В Україні — вперше в такому масштабі — символічний образ Польщі як найближчого партнера руйнується і виникає образ політичного цинізму, особливо аісля блокади кордону та скидання зерна у 2024 році, сплеску волинської різанини, позбавлення президента України Володимира Зеленського ордена Білого Орла та повідомлень про напади на українців

Імідж Польщі як сучасної, європейської та, перш за все, дружньої держави зазнав такого сильного удару в українському суспільстві. Як з української точки зору сприймаються польська історична політика, антиукраїнська риторика та безпрецедентне розчарування Польщею аналізується у матеріалі польського видання Onet і Foreign Ukraine пропонує з ним ознайомитись.

Тріумф розчарування

Після 2022 року про Польщу в Україні говорили майже виключно мовою вдячності. Відкритий кордон, притулок для біженців, зброя, політична підтримка та роль Варшави як адвоката Києва в Європі зміцнили образ її найближчого союзника, з яким Україна нарешті залишила минуле позаду. Це було помітно, адже під час першого етапу повномасштабної війни Польщу також вважали «голосом відчайдушної правди» на Заході.

Однак мова українських дебатів невдовзі почала змінюватися. Після блокади кордону та скидання зерна у 2024 році, сплеску волинської різанини, позбавлення президента України Володимира Зеленського ордена Білого Орла та повідомлень про напади на українців, це вже не просто чергова дипломатична суперечка. Українські експерти пишуть про втрату ілюзій, політичний цинізм та загрозу, яка виливається з риторики на вулиці.

«Ми переідеалізували та переоцінили польську дружбу. Польща зрештою втратила свій статус адвоката України», – наголошує журналіст Петро Герасименко на порталі Zaxid.net. Парадоксально, наголошує він, романтична ілюзія 2022 року пережила навіть блокаду кордону, але не історію Ордена Білого Орла.

«Напади на українців фактично легалізовані», – пише Юрій Панченко, колумніст, який роками висвітлює польсько-українські справи, прямолінійно на сайті «Європейська правда».

Розчарування зовнішньою політикою перетворюється на страх за фізичну безпеку українців у Польщі. Панченко наголошує, що антиукраїнські настрої використовували політики з різних таборів, зокрема з оточення прем’єр-міністра Дональда Туска.

Відомий публіцист і журналіст Віталій Портніков вказує на ризик «македонського сценарію»: держава-член ЄС використовує європейську інтеграцію свого сусіда як інструмент тиску на його історичну пам’ять та ідентичність.

«Я вже бачу, як польські політики не можуть встояти перед цією спокусою. Як пояснити своїм сусідам, що цей сценарій небезпечний — я не знаю. Раціональний аргумент спільної російської загрози більше не гарантує згоди. Це схоже на свідому спробу погіршити відносини, хоча майбутнє Польщі залежить від успіху України у війні», — пише журналіст.

Справа в тому, що в Україні — вперше в такому масштабі — символічний образ Польщі як найближчого партнера руйнується, і виникає образ політичного цинізму. Чому це сталося і чому саме зараз?

Ми у стані війни, а ви говорите про наших героїв

Українці щодня відчувають лінію фронту — у сиренах, вибухах і новинах про жертв. Саме з цієї точки зору вони дивляться на польські суперечки щодо УПА, вимоги змінити назву української військової частини, позбавлення Зеленського ордена Білого Орла та повідомлення про побиття українців у Польщі.

Для них новини з Польщі дедалі більше звучать як ірраціональні скарги, і більше того, вони нагадують російський наратив — про недосконалу історію, недосконалих героїв і недостатню вдячність. Зміст може бути іншим. Тональність залишається до болю знайомою.

Роман Кульчинський, головний редактор порталу даних «Тексти» починає з простого пояснення, чому Польща загалом не так часто фігурує в українських ЗМІ: для країни, яка перебуває у стані війни, польська політика є важливою, але не найважливішою. ​​Основна увага приділяється війні, жертвам, фронту, енергетиці та зброї.

«Люди досі ставляться до поляків як до друзів, як до союзників. А тут відбувається удар у спину. І не всі можуть зрозуміти, звідки це береться», – каже Кульчинський.

Історія з Орденом Білого Орла стала саме таким моментом: виникло відчуття втрати емпатії. Кульчинський відверто зазначає: слухаючи польських політиків, можна подумати, що в Україні «щось відбувається», але по суті життя продовжується мирно, і є час для чергової суперечки про минуле. Тим часом немає ані часу, ані сил, іноді навіть думати про себе.

