Війна в Україні затягнулася, тому Кремлю знадобилася агресивніша стратегія, щоб тримати у покорі як потенційних опозиціонерів, так і пересічних росіян

Кремль продовжує посилювати контроль над російським суспільством. Окрім розширення репресій (зокрема й проти окремих посадовців та державних службовців) і придушення будь-яких негативних повідомлень про війну в Україні та стан російської економіки, ця політика «закручування гайок» супроводжується частими відключеннями інтернету та запровадженням драконівських обмежень у соціальних мережах. Для самих росіян ці заходи різко контрастують із тими поміркованими свободами, які вони мали до 2022 року. Про це йдеться в аналітичній статті Андрія Солдатова та Ірини Бороган, позаштатних наукових співробітників Центру аналізу європейської політики на сторінках Foreign Affairs, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Протягом понад 25 років перебування Володимира Путіна при владі панівною моделлю державної безпеки була боротьба з тероризмом та екстремізмом. Наприклад, війни в Чечні на початку його правління подавалися як «контртерористична операція». Аж до 2022 року головних політичних опонентів — серед яких олігархи-емігранти Борис Березовський і Михайло Ходорковський, а згодом опозиційний активіст Олексій Навальний, а також Російський антивоєнний комітет, створений опозицією у вигнанні, — таврували як терористів або посібників тероризму.

Війна в Україні затягнулася, тому Кремлю знадобилася агресивніша стратегія, щоб тримати у покорі як потенційних опозиціонерів, так і пересічних росіян. Для ФСБ — головної правонаступниці радянського КДБ — це означало зміну пріоритетів: від боротьби з терористами до полювання на шпигунів. Використовуючи тактику, відпрацьовану ще за радянських часів, силовики розгорнули кампанію з викорінення будь-яких загроз режиму. «Іноземні агенти» можуть бути будь-де, тому контррозвідувальний підхід дозволив ФСБ глибше проникнути як у життя пересічних громадян, так і в діяльність приватних компаній та самих державних установ.

Однак правління, яке ґрунтується на полюванні на шпигунів і параної, має й значну ціну. Державні установи і приватні підприємства побоюються репресій з боку ФСБ, тому вони почали приховувати достовірні дані, уникати ухвалення рішень і загалом переходити у режим виживання. Посилення соціального контролю та переслідування за державну зраду сформували атмосферу тотальної недовіри й відчуття паралічу як серед пересічних росіян, так і серед державних службовців. Для Кремля розбудова всесильної держави, яка тримається на силових структурах, зрештою може підірвати його здатність керувати країною.

Шпигуни усюди

Важко переоцінити масштаби застосування путінським режимом інструментів контррозвідки після вторгнення в Україну. Насамперед постало питання про те, як контролювати російські еліти, чимало представників яких не виявляли особливого ентузіазму щодо прямого протистояння із Заходом. Аби відновити дисципліну, Кремль не лише посилив практику вибіркових репресій, але й часто використовував для цього законодавство про боротьбу зі шпигунством.

Практика вибіркових репресій існувала й до 2022 року: тоді за звинуваченнями у корупції та зловживанні службовим становищем ув’язнили низку губернаторів, міністрів і високопосадовців. Однак у наступні роки спецслужби почали використовувати цю зброю у безпрецедентних масштабах. На сьогодні вони заарештували посадовців із широкого кола відомств — міністерств цифрового розвитку, оборони, енергетики, науки й освіти, промисловості й торгівлі, внутрішніх справ, транспорту, культури, надзвичайних ситуацій, розвитку Далекого Сходу й Арктики, — а також представників уряду Москви. Вони також активно висували звинувачення у зловживанні владою, шахрайстві та розкраданні коштів проти співробітників таких федеральних відомств, як Федеральна служба виконання покарань, Росприроднагляд, Росгвардія, Агентство зі страхування вкладів і Митна служба.

ФСБ брала участь у багатьох із цих справ, надаючи компрометуючу інформацію на відповідних посадовців. Часто здається, що ці особи ставали мішенями саме для того, аби слугувати застереженням для інших. Варто згадати Максима Паршина — компетентного чиновника, який обіймав посаду заступника міністра цифрового розвитку й був заарештований у липні 2023 року. Паршин курував національну програму імпортозаміщення, критично важливу для забезпечення воєнних потреб, і підтримував добрі стосунки з міністром оборони РФ Андрієм Бєлоусовим. Попри це, ФСБ вирішила зробити з нього показовий приклад, аби продемонструвати: ніхто не застрахований від переслідувань. У жовтні 2025 року його судили за сумнівними звинуваченнями у хабарництві й засудили до дев’яти років ув’язнення. Для інших співробітників міністерства стало очевидним: ФСБ не терпітиме нічого, крім беззаперечного підкорення.

