Коли Путін тільки прийшов до влади, то вирізнявся допитливістю, прагненням до самоосвіти та ретельним аналізом інформації, яка потрапляла йому на стіл. Сьогодні російський диктатор чіпляється за владу зі свого бункера, обтяжений проблемами й параноєю більше, ніж будь-коли

Розташовані глибоко на території національного парку між Москвою та Санкт-Петербургом, пагорби, які вкриті березами й соснами, здіймаються з одного боку від міста. З іншого — до самого обрію простягається величезна мережа льодовикових озер. Свіжі літні дні тут часто починаються з туману, що стелиться над водою. Взимку густий зелений ліс стає білим, коли гілки схиляються під вагою свіжого снігу. Легко зрозуміти, чому російський диктатор Володимир Путін любить зазначене місце, хоча місцеві жителі про це особливо не говорять. Політика — табуйована тема для росіян, і у Валдаї — місті з населенням близько 14 000 осіб (якщо вірити офіційній статистиці, яка, як відомо, не вирізняється точністю) — це правило діє беззаперечно. Про це йдеться в аналітичній статті австралійського телеканалу ABC, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

«Гадки не маю», — каже жінка, яка все життя прожила в цих краях, коли її запитують, чи знає вона, що неподалік розташована резиденція російського президента.

Один із найбагатших і найвідоміших людей світу має розкішну дачу (або заміський будинок) просто на протилежному березі водойми. І все ж ніхто не знав, що людина, яка десятиліттями домінує у публічному житті Росії та змінила хід її історії, може приймати грязьові ванни лише за кілька кілометрів звідси?

«Треба пам’ятати, що конфіденційність — один із головних заходів безпеки навколо Путіна, — стверджує Марк Галеотті, експерт із питань Росії та почесний професор Університетського коледжу Лондона.

Цей інформаційний вакуум породжує численні здогадки та чутки.

За образом «сильного лідера» ховаються твердження про те, що нинішній Путін справляє менш переконливе враження: це хворобливий, ізольований від світу бабій, який покладається на команду двійників для підтримки пропагандистського іміджу.

Путін уже не проводить стільки часу у Валдаї — місці, яке колись вважалося його улюбленою резиденцією з-поміж двох десятків доступних об’єктів. Тепер його дача опинилася у зоні досяжності українських безпілотників. Попри системи ППО та захисні сітки, встановлені навколо маєтку, перебування там, вочевидь, почали вважати радше ризикованим, аніж таким, що сприяє відпочинку.

Американський політолог Джейсон Смарт припускає, що Путін провів більшу частину останніх 10 місяців у бункері.

«Припускаю, що цей бункер — величезний, справжній підземний маєток, — але це все одно бомбосховище», — зазначає Смарт, якого депортували з Росії у 2010 році після співпраці з демократичною опозицією.

На його думку, Путін боїться не лише українських безпілотників, але й російського народу.

Смарт має на увазі найближче оточення Путіна — надзвичайно заможних довірених осіб і поплічників, лояльність яких він купує, наповнюючи їхні кишені державними коштами. Смарт стверджує, що ці впливові «ґанґстери» можуть невдовзі повстати проти свого лідера, — хоча з цим прогнозом погоджуються не всі.

Стратегічний геній чи деспот-паразит?

Повномасштабне вторгнення Путіна в Україну, що триває вже п’ятий рік, обернулося для нього нищівним провалом. За достовірними оцінками, щомісяця гинуть, зазнають поранень або зникають безвісти 30 000 російських військових, проте очікується, що Путін оголосить другу хвилю примусової мобілізації, аби призвати до лав армії понад 500 000 цивільних для продовження бойових дій. Путін це заперечує, і немає сумнівів, що такий крок був би вкрай непопулярним.

Лінія фронту залишається значною мірою незмінною вже три роки, проте атаки між Росією та Україною на інших напрямках посилюються. Є також ознаки того, що ці дії стають дедалі відчайдушнішими.