«Люди в Україні живуть у постійному стресі. У нас зараз справді немає серця для поляків. Але коли ти у стресі, ти реагуєш на все гостріше: тут куля падає прямо на тебе», – каже редактор.

Тому польські скарги адресовані не до кабінету історика, а суспільству, яке вже четвертий рік поспіль переживає повномасштабний військовий конфлікт, а понад 10 років — війну з Росією. Коли такому суспільству кажуть, кого воно може назвати героєм, це впливає не лише на пам’ять, а й, перш за все, на суб’єктивність — право України на автономію.

Естетична Україна, з якою вже знайома

Подібність між польською та російською риторикою не означає ототожнення Польщі з Росією. Польща — демократична держава, союзник України, член ЄС та НАТО; вона прийняла мільйони українських біженців та передала зброю. Однак травмована війною свідомість реагує не лише на політичні наміри, вона також розпізнає тональність сказаних слів.

Роками Росія заперечувала право України на окрему історію, вимагаючи денацифікації та вказуючи, кого можна вважати українським героєм, а кого варто стерти з пам’яті. Коли Польща висуває ультиматум стосовно назви української військової частини або погрожує поставити європейську інтеграцію в залежність від української політики пам’яті, українці розпізнають знайому закономірність: ми визнаємо ваш суверенітет за умови, що ви відмовитеся від частини себе.

Віктор Пушкар, соціальний психолог і викладач Національного університету транспорту називає це реакцією: «Ображаються на нас — давайте й ми образимося». Це вже не раціональна розмова про факти, відповідальність та пам’ять про жертв, а майже зворотна реакція. Одна сторона реагує роздратуванням, а інша відповідає взаємністю.

«Коли замість спільного, раціонального інтересу нами керує взаємна образа, нас знову може чекати нещастя», – наголошує він.

Психолог наголошує, що колективна травма не є незмінним архівом у суспільстві. Деякі травми замовчуються, інші переосмислюються – часто як частина свідомо проведеного політичного процесу. Він згадує власну родину, мовчання навколо Голодомору та страх людей, які знали, що за пам’ять можна заплатити свободою чи життям. Так само Волинська трагедія перестала бути виключно історичною темою та стала інструментом політичної мобілізації.

Коли травма стає колективною образою, раціональні аргументи перестають діяти. Пушкар описує цей механізм спочатку як невротичне переживання травми, а потім як психотичну гіперкомпенсацію. Одна сторона бачить себе виключно як невинну жертву та вважає будь-яку реакцію на реальну чи уявну несправедливість природною та цілком виправданою.

«Це ірраціональне колективне обурення: чому ви шануєте людину, яку ми не поважаємо та вважаємо злочинцем?» – каже він.

Не було жодних антипольських настроїв

В Україні не було помітних, масових антипольських настроїв. Пушкар наводить кількісні дослідження, в яких Польща постійно входила до трійки дружніх країн. Кульчинський описує інформаційний простір: не було закликів до помсти Польщі за умиротворення, операцію «Вісла», міжвоєнну політику чи колишні кордони.

«У своєму оточенні я взагалі не бачив жодних антипольських настроїв. Люди підходили до машин з польськими номерами та дякували нам за допомогу», – стверджує він.

Однак журналіст помічає зміни. Кожна нова вимога з Варшави викликає обурення. Старий образ «польського пана», який увічнений радянською пропагандою та втратив довіру після розпаду СРСР, знову набирає обертів. Російські інформаційні операції можуть лише підлити олії у вогонь: історичних прикладів, навколо яких можна розпалювати взаємне обурення, вистачить на століття.

«Навіть якщо самі українці стримаються і скажуть: зараз не час, нам не потрібна ще одна сварка – росіяни прийдуть, напишуть своє, і все спалахне», – наголошує Пушкар.

Він не виключає виникнення антипольської пропаганди. Однак це не має раціонального виправдання, оскільки Україна та Польща мають спільного супротивника. Відстань від білоруського кордону до Варшави не більша за відстань до Києва. Якщо Україна впаде, то дорогою до Варшави їздитимуть не лише вантажівки.

Небезпека починається, коли миттєві емоції перетворюються на тривале обурення. Сьогодні українське розчарування залишається переважно реактивним: воно реагує на польський наратив і не має власної розвиненої політичної інфраструктури. Однак повторення конфліктів може створити таку інфраструктуру.

Чим ближчий партнер, тим глибше розчарування

Польща завдає Україні більше болю не тому, що вона найворожіша, а тому, що була однією з найближчих країн. За 30 років своєї незалежності вона стала взірцем для багатьох українців. Солідарність, польські інтелектуали, кіно, реформи, вступ до ЄС та підтримка обох Майданів — все це сприяло іміджу культурно близької країни, яка пішла шляхом, доступним також для України.

