Нове командування України, реорганізована система управління сухопутними військами, інтегровані можливості для завдання ударів на малі, середні та великі відстані, а також нові підходи до планування наступальних операцій продемонстрували здатність і готовність українських військових переходити у наступ за сприятливих умов

Нещодавні новини про український контрнаступ, внаслідок якого було звільнено кілька сотень квадратних кілометрів території поблизу Лимана на сході України, стали приємною несподіванкою на тлі тривалих російських ракетних обстрілів українських міст і ганебного видовища, коли американські переговірники обговорювали «добрі спогади» з президентом Росії у Москві. Успіхи українських збройних сил підтверджуються різними джерелами, зокрема відеозаписами із безпілотників, свідченнями військових та повідомленнями у ЗМІ, які утримувалися від висвітлення операції до певного моменту. Про це йдеться в аналітичній статті Міка Раяна, генерал-майора збройних сил Австралії у відставці та наукового співробітника Інституту Лоуї на сторінках Futura Doctrina, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Утім, це не перша наступальна операція українських військ у 2026 році, внаслідок якої було повернуто під контроль значну частину української території, захопленої російськими окупаційними силами. Ще в березні 2026 року тодішній Головнокомандувач ЗСУ генерал Олександр Сирський зазначав: «Уперше з 2024 року, коли ми проводили Курську наступальну операцію, наші війська за один місяць повернули контроль над більшою площею української землі, ніж ворог захопив за такий самий проміжок часу».

Президент України Володимир Зеленський заявив, що «на півдні України протягом останніх півтора місяця (українські збройні сили) здійснили низку важливих дій як оборонного, так і — на окремих ділянках — наступального характеру». Протягом кількох місяців Збройні Сили України провели на півдні України операцію меншого масштабу, за підсумками якої було звільнено понад 400 квадратних кілометрів території.

Отже, протягом двох місяців Україна провела дві непомітні, але успішні контрнаступальні операції в різних частинах країни. Це не лише ставить під сумнів поширений (і спрощений) наратив про глухий кут на лінії фронту, але й свідчить про те, що українці докладають значних інтелектуальних зусиль для пошуку нових методів ведення успішних наступальних дій на тактичному та оперативному рівнях.

Перехід до нових форм ведення війни

Коли Енді Маршалл, багаторічний керівник Управління комплексного оцінювання при Пентагоні, написав ці рядки у серпні 1993 року, то розмірковував над тим, як збройні сили США можуть адаптуватися до нових технологічних умов — зокрема появи високоточних боєприпасів та ведення інформаційної війни, — з якими країна зіткнулася після розпаду Радянського Союзу. Його слова, які були покликані спрямувати стратегічне мислення в руслі того, що тоді вважалося військовою революцією, слугують корисним орієнтиром для осмислення трансформаційних змін, які відбуваються й надалі відбуватимуться у військових структурах під впливом автономних систем, штучного інтелекту та циклів швидкої адаптації.

Останні кілька років, багато в чому, стали періодом переходу («інтеррегнуму») між старими формами маневреної війни та новими, що спираються на використання безпілотників і ухвалення рішень за підтримки штучного інтелекту. Як зазначається у записці Маршалла, ми спостерігаємо далеко не перший в історії випадок, коли впровадження нових технологій змушує переглядати — на стратегічному та інституційному рівнях — тактику, систему підготовки, доктрину, структуру військ і моделі командування.

На щастя, багато держав і військових відомств мають історичний досвід вирішення масштабних проблем у військовій сфері. Військові структури завжди стикалися зі складними викликами — чи то на полі бою, чи під час тривалих кампаній, чи в межах загальнонаціональних зусиль із ведення війни. Це вимагало застосування як формальних, так і неформальних механізмів адаптації, що часом призводило до появи трансформаційних рішень для подолання ключових проблем, які виникали на полі бою та в ході операцій.

У середині Першої світової війни всі сторони конфлікту були змушені вчитися й адаптуватися до появи кулеметів, а також до масованого застосування колючого дроту, артилерії та глибоко ешелонованих ліній окопів. Війна Судного дня 1973 року та війна у Перській затоці 1991 року змусили військові структури в усьому світі здійснити масштабні трансформації, які передбачали переоснащення, реорганізацію та — що найважливіше — переосмислення характеру й способів ведення сучасної війни.

У кожному з випадків найуспішніші військові організації, якісформувалися в такі періоди потрясінь, будували свої нові доктрини, організаційні структури та підходи до ведення бойових дій на основі чесної оцінки ворога й власних сил, випробувань та експериментів, впровадження нових доктрин і систем підготовки, а також завдяки лідерам, які активно просували зміни та доводили трансформацію до успішного завершення.