Економіка Росії також потерпає від західних санкцій та ударів українських безпілотників по об’єктах енергетичної інфраструктури, що підірвало критично важливі для Кремля фінансові потоки в умовах війни.

Проблемним питанням стало пальне: на автозаправних станціях часто можна побачити довгі черги. Колись Росія належала до найбільших у світі експортерів нафти, однак нещодавно обмежила продаж цього ресурсу за кордон і навіть почала його імпортувати.

«Економічна ситуація погіршується. Люди відчувають на собі наслідки війни. Але, що важливіше, в Росії є еліта, яка усвідомлює: Путін підвів країну до краю прірви», — зазначає Смарт.

За понад 25 років перебування при владі Путін неодноразово виходив із кризових ситуацій. Проте багато експертів вважають, що нинішнє становище є для нього переломним моментом.

«Навіть зараз, коли його війська вже роками застрягли в Україні, дехто досі вважає, що Путін грає у тривимірні шахи. Це не так. Він не є генієм стратегії. Він — опортуніст. Він часто діє дуже вправно, але нерідко виявляється й цілковито неспроможним», – вважає Галеотті.

У західному мейнстримному дискурсі президента Росії зазвичай зображують як безжального деспота-паразита, що будь-якими засобами утримує країну під повним контролем. Друзів, які втратили прихильність, позбавляють активів. Політичних опонентів отруюють. Пересічних учасників протестів кидають за ґрати.

«Відчуття його душі»

Колишній прем’єр-міністр Австралії Тоні Ебботт неодноразово зустрічався з Путіним. На характер їхнього спілкування вирішальним чином вплинула катастрофа рейсу MH17 у 2014 році, внаслідок якої загинуло 298 людей (зокрема 38 австралійців) після того, як проросійські сепаратисти збили пасажирський літак над південно-східною Україною. Обурений цим, Ебботт відкинув дипломатичну тональність і пообіцяв «піти на жорстке зіткнення» (використавши термін із австралійського футболу — *shirtfront*) із Путіним на майбутньому саміті в Китаї.

«Після моєї розмови з ним у стилі “жорсткого зіткнення” на саміті АТЕС у Пекіні 2014 року він повернувся до мене й вигукнув: “Ви не корінний австралієць, а я — КОРІННИЙ РОСІЯНИН!”» — згадує Ебботт. — «Я впевнений: так він хотів сказати, що Україна є частиною російської “крові й землі”, але що про це могло бути відомо лідеру нації, сформованої іммігрантами».

Ебботт розповідає, що далі Путін почав стверджувати, ніби українці — «суцільні фашисти», що Україна — «не справжня країна», і що українці самі збили MH17 як «провокацію», попри те, що західні розвідки підтверджували протилежне.

«Ще в середині 2014 року мені було очевидно, що Путін намагається знищити Україну як незалежну державу. Світ надто повільно усвідомлював загрозу, яку він становить, і навіть зараз не надає Україні достатньої допомоги та не переозброюється достатньо швидко перед обличчям агресивних диктатур», – дорікає Еббот.

Попри вкрай негативну оцінку Путіна, колишній прем’єр-міністр Австралії зазначає, що його російський колега мав «певну харизму».

Така характеристика лунає вже не вперше. Колишній президент США Джордж Буш-молодший свого часу налагодив із Путіним доволі дружні стосунки — це сталося, коли обидва політики щойно обійняли свої посади.

«Я подивився йому в очі. Він здався мені дуже відвертою людиною, якій можна довіряти — я зміг відчути його душу», — сказав Буш у червні 2001 року, відповідаючи на запитання про російського лідера після їхньої першої особистої зустрічі.

З часом приязність — принаймні з американського боку — змінилася занепокоєнням. Адміністрація Буша почала критикувати згортання демократії у Росії; ситуація загострилася у 2008 році, коли Путін знайшов спосіб зберегти значний вплив на справи в країні, попри те, що вичерпав ліміт своїх конституційних президентських термінів.

