За офіційними даними Міністерства культури України, від початку російського вторгнення у лютому 2022 року було пошкоджено або знищено щонайменше 1949 пам’яток культурної спадщини та 2576 об’єктів культурної інфраструктури. Згідно з оцінкою, підготовленою спільно Світовим банком, урядом України, Європейським Союзом та Організацією Об’єднаних Націй, війна завдала сектору культури й туризму збитків на суму 4,5 мільярда доларів, а також спричинила економічні втрати в розмірі 31,9 мільярда доларів

У червні 2026 року російські безпілотники завдали удару по Харківському художньому музею, спричинивши пожежу, яка охопила понад 1100 кв. м площі, де зберігалися одні з найдавніших і найвизначніших творів українського мистецтва. Місцеві жителі кинулися рятувати те, що вдалося з музейної колекції, яка налічувала 25 000 експонатів. Через кілька годин ракети вдарили по Києво-Печерській лаврі — одній із найшанованіших православних святинь країни. Тисячолітній монастир, на території якого розташована мережа катакомб із похованнями кількох святих, спалахнув за лічені секунди. Про це йдеться у спецрепортажі Ради з міжнародних відносин, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Росія охарактеризувала ці інциденти як високоточні удари по військових об’єктах, попри те, що, за наявною інформацією, на той момент поблизу не було жодної відомої української військової активності. Ці удари сталися через кілька тижнів після серії атак, які вразили музеї, театри та культурні центри по всьому Києву, внаслідок чого значна частина культурних цінностей була «безповоротно втрачена».

Ці атаки тривають і надалі. У серпні 2026  року російська балістична ракета знищила київський книжковий ринок «Почайна», того ж місяця внаслідок атаки безпілотників згорів склад у Харкові, де зберігалося 8 мільйонів книжок, а у вересні 2026 року внаслідок удару було серйозно пошкоджено будівлю Національної академії наук України.

За словами українських та міжнародних експертів, знищення цих культурних установ — це не «супутні втрати» під час ударів, спрямованих проти військових підрозділів. Вони є безпосередніми цілями.

«Ця війна — не про захоплення територій. Вона — про знищення нації. Без культури не може бути нації», — зазначила Малгожата Лавровська-фон Тадден, засновниця організації OBMIN.

Ця польська організація була створена для того, щоб надати українським музеям доступ до допомоги, сприяти обміну ідеями щодо збереження культурної спадщини (назва «OBMIN» походить від українського слова «обмін») та популяризувати цю спадщину.

За офіційними даними Міністерства культури України, від початку російського вторгнення у лютому 2022 року було пошкоджено або знищено щонайменше 1949 пам’яток культурної спадщини та 2576 об’єктів культурної інфраструктури.

Як повідомила Ліна Дорошенко — представниця України в Комітеті всесвітньої спадщини ЮНЕСКО та експертка київського Регіонального центру прав людини, — станом на кінець вересня 2026 року, Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) підтвердила пошкодження 560 таких об’єктів.

Водночас, за результатами незалежного моніторингу, проведеного представниками українського громадянського суспільства з використанням супутникових знімків та даних із відкритих джерел, зафіксовано щонайменше 5500 постраждалих об’єктів.

В Україні триває робота з узгодження цих наборів даних, проте отримання точних цифр — особливо з територій, окупованих Росією або тих, що зазнають майже щоденних атак, — є складним завданням.

«Тому реальний масштаб руйнувань, безперечно, значно більший, ніж можуть відобразити будь-які наявні на сьогодні статистичні дані», — зазначила Дорошенко.

Серед уламків зруйнованих будівель безповоротно втрачено важливі свідчення історії. Так, під час удару по Іванківському історико-краєзнавчому музею було знищено 25 обгорілих картин Марії Примаченко — художниці-самоучки, творчість якої здобула міжнародне визнання і стала символом української культури.

«Щоб усвідомити масштаби цих руйнувань, уявіть, що відчули б американці, якби побачили, як палають картини Гоппера, Поллока чи Воргола, або французи — якби бомби знищили доробки Матісса, Моне чи Ренуара», — написав згодом тодішній Генеральний прокурор України Андрій Костін.