У 2022 році це відчуття близькості ще більше зміцнилося.

«Польща набула дуже позитивного іміджу. Тому несподівані речі сприймаються дуже емоційно — як зрада», — наголошує Кульчинський.

Він вважає блокаду кордону, а особливо скидання українського зерна, першим великим розривом. Для суспільства, яке пам’ятає Голодомор, зерно не є нейтральним товаром: воно росло під вогнем, а фотографії, де його викидали на землю, викликали майже фізичну реакцію. Ще болючішим було мовчання значної частини польського суспільства.

Найбільша різниця проявляється там, де польська пам’ять бачить у ній передусім злочин проти цивільного населення, тоді як українська пам’ять бачить у ній один із символів опору радянській імперії. Визнання злочину та повага до жертв не подолають цю прірву.

Для Кульчинського вимога відмови від УПА означає відрив частини досвіду державотворення української історії. Сотні тисяч сімей були депортовані, ув’язнені або переслідувані радянською владою через їхній зв’язок – реальний чи уявний – з підпіллям. Пам’ять про УПА стала пам’яттю тих, хто відмовився визнати радянську владу остаточною.

«УПА – це величезна частина української історії. Польщі просто не існує в такому способі мислення. Ніхто не робив цього ні для того, щоб принизити Польщу, ні для того, щоб її вихваляти», – наголошує журналіст.

На запитання, чим була б Україна без УПА, він відповідає: Білоруссю – країною, якій бракувало достатнього імпульсу, аби протистояти імперській асиміляції. Пушкар формулює це подібно. Проспект Бандери в Києві, на його думку, був «грандіозним жестом непокори Москві», а не Польщі. У польському прочитанні Бандера залишається передусім антипольською фігурою, в українському — передусім антирадянською. Коли ці значення не розрізняються, то кожне українське вшанування починає виглядати як свідома образа Польщі.

Саме так у Польщі виникла теорія про те, що Зеленський навмисно назвав підрозділ на честь Героїв УПА, аби принизити Варшаву. Кульчинський відкидає її зі сміхом: рішення було частиною політики внутрішньої пам’яті України, а Польща тоді просто не була у нашому полі зору.

Що робити з ірраціональним колективним обуренням? Пушкар відповідає парадоксально: одну істерію іноді може заглушити інша. Йдеться не про симетричну кампанію приниження чи пошук українського списку польських злочинів. Така симетрія лише увічнить ролі жертви та злочинця.

«Правильно побудована» відповідь має повернути розмову до того, що об’єднує обидві сторони: безпека, економіка, збереження української державності та захист Польщі від Росії. Ми повинні шукати спільних інтересів: що поляки отримують від боротьби українців, і що Україна отримує від польської підтримки», — наголошує психолог.

Сама лише раціональність не виліковує приниження. Взаємність також необхідна: визнання польського болю не може означати заперечення української суб’єктивності; визнання українського антиімперського досвіду не може означати мовчання про жертви серед польського цивільного населення. Пам’ять може бути спільною лише тоді, коли жодна зі сторін не претендує на моральну винятковість.

Чи це точка неповернення?

З української точки зору, посилення антиукраїнської риторики у Польщі відображає насамперед політичні цикли, а українська політика побудована таким чином, що не сприймає політичні кон’юнктури надто серйозно. У країні, яка щодня залежить від ракет ППО, розвідувальних даних та зброї, конфлікт з Варшавою не сприймається як екзистенційний.

«Це неприємно, це емоційно боляче. Але в Україні ніхто не робить висновку, що мости спалені назавжди. Виборчі цикли минають, а союз залишається необхідним», – підсумовує Роман Кульчинський.

Віктор Пушкар також вказує на «оптимальну соціальну дистанцію»: українці та поляки мають спільну долю та інтереси, але вони залишаються окремими суспільствами. Надмірні очікування братерства можуть бути такими ж небезпечними, як і відкрита ворожнеча. Після хвилі ідеалізації неминуче настає розчарування тим, що близький партнер не відповідає створеному образу.

Можливо, дозрівання цих відносин полягає не у поверненні до романтизму 2022 року, а в одночасній відмові від двох ілюзій: що Польща завжди та беззастережно захищатиме Україну, і що Україна відмовиться від частин власної пам’яті на користь польського схвалення. Тим часом обурення, яке донедавна майже не існувало в українському публічному просторі, набуває мови, прикладів та аудиторії.