Коли він більше не міг обіймати посаду президента на законних підставах, то перейшов на посаду прем’єр-міністра, звідки продовжував керувати процесами. До 2012 року шлях до повернення на колишню посаду президента РФ було розчищено. Відтоді він її не полишає.

Гра Путіна

Михайло Ходорковський — один із небагатьох людей, які наважилися сказати Володимиру Путіну, що з корупцією в Кремлі час покінчити. За його словами, саме ця розмова призвела до того, що він провів 10 років за ґратами.

Коли правління Путіна тільки починалося, то Ходорковський був одним із перших російських олігархів і найбагатшою людиною в країні. Значну частину свого статку, який обчислювався кількома мільярдами доларів США, він накопичив під час хаотичного розпаду Радянського Союзу, коли уряд, що потерпав від браку коштів, почав приватизацію державних активів після понад 70 років комуністичного правління.

Ходорковський ніколи не належав до найближчого оточення Путіна. Президент РФ вбачав у ньому загрозу. У 2001 році Ходорковський заснував некомерційну організацію «Відкрита Росія», яка виступала за демократію. Хоча місія організації була альтруїстичною, Ходорковський та інші представники московської корпоративної еліти також могли отримати фінансову вигоду від подолання тотальної корупції в Росії. Вони прагнули отримати доступ до міжнародних ринків капіталу та розширити свої бізнес-імперії. Однак для цього необхідно було законодавчо закріпити антикорупційні заходи.

У лютому 2003 року Ходорковський звернувся до Путіна за допомогою.

«Я прийшов і показав Путіну приклад абсолютно корупційної оборудки, внаслідок якої з державного бюджету було вкрадено близько 400 мільйонів доларів», — розповідає Ходорковський.

Але він не знав — і дізнався про це лише через кілька років, — що гроші від цієї корупційної оборудки «надійшли безпосередньо до кишені Володимира Путіна».

«Президент уже вирішив для себе, що корупція стане основою його режиму. По суті, якщо ти не корумпований, ти не можеш бути частиною його системи», – наголошує Ходорковський.

Менш ніж через рік після тієї розмови, Ходорковського заарештували за сфабрикованими звинуваченнями у шахрайстві.

Уряд РФ заморозив акції його найбільшої компанії — нафтового гіганта «ЮКОС». Співробітники зазнавали тиску з боку влади, а значна частина статків Ходорковського зникла. Активи корпорації були за безцінь захоплені Кремлем і розподілені між лояльними до Путіна особами. Зробивши показовий приклад із найбагатшої людини країни, президент РФ дав чіткий сигнал.

«Я думав, що проведу у в’язниці щонайбільше чотири роки, адже саме стільки можуть тримати під вартою невинувату людину до винесення судового вироку. А потім мене звільнять і виправдають. Звісно, ​​я не міг передбачити, що відбудеться цей абсолютно безсоромний суд», – каже Ходорковський.

У 2013 році Путін несподівано помилував його з «гуманітарних» міркувань. Більшість експертів сходяться на думці, що російський президент сподівався покращити імідж Росії на світовій арені напередодні зимових Олімпійських ігор, які мали відбутися у лютому 2014 року.

«Навіть перебуваючи у в’язниці, я не вважав Путіна ворогом. Для мене він був політичним опонентом, хоча і таким, що вдавався до недоброчесних методів», – запевняє Ходорковський.

Однак початок повномасштабного вторгнення РФ в Україну у 2022 році Ходорковський називає «нестерпним».

Саме тоді, за його словами, він усвідомив: «Уся моя родина — звідти».

«Я завжди вважав себе росіянином, але після того в моїй свідомості щось змінилося, і я почав сприймати [Путіна] як ворога», – підкреслює Ходорковський.

Однією з негласних умов звільнення Ходорковського була вимога покинути Росію. Він виконав цю умову, але продовжив боротьбу за демократичні зміни. Він заснував низку антикремлівських опозиційних об’єднань, правозахисних груп, медіапроєктів та аналітичних центрів або ж співпрацює з ними.