У багатьох випадках ці кримінальні переслідування ґрунтувалися на звинуваченнях у шпигунстві, а викривальні матеріали надавав підрозділ контррозвідки ФСБ. Водночас до багатьох справ було залучено й Департамент військової контррозвідки — структуру, яка офіційно відповідає за виявлення іноземних шпигунів у лавах збройних сил; це свідчить про дедалі більшу залежність російської промисловості від військових замовлень.

Війна в Україні також змінила підходи ФСБ до осіб, яких режим вважає своїми політичними опонентами. Протягом перших 25 років перебування Путіна при владі його політичним опонентам рідко висували звинувачення у злочинах політичного характеру. Натомість їм зазвичай інкримінували економічні злочини, як-от розкрадання коштів чи шахрайство. Така стратегія дозволяла Кремлю публічно заперечувати наявність політичних репресій і водночас зображувати опозицію як середовище, яке за своєю суттю є корумпованим.

Однак цей підхід змінився невдовзі після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. У квітні 2022 року Комісія із захисту державного суверенітету, що діє при Раді Федерації (верхній палаті російського парламенту), оголосила про намір перевірити діяльність так званої несистемної опозиції — політичних груп і партій, які не представлені в Державній думі або були усунені від участі в ній. Лояльні до Кремля сенатори заявляли, що дехто з представників цієї опозиції винен у державній зраді. У російському законодавстві державна зрада трактується як різновид шпигунства — тобто дії, що завдають шкоди російській державі або спрямовані проти неї на користь іноземної держави.

На той момент російські спецслужби вже заарештували опозиційного політика Володимира Кара-Мурзу. У жовтні 2022 року йому офіційно висунули звинувачення в державній зраді через виступи проти війни в Україні на публічних заходах у Лісабоні та Вашингтоні. (Після двох років ув’язнення його звільнили в межах обміну в’язнями, організованого адміністрацією президента США Джо Байдена у серпні 2024 року.)

У перші місяці війни в Україні сферу застосування статті про державну зраду розширили: тепер вона поширювалася й на росіян, які перейшли на бік ворога. ФСБ використала це для проведення масштабної операції, метою якої було схилити молодих росіян до спілкування з українцями (або з російськими підрозділами, що воюють на боці Збройних сил України) та звинуватити їх у допомозі ворогу. Співробітники ФСБ, видаючи себе за українців або бійців російських підрозділів, які воюють за Київ, виходили на зв’язок із росіянами, відомими своєю антивоєнною позицією, і підбурювали їх погодитися воювати на боці супротивників Росії або надавати їм фінансову підтримку.

Одним із найяскравіших свідчень масштабів цієї кампанії є стрімке зростання кількості судових переслідувань за державну зраду та шпигунство від початку війни в Україні. До вторгнення в Росії щороку порушували в середньому від 10 до 15 справ про державну зраду. Відтоді кількість кримінальних справ за статтею 275 (державна зрада) різко зросла. Згідно зі звітом ООН, що охоплює справи за статтею 275 у період із 2022 року до середини 2025 року, було винесено 167 обвинувальних вироків у 2023 році, 361 — у 2024-му та 232 — за першу половину 2025 року.

Сьогодні темпи можуть бути ще вищими: за даними російської правозахисної організації «Перший відділ» (яка діє з-за кордону), у першому кварталі 2026 року було зафіксовано 143 справи, пов’язані з державною безпекою, тоді як за аналогічний період 2025 року їх було 125; у березні 2026 року суди встановили новий рекорд, винісши 48 вироків. Середній термін ув’язнення за державну зраду становить 15 років і п’ять місяців. Багато з цих справ не кваліфікувалися б як державна зрада за довоєнним законодавством.

«Старший брат» Сталіна

Хоча стратегія контррозвідки й знаменує собою зміну курсу для режиму Путіна, вона не є новою. Багато з її конкретних методів були відомі давно, а спецслужби можуть спиратися на десятиліття радянського досвіду їх застосування. Російські силовики засвоїли контррозвідувальне мислення ще під час російсько-японської війни 1905 року. Та війна завершилася принизливою поразкою від ворога, якого вважали значно слабшим, і чимало царських посадовців пояснювали такий результат діями японських шпигунів і диверсантів.

Під час Першої світової війни, коли дії російської армії знову не виправдали сподівань суспільства, соціальні та етнічні групи звинувачували у пособництві Німеччині: серед них були євреї, іноземні підприємці, які залишилися в Москві, і навіть сама цариця — через її німецьке походження. Ходили чутки, що від Царського Села (царської резиденції поблизу Санкт-Петербурга) до німецького Генерального штабу було прокладено пряму телефонну лінію для передачі військових таємниць. Влада також звинувачувала революціонерів — і зокрема більшовиків — у роботі на ворога; так, Тимчасовий уряд Росії публічно назвав Володимира Леніна «німецьким шпигуном» за кілька місяців до Жовтневої революції.

