальність за оборону на Європу, то перегляд стратегії військової присутності надає для цього унікальну можливість. Значне скорочення військової присутності США в Європі протягом наступних двох років змусило б європейські країни розбудовувати власні сили — завдання, яке досі покладалося на Сполучені Штати, — а також забезпечило б надійнішу оборонну позицію для самого Вашингтона. Державний борг США сягає 40 трильйонів доларів і зростає приблизно на 2 трильйони щороку, причому жодних перспектив масштабних фіскальних реформ не передбачається. Попри таку складну фінансову ситуацію, Сполучені Штати витрачають близько 100 мільярдів доларів щороку на оборону Європи.

Ця проблема не є новою. Хоча всі адміністрації США, починаючи з часів Дуайта Ейзенхауера, закликали Європу робити більше для власної оборони, європейці постійно ухилялися від виконання своїх зобов’язань. Навіть сьогодні деякі європейські лідери плекають надію, якщо їм вдасться перечекати другий термін Трампа, то НАТО повернеться до «нормального» стану. Лише виведення американських військ переконає союзників у тому, що США справді мають намір передати відповідальність за оборону регіону. Ніщо інше не змусить їх планувати майбутнє, в якому Вашингтон більше не відіграватиме провідної ролі. Такий крок викличе опір як з боку європейських лідерів, так і з боку Конгресу США. Однак зменшення військової присутності є життєво необхідним для зниження надмірного навантаження на США, і це можна здійснити без шкоди для американських інтересів.

Тимчасовий щит

Присутність американських військових у Європі наприкінці 1940-х — на початку 1950-х років мала слугувати тимчасовим щитом, поки західноєвропейські держави відновлювали свої зруйновані Другою світовою війною економіки. Однак війська залишилися й після завершення відбудови. На піку Холодної війни контингент США на європейському континенті налічував понад 400 000 військовослужбовців. З розпадом Радянського Союзу НАТО втратило своє формальне обґрунтування.

Для Вашингтона Альянс став передусім інструментом інституціоналізації американської могутності та впливу; хоча загальна чисельність військ США в Європі з часом зменшилася, вона ніколи не опускалася нижче 60 000 осіб. Після зникнення радянської загрози європейські уряди охоче скористалися «дивідендами миру»: вони розширювали соціальні програми, водночас суттєво скорочуючи військові видатки. Паралельно з цим Альянс брав на себе нові зобов’язання, обіцяючи захист крихітним і вразливим сусідам РФ, не надто замислюючись над тим, чого вимагатиме їхня оборона. До 2014 року, коли Росія анексувала Крим, безпека Європи вже значною мірою залежала від США — держави, яка була втягнута у військові конфлікти на Близькому Сході й дедалі більше зосереджувалася на зростанні військової могутності Китаю. Ця ситуація зберігається й донині.

Востаннє Пентагон проводив офіційний перегляд глобальної військової присутності США у 2021 році — у перший рік роботи адміністрації Байдена. Було надано кілька поміркованих рекомендацій, але загальний висновок зводився до того, що наявна система є цілком прийнятною. Щодо Азії, відомство радило шукати додаткові місця для розгортання операцій і зобов’язалося зміцнити захист американських баз у регіоні. Однак для посилення присутності США в Тихоокеанському регіоні було зроблено небагато; натомість нові можливості спрямовувалися на підсилення й без того значного контингенту в Європі.

Зокрема, було офіційно закріплено рішення президента Джо Байдена зберегти бази в Німеччині та Бельгії, що стало відмовою від плану Трампа стосовно їх консолідації. Також було оголошено, що до 2026 року в Німеччині буде розгорнуто новостворений підрозділ армії США, оснащений наземними ракетами великої дальності та сучасними засобами радіоелектронної боротьби (відомий як багатосферова оперативна група).

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну на початку 2022 року, військова присутність США в Європі зросла. Байден збільшив чисельність американських військ у регіоні приблизно до 100 000 осіб, зміцнивши це угруповання сімома ескадрильями винищувачів, шістьма есмінцями та близько 100 ядерними авіабомбами вільного падіння. Він також окреслив зобов’язання США перед НАТО в максимально рішучому тоні, пообіцявши «захищати кожен дюйм території НАТО». Його слова значно виходили за межі формулювань статті 5 Північноатлантичного договору про колективну оборону, яка зобов’язує членів Альянсу вживати лише тих заходів, які кожен із них вважає «необхідними» у разі нападу.

З риторичного погляду підхід Трампа до Європи після повернення до Білого дому різко відрізняється від підходу Байдена. Проте наразі він вніс лише незначні зміни до військової присутності США. У 2025 році Пентагон вивів близько 800 із 1700 американських військовослужбовців, дислокованих у Румунії. Навесні 2026 року було оголошено про подальше скорочення контингенту на європейському континенті на 5000 осіб, хоча й досі немає чіткості щодо статусу та джерела цього скорочення. Адміністрація Трампа також зменшила внески США до моделі сил НАТО, яка визначає кількість і типи озброєння, які їх країни-члени мають застосувати у випадку військового конфлікту. Крім того, було скасовано заплановане Байденом розгортання ракет великої дальності в Німеччині.