Попри те, що у 2000-х роках його позбавили мільярдних статків, Ходорковський залишається заможною людиною — і зручною мішенню.

Він розуміє: колись це означало б ув’язнення. Сьогодні ж це може означати застосування фірмового методу російського режиму — отруєння.

«Я розумію, що ризики досить високі, але можна або прийняти це й жити нормальним життям, або десь переховуватися й сподіватися, що про тебе всі забудуть. Ніколи не знаєш напевно, чи забуде про тебе російський режим. Путін — бандит. Він переконаний: якщо хтось переховується, то значить, замишляє щось недобре», – розповідає Ходорковський.

Він зізнається, що іноді замислюється над тим, як склалося б його життя, якби він погодився грати за правилами Путіна.

«Певною мірою ми з родиною навіть вдячні. Я міг би опинитися у становищі жаби в каструлі з водою, що повільно закипає; не впевнений, чи вистачило б мені сміливості вистрибнути, якби я надто глибоко застряг у цій системі», – повідомляє Ходорковський.

Він розмірковує про те, як би діяв, перебуваючи у російських владних структурах у той час, коли його рідних і друзів в Україні обстрілювали.

«Мене б запитали: “Як ти міг?”, і мені довелося б якось виправдовуватися. Не знаю, як би я дивився їм в очі. Певною мірою Путін позбавив мене необхідності це робити. Принаймні за це я йому вдячний», – каже Ходорковський.

Двійники, таємні діти, дивне тремтіння

Центр «Досьє» — проєкт журналістських розслідувань, який викриває злочинну діяльність, пов’язану з Кремлем, — є однією з важливих ініціатив Ходорковського.

Цей центр також оприлюднив подробиці особистого життя Путіна, що суперечать його публічному образу.

У шлюбі з першою дружиною Людмилою, з якою він одружився у 1983 році, у Путіна народилися дві доньки (нині вже дорослі), хоча сам він називає їх лише «цими жінками».

Президент і перша леді розійшлися у 2014 році, але ще задовго до цього ходили чутки про роман Путіна з олімпійською гімнасткою Аліною Кабаєвою — інформацію, яку офіційно завжди заперечували. Коли у 2008 році газета «Московський кореспондент» опублікувала матеріал про їхні стосунки, то видання закрили.

У Путіна та 43-річної Кабаєвої є двоє синів. Він рідко бачиться з ними й, так само як і з доньками, ніколи публічно не визнавав факту їхнього існування. Згідно з розслідуванням Центру «Досьє», один із хлопчиків народився у Швейцарії у 2015 році, а інший — у Москві у 2019 році. Вважається, що вони проводять час в оточенні нянь, репетиторів та співробітників Федеральної служби охорони. В оголошенні 2024 року про пошук вчителя англійської мови для домашнього навчання зазначалося, що діти живуть «в ізоляції».

Також широко відомо, що Путін став батьком ще однієї дитини, народженої у 2003 році від третьої жінки — власниці бізнесу у сфері нерухомості Світлани Кривоногих. Третя донька Путіна мешкає у Парижі й до початку повномасштабного вторгнення в Україну відкрито демонструвала у соціальних мережах своє розкішне життя, навіть час від часу виступаючи як діджейка.

Плітки стосуються не лише численних родин президента.

«Чутки про двійників дуже стійкі. Це нагадує гру. Скільки їх? Дехто каже, що семеро. Інші кажуть — шестеро», — зазначає Андрій Солдатов, російський журналіст-розслідувач, який живе в еміграції у Лондоні.

Інтернет-дослідники роками намагаються довести, що Путін, якого бачать на публіці, — це насправді не він. У 2023 році навіть японський телеканал після аналізу за допомогою штучного інтелекту дійшов висновку, що існує кілька різних версій російського президента. Речник Кремля Дмитро Пєсков назвав цю ідею «абсурдною».

