Поки лінія фронту російського вторгнення в Україну повільно коливається, імперська інфраструктура, яка забезпечувала вплив Кремля на пострадянському просторі, помітно руйнується
З кожним днем, поки Україна продовжує боротьбу, російський вплив слабшає у країнах колишнього СРСР, які Москва називає «ближнім зарубіжжям». Найвиразніше це проявляється у Вірменії, де десятиліття російського панування нині опинилися під загрозою через активність США та інших геополітичних гравців. Про це йдеться в авторській колонці Джозефа Епштейна, директора дослідницького центру «Туран» на сторінках Atlantic Council, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.
У лютому 2026 року Джей Ді Венс став першим віце-президентом США, який відвідав Єреван; він прибув із угодою про співпрацю в галузі цивільної ядерної енергетики та пакетом допомоги у вигляді безпілотників на суму 11 мільйонів доларів. У травні 2026 року державний секретар США Марко Рубіо підписав хартію про стратегічне партнерство, меморандум щодо критично важливих мінералів та рамкову угоду про створення транзитного коридору через південну Вірменію за американським проєктом.
Росія не змогла завадити жодному з цих кроків США. Вона й не здатна на це. Ресурси, які Москва колись використовувала для контролю над своїми периферійними територіями, тепер поглинає війна в Україні. Поки лінія фронту російського вторгнення в Україну повільно коливається, імперська інфраструктура, яка забезпечувала вплив Кремля на пострадянському просторі, помітно руйнується.
Метод контролю Росії над так званим ближнім зарубіжжям залишається незмінним ще з часів царату: закласти політичну міну на території сусіда, а потім позиціонувати себе як єдину силу, здатну її знешкодити. Ця стратегія набула подальшого розвитку за часів більшовиків. Абхазія та Південна Осетія стали автономними утвореннями у складі Грузії, на лівому березі Дністра (в межах України) було створено Молдовську республіку, а Крим передали Україні. Зрештою, кожен із цих «зарядів» спрацьовував, і російські війська прибували, аби закріпити бажаний для Москви результат. Цей процес уперше розгорнувся у Придністров’ї, Абхазії та Південній Осетії на початку 1990-х років, а захоплення Криму відбулося через два десятиліття.
Карабах відігравав таку саму роль на Південному Кавказі. Москва озброювала обидві сторони конфлікту, але переважно підтримувала Вірменію; саме так Єреван перетворився на клієнта Росії, а не на її союзника. Азербайджану також доводилося зважати на Росію, проте завдяки розвитку відносин із Туреччиною та Ізраїлем, Баку вдалося зберегти важливий простір для маневру. Тривалий конфлікт між Вірменією та Азербайджаном офіційно завершився у Вашингтоні в серпні 2025 року, коли обидві країни за посередництва США парафували мирну угоду, визнавши радянські адміністративні межі міжнародними кордонами.
Архітектура російського впливу, яку Вірменія нині демонтує, була надзвичайно всеосяжною. У період з 2011 по 2020 рік Росія забезпечувала щонайменше 94% вірменського імпорту озброєнь. «Газпром» повністю володіє газорозподільною мережею країни. «Російські залізниці» керують усією залізничною системою Вірменії на умовах концесії, що діє до 2038 року. Російська військова база у Гюмрі, де дислокується близько 3000 військовослужбовців, функціонує на підставі угоди, чинної до 2044 року, і не може бути закрита без згоди Росії. Донедавна російські співробітники служб безпеки здійснювали контроль на кордонах Вірменії з Туреччиною та Іраном, а також працювали в пунктах паспортного контролю в аеропорту Єревана.
Нині важелі впливу Москви слабшають. У 2025 році Індія замінила Росію в якості найбільшого постачальника озброєнь для Вірменії, уклавши контракти на суму понад 1,5 мільярда доларів. Вірменські прикордонники перебрали на себе контроль над аеропортом у 2024 році, а над пунктом пропуску на кордоні з Іраном — у січні 2025 року.