Цих змін виявилося недостатньо, аби переконати союзників у серйозності намірів США передати їм відповідальність за звичайне стримування. Чисельність особового складу в Європі знизилася лише до приблизно 80 000 осіб — це рівень, який Трамп застав на початку свого першого терміну. ​​Попри серйозні потрясіння для Альянсу, як-от погрози президента США щодо Гренландії, деякі європейці досі вірять: якщо їм вдасться задовольнити Трампа, трансатлантичні відносини повернуться до попереднього стану після того, як він залишить посаду. Водночас вони побоюються діяти надто активно й поспішно, аби не спровокувати виведення американських військ, якому намагаються запобігти.

Бюджети – це не бригади

Хоча адміністрація Трампа прийшла до влади з наміром дистанціюватися від Європи, натомість вона зосередилася на тому, аби спонукати союзників збільшити свої оборонні бюджети. Однак більший європейський бюджет не означає меншої ролі США. Головна мета активізації зусиль Європи полягає саме в тому, щоб Сполучені Штати могли робити менше.

Тиск Трампа (разом із вторгненням Росії в Україну) спонукав багато європейських країн збільшити витрати на оборону. Проте підрахунок кількості держав, що витрачають на оборону певний відсоток ВВП, є недосконалим показником реальних спроможностей Європи.

Згідно з критеріями адміністрації Трампа, до лідерів належать країни Балтії — крихітні держави з невеликими економіками. Важливим є знаменник: значна частка від малої економіки — це невеликі кошти чи незначна військова потужність. Натомість варто розглянути п’ять найбільших економік Європи: Німеччину, Велику Британію, Францію, Італію та Іспанію. Якби вони витрачали достатньо коштів і робили це ефективно, інтереси США в регіоні були б захищені без значного втручання, а сама адміністрація могла б нарешті закрити військові бази та передислокувати особовий склад і техніку.

Європейські країни досі стримувалися з кількох причин. Історично Сполучені Штати надсилали європейцям суперечливі сигнали: заохочували їх до активніших дій, але водночас критикували за прагнення до автономії. Наприклад, наприкінці 1990-х років, коли Європейський Союз почав робити перші кроки до співпраці у сфері безпеки поза межами НАТО, державний секретар США Мадлен Олбрайт намагалася заблокувати ці зусилля, засуджуючи будь-які ініціативи, що могли б послабити, дублювати чи підірвати діяльність Альянсу. Адміністрація Трампа демонструє схожу суперечливість у своєму підході: вона вимагає від європейських союзників більшої активності, але водночас часто наполягає на тому, щоб вони витрачали свої оборонні бюджети на зброю американського виробництва.

Європейські лідери також розуміють, що будь-які спроби цієї адміністрації змінити позицію США наштовхнуться на опір усередині самих Сполучених Штатів. Конгрес США, наприклад, уже намагався завадити адміністрації Трампа скоротити чисельність військ у Європі, закріпивши вимоги щодо мінімальної кількості військовослужбовців у Законі про національну оборону (NDAA) на 2026 рік. Європейці звернули на це увагу. Якщо очікування зміни курсу Вашингтона може допомогти зберегти американські оборонні субсидії, було б нерозумно не спробувати це зробити. Огляд військової присутності в Європі — це для Вашингтона нагода чітко окреслити свої наміри та забезпечити союзникам умови для впорядкованого, а не раптового перехідного періоду.

Чіткий письмовий план суттєвого скорочення контингенту продемонстрував би європейцям, що адміністрація Трампа серйозно налаштована на перерозподіл тягаря відповідальності. Історичний досвід свідчить: якщо потужніший покровитель не розвіює побоювань своїх союзників, ті починають інвестувати у власну оборону. Так, у 1980-х роках японська економіка стрімко зростала, а Токіо дедалі більше непокоїло посилення радянського Тихоокеанського флоту, який розширювався швидше, ніж нарощувалися військово-морські спроможності західних союзників у цьому регіоні. Коли Вашингтон відмовився скерувати додаткові кораблі, то Японія діяла самостійно: протягом наступних 15 років частка оборонних витрат у її ВВП зросла майже вдвічі.

Як здійснити виведення військ

Пентагон має скористатися результатами свого огляду, аби констатувати очевидне: Європа не візьме на себе відповідальність за власну оборону (із застосуванням звичайних озброєнь), доки Сполучені Штати не виведуть свої війська. Для досягнення максимального ефекту в документі варто передбачити суттєве скорочення чисельності військ у 2027-2028 роках, а також визначити графік подальших скорочень на період після завершення другого терміну Трампа. Майбутній президент США може спробувати змінити курс, але вже розпочаті процеси виведення військ важко скасувати, оскільки закриті бази складно відкрити знову, а відновлення ротаційного розгортання потребує часу. До того ж, завдяки зростанню самодостатності Європи кожне наступне скорочення даватиметься легше, ніж попереднє.