У хаосі, який президент Росії Володимир Путін «узаконив» на окупованих територіях, було розграбовано ще мільйони творів мистецтва. Російські ракети знищили кілька архівів, зокрема бібліотеку рідкісних книг, де зберігалося 60 000 цінних рукописів. Багато з них містили не лише літописи української історії, але й першоджерела, що стосуються подій світового масштабу, зокрема світових воєн.

Масштаби стирання ідентичності

Як зазначила Дорошенко, на захоплених територіях Росія впроваджує «систематичну політику» культурної окупації, прагнучи окупувати не лише землю, але й українські наративи.

«Українську історію поступово замінюють російськими імперськими та радянськими наративами, покликаними створити ілюзію, ніби ці території історично завжди були російськими», — пояснила вона.

Доступ до окупованих районів ззовні вкрай обмежений, тому інформація надходить із перевірених місцевих джерел, супутникових знімків або даних із відкритих джерел.

Масштаби змін, демонтажу та спорудження нових пам’ятників на окупованих територіях настільки великі, що скласти їхній повний перелік уже неможливо. У Маріуполі, наприклад, під час прогулянки містом можна помітити численні перейменування: те, що колись було «проспектом Миру», тепер стало «проспектом Леніна». Неподалік відновив роботу Маріупольський драматичний театр — зруйнований ще на третьому тижні війни, він знову відчинив двері у грудні 2025 року, показавши виставу радянської епохи. Музеї були перереєстровані відповідно до російського законодавства, а їхні колекції — включені до державної власності.

Процес захоплення суспільного простору виходить далеко за межі привласнення чи знищення культурних цінностей. У тих небагатьох школах, які залишилися на окупованих територіях України, навчальні програми зазнали русифікації. Також зафіксовано численні випадки систематичного викрадення та «перевиховання» українських дітей, яких вивезли до Росії; ці дії стали підставою для того, аби Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт Путіна.

Українські медіа були замінені російськими аналогами. Великі друкарні зачинені й не можуть випускати нові матеріали, тоді як цивільних осіб катують, заарештовують або вбивають за спілкування українською мовою чи навіть за прослуховування української музики — явища, які український уряд називає «лінгвоцидом». Росія також примусово переводить міста в російські часові пояси, а їхніх мешканців — у свою паспортну систему.

«Куди не глянь — українське середовище витіснене: «походження об’єктів спотворюється, історичні наративи переписуються, а українська спадщина подається як частина російської історії», — зазначила Дорошенко.

Вона також задокументувала, що лише за останній рік Росія видала щонайменше 182 незаконні дозволи на проведення археологічних робіт у Криму та Севастополі. Під час цих розкопок вилучаються артефакти, які Росія переміщує до власних установ, а згодом використовує для обґрунтування своїх територіальних претензій на цей регіон.

Одним із найяскравіших прикладів, про які вона розповіла, є проєкт «Новий Херсонес»: Москва фактично знищила бульдозерами стародавнє місто, яке перебуває під захистом ЮНЕСКО, і збудувала на його місці нові об’єкти, вилучивши при цьому понад 6 мільйонів археологічних знахідок. 23 липня 2026 року ЮНЕСКО внесла цей об’єкт до списку пам’яток, що перебувають під загрозою.

Стрімка «переробка» окупованих територій України, яку проводить Кремль, розпочалася переважно наприкінці 2022 року. За словами історика Юрія Латиша, українську історію тут замінюють «справді стахановськими темпами», прагнучи «довести, що захоплені території «завжди» належали російській державі».

У своїй риториці Москва представляє ці «русифіковані» об’єкти як «майданчики для патріотичних заходів» та спосіб «відновити зв’язок між тими, хто воював у минулих війнах, і тими, хто сьогодні захищає нашу Вітчизну».

Проте українці бачать це інакше.

«Правду все одно не приховати. Вдруге за останні 100 років росіяни будуватимуть, у прямому сенсі, на кістках загиблих», — написав у соціальних мережах помічник міського голови Маріуполя (який нині перебуває у вигнанні), коментуючи ці «відновлювальні» роботи.