Після 1917 року більшовики прагнули знищити все, що дісталося їм у спадок від старого режиму, — окрім російської шпигуноманії. Інтервенція військ Антанти на боці «білих» під час Громадянської війни в Росії посилила параною більшовиків; їхні лідери дійшли висновку, що ворожі держави завжди намагатимуться знищити Росію, вирощуючи внутрішніх ворогів. Наслідком цього стало формування ментальності «фортеці»: переконання, що Радянська держава перебуває у постійному оточенні зовнішніх ворогів, які прагнуть діяти через внутрішніх колаборантів.

На початковому етапі радянські спецслужби розробили концепцію «контррозвідувального охоплення»: військові підрозділи, державні установи та ключові галузі радянської промисловості мали перебувати під постійним наглядом контррозвідників, аби запобігти проникненню іноземних розвідок. Ця стратегія безпеки була масштабною та робила акцент на тотальному стеженні й діях на випередження, а не на розслідуванні вже скоєних правопорушень. Для її ефективності була необхідна постійна присутність оперативників спецслужб у підконтрольних установах. Кремль вважав це цілком виправданим з огляду на екзистенційний характер загрози. Запровадивши цю стратегію у 1920-х роках, радянська влада продовжувала застосовувати її протягом Другої світової війни, після смерті Сталіна та в період «відлиги», що настала за часів його наступника Микити Хрущова.

Радянська доктрина контррозвідки збереглася навіть після розпаду Радянського Союзу. Коли у 1998 році Путін очолив ФСБ, то створив потужне нове Управління економічної безпеки, призначивши його керівником свого близького соратника Миколу Патрушева. Хоча завданням цього підрозділу було приборкання олігархів — функція, якої не мала його попередниця, радянська КДБ, — він все-таки спирався на цю давню радянську традицію. Так, до складу управління увійшли контррозвідувальні групи, які здійснювали нагляд за промисловістю, транспортом і фінансовою системою.

На момент повномасштабного вторгнення Росії в Україну практика контррозвідувального нагляду вже використовувалася як інструмент соціального контролю. Однак війна в Україні надала ФСБ можливість застосовувати цей підхід майже в усіх сферах політичного, військового та економічного життя Росії. У цьому сенсі ФСБ не довелося винаходити стратегію наново; спецслужба змогла значно посилити й розширити практики, які вже закладені в архітектуру безпеки Росії.

Для спецслужб контррозвідувальний нагляд виконує подвійну функцію. З одного боку, він забезпечує Путіна ефективним засобом гарантування стабільності режиму та зміцнення власної влади всередині країни. З іншого — для ФСБ такий нагляд став можливістю розширити власний вплив на державний апарат і систему управління. І це, схоже, працює: попри 4,5 роки війни в Україні, еліти вдалося залякуванням змусити до цілковитої покори, а ознак відкритого невдоволення майже не спостерігається.

Відсутність новин – це погана новина

Однак курс на виявлення «шпигунів» породив парадокс. Ті самі методи, які дозволили Кремлю невпинно посилювати політичний контроль, водночас підривають здатність держави ефективно керувати країною. Зокрема, намагаючись кваліфікувати будь-яку уявну політичну загрозу як потенційну державну зраду, держава більше не спирається на правові норми, а керується таємними оцінками ФСБ, які часто стають підставою для кримінального переслідування. Через таку безконтрольність державної машини, російські чиновники, представники еліт, державні установи та приватні організації вдаються до самоцензури й дедалі неохочіше оприлюднюють інформацію про факти чи події, що можуть викликати невдоволення.

Ситуацію ускладнюють тісні зв’язки російської промисловості з військовим сектором. У процесі зростання попиту в умовах війни приватні компанії часто змушені долучатися до військових замовлень або проєктів подвійного призначення, які слугують військовим цілям. Однак такі контракти передбачають контррозвідувальний нагляд, що, своєю чергою, може призвести до звинувачень керівників підприємств у державній зраді в разі порушення графіків чи перевищення бюджету. Тепер ФСБ може втручатися, щоб «приборкати» їх у сталінському стилі.

Наприклад, 30 липня 2026 року підрозділ ФСБ, відповідальний за контррозвідувальний супровід промисловості, заарештував заступника генерального директора та двох топ-менеджерів «Газпром енергохолдингу» — дочірньої компанії «Газпрому», яка є найбільшим оператором електроенергетичних і теплоенергетичних активів у Росії (під її управлінням перебуває 80 електростанцій по всій країні). Ці арешти, які офіційно здійснені за підозрою у хабарництві, стали чітким сигналом-попередженням для «Газпрому» та всієї нафтогазової галузі, яка стикається зі зростаючою кризою виробництва й розподілу ресурсів.