Тим часом американський політолог Джейсон Смарт, який живе в Києві після того, як його депортували з Росії, аналізував фото та аудіозаписи деяких нещодавніх публічних виступів Путіна, намагаючись з’ясувати, чи справді президент був присутній особисто.

«Нині Кремль оприлюднює годинне відео, а ви бачите потилицю Путіна майже весь цей час. Іноді єдине, що чути, — це як він каже “спасибі”. Цього ніколи не було достатньо для якогось змістовного аналізу. Це не може бути випадковістю», – каже Смарт.

Існують також припущення щодо стану здоров’я Путіна.

«Він усе життя намагався підтримувати форму: правильно харчувався й щодня плавав, але все одно старіє. Ми не знаємо, які умови в його бункері, але бачимо, що під час публічних появ у нього неконтрольовано тремтять ноги. Звісно, ​​існує чимало теорій щодо того, чим це може бути зумовлено», – зауважує Смарт.

Представники Кремля послідовно заперечують наявність будь-яких проблем зі здоров’ям у російського президента.

Після видання міжнародних ордерів на арешт у 2023 році закордонні поїздки стали для Путіна складним завданням. Однак він має безліч варіантів у межах Росії: офіційні палаци та приватні резиденції у Москві й Санкт-Петербурзі, а також три будинки на узбережжі Чорного моря. І це далеко не повний перелік.

Резиденція на Валдаї вирізняється особливим оснащенням: тут є численні будівлі для розміщення великої команди охорони, кухарів, репетиторів та іншого персоналу, а також стоматологічний кабінет, великий оздоровчий комплекс (зокрема із залом для грязелікування), вертолітні майданчики та причали для яхт. Є навіть льодовий майданчик для гри у хокей.

Коли там організовували матчі, то сини Путіна завжди грали в одній команді з батьком, змагаючись проти співробітників федеральних служб безпеки. Кабаєва іноді спостерігала за грою через матове скло.

Путінська фінансова піраміда

На Заході часто висміюють результати президентських виборів у Росії. Під час останніх виборів 2024 року Путін нібито здобув 88% голосів. Попри це, більшість аналітиків визнають, що він залишається популярним, особливо серед старшого покоління.

Початковий етап його президентства — аж до світової фінансової кризи — характеризувався економічним підйомом, завдяки якому Росія перетворилася на важливого гравця на світовому ринку. Зростання забезпечувалося високими цінами на нафту й газ, а також масштабними податковими реформами, що підвищили рівень дотримання податкового законодавства.

Попри тотальну корупцію серед еліти, ВВП у РФ стрімко зростав, і багато пересічних громадян відчули покращення добробуту. Зросли зарплати та рівень життя, особливо у великих містах. Покращилася якість державних послуг. Сформувався середній клас, представники якого отримували стабільну зарплату й більше не переймалися через заборгованість (явище, яке було поширене у 1990-х роках).

Путін також відродив почуття національної гордості. Багато хто завдячує йому тим, що він вивів Росію зі стану бідності, хаосу гіперінфляції та загального відчуття приниження, характерних для пострадянського періоду. Борис Єльцин, попередник Путіна на посаді президента РФ, був відомий своєю пристрастю до алкоголю та дивакуватими танцями на публіці. Наприкінці свого президентського терміну він сприймався як геополітичний тягар. Під час візиту до Вашингтона у 1995 році п’яного Єльцина знайшли на вулиці поблизу Білого дому лише у спідній білизні — він намагався замовити піцу.

Популярність Путіна підтримується його протистоянням із Заходом. Він регулярно звинувачує такі країни, як Велика Британія, США та їхні союзники, у несправедливому ставленні до Росії. Він створив потужну армію і не боїться її застосовувати. Путін придушив сепаратизм у Чечні в середині 2000-х років і анексував Кримський півострів, відібравши його в України у 2014 році. Хоча остання подія викликала обурення значної частини міжнародної спільноти, у самій Росії її відзначали випуском пам’ятних магнітів на холодильник.