Насправді інтелектуальний розвиток має глибше коріння, яке зумовлене новими технологіями та стрімкими змінами стратегічного середовища протягом чотирьох (на сьогодні) промислових революцій.

Українські військові вже певний час випробовують нові методи знищення російських підрозділів і звільнення українських територій. Протягом усієї війни вони демонструють прагнення й готовність застосовувати вдосконалені форми загальновійськової тактики. А також використовують повітряні та наземні безпілотні системи для здобуття переваги в тактичній розвідці, створення умов для наземного маневру сил (як на техніці, так і в пішому порядку) та забезпечення широкого спектра допоміжних функцій: радіоелектронної боротьби, постачання, точкової оборони, евакуації поранених, встановлення та розмінування мінних полів, а також психологічних операцій проти ворога — і все це супроводжується заходами з дезінформації як супротивника, так і спостерігачів, що висвітлюють хід війни.

Отже, повертаючись до нещодавніх успіхів України в районі Лимана та південного контрнаступу, які висновки можна зробити з того, як Україна проводить наземні операції?

По-перше, це були саме контрнаступи, а не просто локальні контратаки. Можна сперечатися про те, чи починалися вони саме так, але кінцевим результатом стало проведення двох українських контрнаступів протягом кількох тижнів (якщо не місяців), що принесло Сухопутним військам України вагомі здобутки.

По-друге, операція під Лиманом спрацювала як чинник, який зірвав плани ворога на оперативному рівні. Росія певний час працювала (хоч і вкрай повільно) над здійсненням оперативного подвійного охоплення міст східного «поясу фортець» України. У лютому 2026 року я визначив цю російську кампанію — яка є головним зусиллям у наземній війні проти України — як один із чотирьох елементів стратегії Путіна, спрямованої на досягнення вигідного результату в його війні, що зазнає невдачі.

Головним зусиллям на суходолі є проведення операції з подвійного охоплення території Донбасу, яку контролює Україна. Одне крило цього охоплення просувається на північ із району Покровська, а інше — на захід, уздовж Лиманського напрямку. Їхнє з’єднання, ймовірно, має відбутися в районі міста Барвінкове.

Російський напрямок наступу через Лиман був ключовим елементом північного крила цього масштабного маневру з подвійним охопленням. Цей наступ було зупинено. Перспектив оточення міст-фортець немає — принаймні у 2026 році, а ймовірно, й ніколи.

По-третє, це остаточне свідчення того, що російський наратив про «неминучу перемогу» мертвий. І не просто «якось там мертвий» — так, що його можна було б відродити, наче якогось безглуздого зомбі. Ні, цей наратив мертвий остаточно й безповоротно. Навіть якщо Росії вдасться кинути в бій ще кілька сотень тисяч військових завдяки мобілізації наприкінці 2026 року, це будуть недосвідчені бійці; навряд чи вони досягнуть кращих результатів, ніж ті сотні тисяч росіян, які вже перебувають в Україні й захопили територію.

По-четверте, ці українські операції доводять, що концепція «прозорого поля бою» є ілюзією. Хоча немає сумнівів, що завдяки безпілотникам, розвідці на основі відкритих джерел (OSINT) та цифровізованим системам управління ми тепер маємо значно краще уявлення про поле бою, воно не є прозорим.

Ці операції демонструють, що в Україні не виконується жоден із пунктів цього визначення. Значні сили обох сторін тепер переховуються під землею, часто залишаючись непомітними для безпілотників, а погодні умови також впливають на ефективність дій. Але, що важливіше, бачити об’єкт — це не те саме, що розуміти його сутність. Нинішня концепція прозорості поля бою не дає жодної надійної інформації про моральний дух чи наміри. Це найсуттєвіша прогалина в ідеї прозорості, адже наміри — це саме той чинник, що має вирішальне значення для командира, який вирішує, як реагувати на дані, отримані від засобів спостереження. Покращена видимість не дозволяє зазирнути у серця й думки солдатів та командирів безпосередньо на полі бою.

Навіть там, де видимість справді покращується, зберігається фактор «тертя» — причому у двох інших, окремих аспектах, які в літературі, присвяченій темі прозорості, рідко розмежовують. По-перше, йдеться про тертя всередині власних збройних сил: вище командування не завжди реагує на зібрані розвідувальні дані — чи то через бюрократичну обережність, когнітивні упередження, чи просто через організаційну інерцію; ця закономірність неодноразово підтверджувалася, зокрема, коли російське командування не змогло передбачити рішучість українців у лютому 2022 року. Крім того, командири все одно не можуть знати всіх аспектів бойової обстановки, навіть якщо система збору даних функціонує належним чином; адже війна залишається процесом взаємодії зі супротивником, у якому розумний ворог постійно намагається перешкодити формуванню уявлення про себе, спотворити його або ввести в оману.