Найбільш очевидним кроком для початку є скорочення сухопутних військ, утримання яких коштує США дорого, а замінити їх Європі найпростіше. До завершення терміну повноважень Трампа адміністрація має остаточно припинити практику ротаційного розгортання бойової бригади в Польщі, чисельність якої становить близько 4000 військовослужбовців. Також варто вивести 2-й кавалерійський полк — підрозділ аналогічної чисельності, яка базується в Німеччині. В Італії залишиться одна легка бригада, достатньо мобільна для реагування на кризові ситуації, разом із певним контингентом сил бойового забезпечення США. Існує ще одна причина починати саме з важких підрозділів: саме їх бракує Європі, тож їхнє виведення змусить європейські країни розвивати власні потужності такого типу.

Виведення бригади із Польщі — що також означало б припинення участі США в розгортанні сил НАТО в країнах Балтії — стало б кроком, що викликав би суперечки. Варшава вкрай серйозно оцінює російську загрозу й від 2016 року збільшила свої витрати на оборону майже на 300%. Однак американські війська, дислоковані так далеко на сході, ймовірно, загинули б у перші ж дні конфлікту, позбавивши Вашингтон можливості вибору саме тоді, коли вона була б найбільш потрібною. Відведення цих збройних сил від імовірної лінії фронту зберегло б свободу дій для США та стримало б східних членів НАТО від ризикованих кроків.

Адміністрація Трампа також має скоротити кількість ескадрилій винищувачів США, які постійно базуються в Європі, із семи до чотирьох, а також зменшити чисельність допоміжних підрозділів. (Європейські члени НАТО вже мають на озброєнні близько 1700 винищувачів, що перевищує чисельність усього авіапарку Росії). Крім того, Сполученим Штатам варто відкликати три есмінці, які базуються на військово-морській базі Рота в Іспанії, повернувши їх до портів США або передислокувавши до Тихоокеанського регіону. Це все одно залишить три есмінці зі системами «Іджіс» (Aegis) для підтримки протиповітряної оборони Європи.

Американські супутники та інші засоби розвідки, спостереження й рекогносцирування залишаться доступними для союзників, оскільки їх відносно легко переміщувати, і вони можуть забезпечувати виконання низки завдань. Решта підрозділів США на європейській території — чисельністю ближче до 40 000 військовослужбовців, аніж до нинішніх 80 000, — займатимуться переважно бойовим забезпеченням, протиповітряною обороною та питаннями, пов’язаними з ядерною зброєю.

Подолання «завченої безпорадності»

Критики заперечать, що виведення військ є помилкою, доки війна в Україні триває, а континент залишається вразливим до її поширення чи ескалації. Проте війна в Україні насправді створила сприятливіші умови для такого виведення. Російське вторгнення підвищило готовність європейських країн витрачати більше на оборону, а бойові дії в Україні суттєво послабили збройні сили Росії. Навіть після завершення війни в Україні російській армії та економіці знадобляться роки для відновлення, що дає Європі час на нарощування власних збройних сил. Маючи сукупний ВВП, що у 5–10 разів перевищує російський, Європа здатна самотужки впоратися з майбутніми викликами у сфері звичайних озброєнь.

Інші експерти можуть зауважити, що Європа слугує важливим плацдармом для військових операцій США на Близькому Сході. У разі виведення американських військ європейські уряди не так охоче дозволятимуть використання своєї території для конфліктів на кшталт нинішньої війни з Іраном. Це слушне зауваження, однак ускладнення процесу розв’язання дорогих і непотрібних воєн варто вважати перевагою, а не недоліком. Справді, війна з Іраном оголила не лише межі військової могутності США, але й розрив між зобов’язаннями та наявними ресурсами.

Від початку атаки США на Іран наприкінці лютого 2026 року було витрачено значну частину запасів ракет-перехоплювачів і ракет великої дальності. Через цей дефіцит Вашингтон стикається з неприємною реальністю: він може виявитися неспроможним виконати всі свої глобальні зобов’язання та стає непідготовленим до війни з великою державою. Запит Пентагону на бюджет у розмірі 1,5 трильйона доларів є частковим визнанням цих нових обмежень, але самі лише додаткові кошти не вирішать проблему дисбалансу. Вашингтону також необхідно позбутися частини своїх зобов’язань.

Розчарування, що лежить в основі риторики адміністрації Трампа стосовно НАТО, зумовлене несправедливим розподілом обов’язків: Європа має ресурси, аби самостійно дбати про власну оборону, проте від США й далі вимагають брати цей тягар на себе. Європа завчила модель «завченої безпорадності», але здатна й позбутися її. Огляд військової присутності в Європі дає Трампу нагоду реалізувати своє бачення стосовно перерозподілу тягаря відповідальності. Однак для цього йому доведеться повернути американські війська додому.