Авторитаризм Путіна, що викликає таке занепокоєння в інших країнах, не обов’язково сприймається так само тими, хто живе в умовах цього режиму. Деякі росіяни переконані, що країні потрібен сильний лідер, і Путін ідеально відповідає цій ролі.

Хоча після анексії Криму чимало громадян РФ згуртувалися навколо влади, економічна ситуація виглядала вже не так оптимістично, як у перші роки його президентства. Західні санкції, запроваджені у відповідь на військове втручання, почали даватися взнаки. У роки, що передували пандемії COVID-19, середньорічний приріст реального ВВП Росії становив близько 1,5%.

Глибока економічна нерівність посилилася, і цей розрив зберігається й досі. За офіційними даними, близько 20% населення Росії досі не мають доступу до водопроводу в оселях, а дві третини жителів сільської місцевості не мають внутрішніх туалетів.

Ще однією причиною популярності президента РФ називають його здатність тримати у підпорядкуванні безжальну, опортуністичну та клептократичну російську еліту. Але це має свою ціну.

«Створена ним система нагадує фінансову піраміду. Завдяки корупції кожен мав змогу щось отримати від держави. Найважливіше, що варто розуміти про Росію і, зокрема, про путінський режим, — це те, що він не є звичайним урядом. Насправді це просто об’єднання різних мафіозних угруповань, що існували в країні у 1990-х роках, під владою однієї людини. Володимира Путіна варто сприймати не як президента, а як хрещеного батька мафії», – запевняє Смарт.

«Житимеш із тарганами»

На нижчих щаблях російського суспільства Путін за час свого президентства також навчився майстерно контролювати значну частину населення. Цензуру в ЗМІ посилено. Пропаганду — нарощено. Сьогодні багато західних веб-сайтів і платформ соціальних мереж заблоковано у Росії.

Працюючи в організації Михайла Ходорковського «Відкрита Росія» на початку 2019 року, Анастасія Шевченко стала першою особою, проти якої порушили кримінальну справу за участь у діяльності «небажаної» організації. Матір трьох дітей і давню опозиційну активістку затримали, піддали принизливому особистому огляду й ув’язнили.

Шевченко розповідає, що російська влада встановила приховану камеру над ліжком і стежила за її розмовами протягом шести місяців до арешту. Вона переконана, що російський уряд готовий піти на будь-що, аби стежити за людьми, яких вважає загрозою. Таким чином, Анастасія згадує випадок 2018 року, коли була на побаченні з чоловіком із Данії.

«Я показувала йому місто, а виявилося, що нас сфотографував шпигун. Мого супутника затримали, допитали, сфотографували його документи й вигадали історію про те, що я нібито могла передати йому секретну інформацію в чашці кави — адже я тримала каву в руці», – розповіла Шевченко.

На момент, коли в лютому 2021 року Шевченко оголосили обвинувальний вирок, вона вже встигла виїхати із Росії разом із двома дітьми. Зараз Анастасія живе в еміграції. Проте її боротьба за демократію триває, викликаючи лють у Кремля.

У червні 2026 року суд заочно засудив її до 17 років ув’язнення за відео з українським військовополоненим, яке вона опублікувала у соціальних мережах.

«Я подякувала адвокату, який представляв мої інтереси в Росії, і він сказав, що вперше хтось дякує йому за вирок у 17 років тюрми», — жартує Шевченко.

Неможливо підрахувати точну кількість активістів і журналістів, яких переслідували з моменту приходу Путіна до влади. Суди не зобов’язані оприлюднювати матеріали справ, які вони розглядають. За оцінками правозахисних організацій, йдеться про десятки тисяч людей.