По-п’яте, оперативна безпека та заходи з введення супротивника в оману мають вирішальне значення для успіху у сучасній війні. Цей урок українці засвоїли під час контрнаступу 2023 року. Місяці публічних обговорень цілей, залучених збройних сил і ймовірних напрямків дій призвели до того, що російські війська на півдні України були цілком готові до розвитку подій і мали сім місяців на підготовку до українського наступу. Контрнаступ зазнав невдачі. Натомість під час наступальної операції в Курській області у 2024 році Україна суворо контролювала поширення інформації, реалізувала план із введення ворога в оману та досягла ефекту стратегічної й оперативної несподіванки. Схоже, що у 2026 році на півдні та сході України застосовується аналогічний підхід.

По-шосте, ці дві операції можна розглядати як випробування нових тактичних і оперативних методів. Йдеться про вдосконалення тактики застосування безпілотників як для ведення розвідки, так і для забезпечення наступальних дій шляхом знищення російських дронів, сенсорів, а також об’єктів логістики та резервів у глибині оборони супротивника. Ці випробування нових тактичних прийомів і дій у глибині ворожих позицій стали можливими завдяки появі нових класів безпілотників — зокрема таких моделей, як Dart, RAM-2X, Hornet та Fire Point FP-2, — а також завдяки кращій інтеграції даних із сенсорів із використанням системи Delta та вбудованих у неї алгоритмів штучного інтелекту.

У минулих війнах сторонам конфлікту часто доводилося витрачати роки на розробку нових доктрин і організаційних структур, необхідних для досягнення оперативних і стратегічних цілей в умовах нових загроз. Перехід до цих нових методів був болісним. Цілком імовірно, що саме цей процес ми спостерігали в Україні в період із 2023 року до кінця 2025 року. Чи не є це першими ознаками появи в Україні нових методів наступальних маневрених дій?

По-сьоме, скільки часу знадобиться росіянам, щоб наздогнати українців? Протягом усього періоду повномасштабного вторгнення Росія швидко переймала українські інновації. Росіяни, безперечно, стежать за наступальними діями України у 2026 році та вивчають застосовувані методи. Майже напевно вони намагатимуться скопіювати їх для власних наступальних операцій у найближчому майбутньому. Це нівелює нинішню перевагу України в таких операціях, однак я очікую, що українська сторона продовжить випробовувати й удосконалювати свої нові методи наступу, сподіваючись і надалі випереджати ворога.

Російський сморід руйнування та смерті

Розглянуті вище нові форми маневрування — це не просто тактична цікавинка. Вони також відображають глибшу розбіжність між українським і російським способами ведення війни, що вимірюється готовністю кожної зі сторін жертвувати життями власних солдатів — і завдавати руйнувань суспільству супротивника — задля досягнення поставлених цілей. Україна, як менша за масштабами держава, після невдачі контрнаступу 2023 року шукає ефективні способи використання технологій та стратегічно й оперативно виважених підходів, аби забезпечити значно вищий рівень втрат серед російських військ порівняно з українськими. Власне, це було чітко визначеною метою президента Зеленського у 2026 році.

Такий підхід зумовлений низкою важливих чинників. По-перше, Україні необхідно завдати Путіну настільки відчутних втрат, щоб він дійшов висновку про даремність подальших бойових дій в Україні. По-друге, Україна прагне зберегти якомога більше особового складу — не лише для майбутніх боїв, а й для того, щоб після війни залишитися демографічно спроможною нацією. Нарешті, масове марнування людських життів, хоча і певною мірою неминуче на будь-якій війні, є тим, що Україна прагне мінімізувати, оскільки цінує своїх людей.

Натомість Росія прийняла атмосферу страждань, руйнувань і смерті, яку вона сама створила в Україні з 2022 року. Російський президент і російське суспільство загалом обрали стратегію, що нагадує культ смерті: будь-які масштаби вбивств і руйнувань вважаються прийнятними заради досягнення навіть найменших цілей на полі бою в Україні. Це передбачає постійне масове знищення російських солдатів під час штурмових операцій та спроб проникнення вглиб оборони, внаслідок чого Росія щомісяця втрачає до 40 000 осіб.

Але це також включає катування, зґвалтування та вбивства цивільних осіб і військовополонених, а також наймасштабнішу з часів Другої світової війни кампанію терористичних бомбардувань. Цілями стають українські житлові квартали, торгівельні центри, потяги, а останнім часом — і цивільні автозаправні станції. Огидні дії російського керівництва та військових, що тривають із 2022 року, надовго залишаться ганебною плямою на душі російської нації.

Путін поширив цю кампанію терору за межі України, розгорнувши масштабну диверсійну діяльність по всій Європі. Це загрожує переростанням конфлікту у глобальну війну, якщо європейські держави не вживуть рішучих заходів для стримування російської агресії.