Подібний пильний нагляд змушує російські науково-дослідні установи уникати обміну інформацією із зовнішніми партнерами. Дані, які раніше вважалися цілком безпечними — результати досліджень, статистичні показники, аналітичні оцінки, технічні висновки, — тепер розглядаються як потенційна загроза національній безпеці. Водночас університети, аналітичні центри та наукові установи різко скоротили співпрацю й контакти із закордонними колегами — не лише через західні санкції, що посилили візові обмеження та підвищили вартість поїздок, але й через страх перед спецслужбами.

У червні 2025 року Путін підписав закон, який зобов’язує всі російські організації, які займаються науковою, науково-технічною діяльністю чи технологічними розробками за участі іноземних партнерів, подавати детальні звіти до бази даних, яку веде ФСБ. Участь у таких проєктах також потребує схвалення з боку ФСБ. Логіка жорсткого контролю з міркувань безпеки також радикально обмежила оприлюднення навіть рутинних статистичних даних. У 2025 році Федеральна служба державної статистики (Росстат) припинила публікацію демографічних даних країни.

У 2026 році Росстат перестав надавати інформацію про зарплати державних службовців, вчителів і лікарів, про витрати росіян на житлово-комунальні послуги, а також про доходи й видатки домогосподарств. Тим самим Росстат запозичив приклад щонайменше 14 інших державних відомств, які припинили публікувати статистику після початку повномасштабної війни в Україні. Генеральна прокуратура перестала оновлювати дані про злочинність, Казначейство припинило публікацію детальної інформації про бюджет, а Центральний банк обмежив розкриття даних про міжнародні резерви. Водночас уряд продовжив дію заборони на публікацію статистики видобутку нафти й газу, що діяла з квітня 2023 року, а також дозволив банкам і публічним компаніям не розкривати фінансову інформацію. Щорічні декларації про доходи посадовців — стандартна вимога довоєнного часу — взагалі зникли.

Кусати руку, яка годує

Від початку повномасштабного вторгнення в Україну, обираючи між посиленням контролю та ефективнішим управлінням, Кремль незмінно надавав перевагу контролю. Унаслідок цього чимало міністерств і відомств, які відіграють ключову роль у забезпеченні воєнних зусиль і підтримці російської економіки в умовах санкцій — зокрема Міністерство оборони та Міністерство цифрового розвитку (відповідальне за національну програму імпортозаміщення західних технологій), — самі стали об’єктами вибіркових репресій.

Тож не дивно, що Росія потерпає від гострого дефіциту інфраструктури хмарних обчислень і систем зберігання даних. Обидва напрямки потребують швидких національних рішень для подолання кризи в секторі дата-центрів, спричиненої застарілим обладнанням та обмеженими можливостями енергомереж. Через санкції ці проблеми більше неможливо вирішувати звичним шляхом — закупівлею новітніх технологій на Заході. Водночас компанії та інвестори вагаються вкладати кошти, побоюючись, що запропоновані ними рішення з використанням міжнародних технологій можуть викликати жорстку реакцію ФСБ.

Яскравим прикладом цього стала співпраця з американською технологічною компанією Cloudflare, послугами якої раніше користувалося чимало російських веб-сайтів. Cloudflare користується популярністю у Росії, оскільки прискорює завантаження сайтів, під’єднуючи користувачів до найближчого сервера. Однак із літа 2025 року російські цензори намагаються обмежити доступ до сервісів Cloudflare. Ситуація значно погіршилася після червня 2026 року, коли ФСБ звинуватила компанію у співпраці зі спецслужбами США, що загрожує подальшими арештами і викликало хвилю страху в усій російській телекомунікаційній галузі.

Безперечно, модель контррозвідувального контролю допомогла Кремлю досягти нагальних політичних цілей. Проте ці переваги мають високу ціну. Посадовці припиняють повідомляти про проблеми, доки ті не переростають у кризу. Регіональна влада уникає ініціативи, якщо не отримує чітких вказівок. Дослідники, статистичні відомства та підприємці приховують інформацію, яка може привернути увагу офіційних органів влади. А державні службовці на всіх рівнях відмовляються від ефективного управління на користь виконання очікуваних наказів «згори».

Сьогодні для Кремля цілком реальним є ризик паралічу еліт: він поширюється не лише на наукову та експертну спільноти, але й на високопосадовців та керівників галузей як у Москві, так і в регіонах. Руйнуючи механізм зворотного зв’язку, необхідний будь-якому стабільному уряду — навіть найбільш авторитарному — для утримання влади, путінський режим дедалі гірше розуміє реальний стан справ у Росії. А це у довгостроковій перспективі може зробити Путіна значно вразливішим перед реальною політичною кризою.