Тим часом у 2025 році парламент Вірменії ухвалив закон, який відкриває шлях до вступу країни до Європейського Союзу. Прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян ініціює припинення дії концесійної угоди стосовно залізниці, попереджаючи, що під управлінням Москви вірменська залізнична мережа «втрачає стратегічні позиції та конкурентні переваги».
Реакція Росії обмежилася тими заходами, які вона ще може собі дозволити. Навесні 2025 року кураторство вірменського напрямку було доручено Сергію Кирієнку — високопосадовцю Кремля, який відповідає за окуповані регіони України. Після цього пов’язана з Кремлем мережа впливу розгорнула скоординовані інформаційні кампанії проти Вірменії, які зібрали понад 100 мільйонів переглядів в Інтернеті за рік.
Російські ЗМІ активно висвітлювали конфронтацію між Вірменською апостольською церквою та урядом. Москва заборонила експорт вірменської сільськогосподарської продукції, погрожувала підвищенням цін на газ і попереджала, що вихід із Євразійського економічного союзу коштуватиме Вірменії 14% її економіки.
Згідно з оприлюдненими документами, Самвел Карапетян — російсько-вірменський мільярдер, пов’язаний із Путіним, — імовірно, керував опозицією за вказівкою Москви. Попри ці зусилля, партія Пашиняна здобула 64 зі 105 місць у парламенті на виборах, які відбулися в країні у червні 2026 року.
Невдоволення Росії стає дедалі відчутнішим. У квітні 2026 року Путін тиснув на Пашиняна через обмеження, які забороняють власникам російських паспортів балотуватися на майбутніх виборах у Вірменії. Пашинян відповів, що Вірменія є демократичною країною, іронічно зауваживши: «Дехто каже, що у Вірменії забагато демократії». На саміті Шанхайської організації співробітництва у Бішкеку на початку вересня 2026 року Путін визнав, що членство в ЄС є «природним і законним правом» Вірменії, але попередив, що це призведе до розриву торгівельних відносин із Росією.
Російський лідер має вагомі підстави хвилюватися стосовно торгівельних відносин. Мирна угода між Вірменією та Азербайджаном, укладена за посередництва США, передбачає створення «Маршруту Трампа заради міжнародного миру та процвітання» (TRIPP), у якому Вашингтон володітиме часткою у 74%. Це з’єднало б Азербайджан із Туреччиною через територію Вірменії та інтегрувало б Вірменію до «Серединного коридору» — маршруту завдовжки 6500 км, що пролягає від Китаю до Європи й має на меті оминати Росію.
На заваді стоїть одна умова. Азербайджан погоджується підписати угоду лише за умови вилучення з Декларації про незалежність Вірменії 1990 року положення про об’єднання з Карабахом — питання, що лежить в основі конфлікту між двома країнами. Проєкт тексту було завершено у березні 2026 року; у серпні 2026 року Пашинян заявив, що збереження цієї згадки означало б продовження карабахського руху. По суті, така зміна закріпила б політичну переорієнтацію Вірменії та допомогла б запобігти ситуації, коли потенційні проросійські наступники могли б знову розпалити війну з Азербайджаном.
Пашинян представив цю зміну як важливий крок до регіональної інтеграції. Знайдення рішення має забезпечити успіх ініціативи TRIPP і відкриття кордону з Туреччиною. Вірменія також могла б отримати вигоду від постачання енергоносіїв з Азербайджану, доступу до торгівельних шляхів Центральної Азії та комерційного сполучення з Європою. Це практична альтернатива майже всьому, що може запропонувати Росія. Країна, що не має виходу до моря і десятиліттями залежала від одного покровителя, отримала б одразу кілька альтернативних варіантів.
Росія не бажає миритися зі втратою свого впливу у Вірменії та інших регіонах, але наразі Путін мало що може вдіяти, оскільки зосереджений на вторгненні в Україну. Сполучені Штати, Європа та інші зацікавлені сторони повинні скористатися скрутним становищем Москви, аби зміцнити історичні зміни, які відбуваються на Південному Кавказі.