Але ув’язнення — не єдиний спосіб, у який російська влада погрожує тим, кого вважає ворогами. Російський журналіст-розслідувач Роман Доброхотов став мішенню переслідувань після того, як оприлюднив інформацію про роль Кремля у гучних випадках отруєння — зокрема, у замаху на вбивство подвійного агента Сергія Скрипаля та його доньки Юлії у 2018 році з використанням нервово-паралітичної речовини «Новачок». У 2020 році було також здійснено невдалу спробу вбивства опозиціонера Олексія Навального: «Новачок» нанесли на його спідню білизну. Коли у 2021 році влада вилучила у Доброхотова паспорт, то він зрозумів, що мусить негайно виїхати з Росії.

«Я виїхав з Москви в район поблизу кордону, а наступного дня пішки, через ліс і без жодних документів, таємно перетнув російський кордон. Це був дуже небезпечний момент, адже якби мені не вдалося перетнути кордон — а те, що я знайшов правильний шлях, було справжнім дивом, — гадаю, я б уже ніколи не вийшов із в’язниці», – каже Доброхотов.

Зараз він живе в еміграції, але перебування за межами Росії не гарантує йому безпеки. Торік британський суд визнав шістьох громадян Болгарії винними у діяльності шпигунської мережі, яка виконувала накази Кремля. Дехто з цих осіб стежив за Доброхотовим у Європі й навіть обговорював плани викрадення та вбивства як його самого, так і колеги.

«Я не маю жодних сумнівів, що ці накази вбити нас надходили від Володимира Путіна. Ми маємо інформацію від добре поінформованих джерел у російських спецслужбах та розвідувальних органах; вони прямо казали, що Путін запитував у спецслужб, коли саме буде виконано цей конкретний наказ», – розповів журналіст.

«Фанат спецслужб»

У процесі того як обсяг незалежної інформації, доступної росіянам, скорочується, з’являються свідчення того, що й світ самого президента РФ також звузився.

Аналітики зазначають, що Путін опинився в особливій ізоляції під час пандемії COVID-19 і різко скоротив кількість особистих зустрічей. Більшості людей, які прагнули зустрітися з ним віч-на-віч, доводилося спершу відбувати щонайменше двотижневий карантин.

Сьогодні, перебуваючи у своєму бункері, він продовжує жити в цій ізоляції.

Коли Путін тільки прийшов до влади, то вирізнявся допитливістю, прагненням до самоосвіти та ретельним аналізом інформації, яка потрапляла йому на стіл. Нині ж західні уряди занепокоєні тим, що російському президенту не надають об’єктивної картини проблем у країні та реального стану справ на полі бою, з якими стикаються його війська в Україні.

Деякі експерти дедалі скептичніше ставляться до того, як нині влаштована інформаційна екосистема Путіна.

«Ми не знаємо, як часто він користується інтернетом. Ходять чутки, що він навіть не вміє користуватися комп’ютером. Є відео, де він голосує онлайн: те, як він тримав мишку, нагадувало поводження з ядерною бомбою або чимось подібним», — каже Стівен Голл із Університету Бата.

За словами Галеотті, пересічні люди називають Путіна «дідусем».

«Він уже не той енергійний лідер-мачо, яким був у часи свого розквіту. Гадаю, існує відчуття, що його система вичерпала себе й дійшла до свого природного фіналу. Але він не може дозволити їй піти в минуле», – додав Галеотті.

Шевченко знає людей, які зустрічалися з Путіним. Вони кажуть, що погляд президента РФ може справляти гіпнотичний ефект.

«Він паралізує тебе, і ти кажеш лише те, що він хоче почути. Коли тобі постійно брешуть, то втрачаєш зв’язок із реальністю. Нинішній Путін старіє і живе у власному замкнутому світі. Він дедалі частіше ховається у бункерах. Він боїться, і це помітно», – стверджує Шевченко.

Після майже 30 років при владі той Путін — із оголеним торсом і верхи на коні, — який свого часу надав імпульсу Росії та її економіці, залишився лише далеким спогадом. Сьогодні президент РФ чіпляється за владу зі свого бункера, обтяжений проблемами й параноєю більше, ніж будь-коли.