Усе це жодним чином не применшує здобутків України на полі бою протягом 2026 року. Українська тактика наступального маневрування, яка постійно вдосконалюється, демонструє успіх без тих масових людських втрат, які були характерні для дій Росії протягом усієї війни. Саме тому цей досвід заслуговує на пильну увагу як приклад для вивчення особливостей ведення війни у майбутньому.

Маневр не помер

Насамкінець, нещодавні операції Збройних Сил України доводять, що маневр не втратив своєї актуальності. Попри труднощі з проведенням маневрених наземних операцій, що спостерігалися на сході України протягом останніх років, наступальні дії залишаються можливими в умовах сучасної війни. Однак вони потребують інтелектуальних зусиль для розробки нових методів, які б зробили такі операції ефективними та відтворюваними у великих масштабах.

Це передбачає переосмислення підходів до масового застосування автономних систем у різних сферах бойових дій, більше використання засобів радіоелектронної боротьби, нові погляди на дезінформацію та оперативну безпеку, а також застосування штучного інтелекту для підтримки процесу ухвалення рішень командуванням, швидкого навчання та адаптації.

Водночас розробка дієвих методів наступального тактичного й оперативного маневрування у XXI столітті вимагає врахування й перевірених часом ідей: зосередження сил і засобів, належного логістичного забезпечення та евакуації поранених, підтримання бойового духу, а також здатності командирів чітко визначати мету й завдання для особового складу.

На мою думку, розробка цієї нової моделі наступу може вимагати від військових інституцій перегляду принципів ведення війни. Хоча в різних арміях ці принципи можуть дещо відрізнятися, загалом вони не втратили своєї значущості для сучасних бойових дій. Проте чи вимагає вплив штучного інтелекту та автономних систем еволюції цих фундаментальних принципів, зважаючи на їхню ключову роль у підготовці та навчанні військовослужбовців?

Саме в цьому й полягає надзвичайно складна робота військових інституцій. Таке наполегливе мислення щодо трансформації та нарощування військової ефективності для нової ери війни спостерігалося під час Першої світової війни для подолання окопної безвиході, під час Другої світової війни для розробки успішних десантних операцій, що стали основою для висадки у Нормандії та операцій у Тихому океані, таких як на Окінаві, а також у 1970-х та 1980-х роках для розробки вдосконалених повітряно-наземних операцій для подолання радянської маси. Можливо, ми спостерігаємо подібну форму інтелектуального розвитку для вирішення вирішальної оперативної проблеми – звільнення більшої частини окупованої української території.

Нове командування України, реорганізована система управління сухопутними військами, інтегровані можливості для завдання ударів на малі, середні та великі відстані, а також нові підходи до планування наступальних операцій продемонстрували здатність і готовність українців переходити в наступ за сприятливих умов. Їхні наземні операції 2026 року остаточно зірвали плани Росії і позбавили Путіна можливості досягти будь-якої з його цілей у війні та зруйнувало російські наративи про те, що країна-агресор колись зможе здобути перемогу над Україною.

Стратегічна ініціатива України в цій війні — як це спостерігається вже щонайменше пів року — продовжує підтверджувати, що ситуація для Росії стрімко погіршується. Нам варто переймати досвід українських технічних та інтелектуальних інновацій 2026 року й надавати їм кращу підтримку, аби посилити цю негативну для Росії динаміку.

Стратегія України вже певний час полягає в тому, щоб створити ситуацію болісного для ворога глухого кута. Українці вже можуть говорити про певну перемогу, адже вони вистояли, попри всі зусилля значно потужнішої держави знищити їх протягом останніх 4,5 років. Вони навіть можуть моделювати сценарії повної перемоги — у сенсі звільнення всіх територій, окупованих Росією. Проте вони тверезо оцінюють те, що можливо реалізувати на даному етапі.

Це влучний опис поточної ситуації, однак масштабні українські експерименти із застосуванням тактичних і оперативних маневрів нового зразка дають надію на зміну цієї ситуації. Ми ще не досягли цієї мети, але нинішня динаміка зростання військової ефективності України — завдяки інтегрованим ударним кампаніям та нещодавнім наступальним операціям — дає підстави сподіватися на успішні майбутні дії українських збройних сил зі звільнення решти територій, що наразі перебувають під російською окупацією.

Ми перебуваємо в епіцентрі військової революції, що докорінно змінює технології, структури та підходи у військових інституціях. Питання, яке постає у світлі нещодавніх наступальних операцій України, полягає в тому, чи зможуть українці реалізувати ці трансформаційні зміни швидше за Росію та використати їх для створення суттєвої переваги у наземних бойових діях, аби у 2027 році здійснити нові наступи й звільнити ще більше українських територій. Це покаже лише час…