Глибоко вкорінені мотиви Росії

Руйнування культури під час війни — явище, притаманне не лише Україні. У нещодавніх масштабних конфліктах Судан зіткнувся із розграбуванням багатовікових музейних артефактів, Сектор Газа втратив багатьох митців і письменників, а в Ірані, на тлі протистояння зі Сполученими Штатами, руйнувалися об’єкти культурної спадщини.

Проте цілеспрямовані кампанії, які спрямовані на знищення культури, є специфічним інструментом зміцнення влади: вони дозволяють контролювати мову, наративи та світогляд людей. Дійсно, атаки на культуру України можуть відбуватися паралельно з підривом її безпеки.

«Культура і безпека — це дві сторони однієї медалі. Безпека дозволяє зберегти культуру, а культура, своєю чергою, формує стійкість, необхідну для забезпечення безпеки», — зазначила Лавровська.

Україна стикається із загрозами для своєї культури значно довше, ніж триває нинішня ескалація, яка стала продовженням конфлікту на Донбасі, який розпочався у 2014 році з анексії Криму. І хоча незалежність країна здобула лише у 1991 році, існують свідчення того, що Москва придушувала українську мову та культуру ще з XVII століття. Наприклад, в одному з царських указів 1863 року стверджувалося, що української мови «не було, немає і бути не може».

Путін дав зрозуміти, що поділяє цю точку зору; ще у 2021 році він заклав підґрунтя для свого вторгнення в есе, де стверджував, що українці й росіяни — це «один народ», а українці не мають власної окремої ідентичності.

«Гадаю, Путін справді дотримується цього погляду — хоч це й омана, — і, безумовно, багато інших росіян також його поділяють. Це сягає глибоких культурних, інтелектуальних та ідеологічних витоків у російському суспільстві, яке привчили сприймати Україну як частину “великої Росії”, а не як цілком незалежну державу. Одна з причин, чому українці чинять такий запеклий опір, полягає в тому, що вони розуміють: їхня культура, національна ідентичність і, звісно ж, демократія не вціліють в умовах російської окупації. Ба більше, багато самих українців не вижили б під російською окупацією — з огляду на варварство росіян і ті звірства, які вони чинять стосовно людей, які опинилися під їхнім контролем», — зазначив Макс Бут, експерт із питань національної безпеки з Ради з міжнародних відносин.

За словами Томаса Ґрема, експерта з питань Росії з Ради з міжнародних відносин, кінцеві цілі Путіна в цій війні сформульовані розмито, проте він, безумовно, прагне розірвати відносини України із Заходом і втягнути її в орбіту Кремля.

Як пояснив Ґрем, ширший контекст цього прагнення випливає з путінської концепції «єдиного народу»: спроби стерти історичні свідчення та переписати історію, аби полегшити анексію. Ґрем визнає, що історії двох народів переплетені — протягом певних історичних періодів окремі регіони України опинялися в межах різних російських державних утворень, — проте наголошує: «Українська мова є самобутньою, а культура розвивалася інакше… у них справді різна історія».

Для України збереження цих відмінностей може стати вирішальним фактором для післявоєнного відновлення.

За словами Лавровської, країні «можуть бути потрібні дрони, аби виграти цю війну, але щоб пережити її — потрібна культура».

Перспективи миру

Деякі світові лідери, зокрема президент США Дональд Трамп і віцепрезидент США Джей Ді Венс, припускають, що для досягнення миру між Росією та Україною президент Володимир Зеленський має погодитися на територіальні поступки — попри те, що російське вторгнення є порушенням міжнародного права. Водночас Бут зазначає: багато експертів погоджуються з тим, що атаки на об’єкти та системи культури є актами культурного геноциду.

Зеленський, зі свого боку, чітко дав зрозуміти, що захоплені Росією території не можуть бути предметом торгу.

«Річ не лише в законі. Там живуть люди — 300 000 людей. Ми не можемо втратити цих людей», — сказав він.

У будь-якому разі, багато експертів стверджують, що такі поступки малоймовірні й не приведуть до тривалого миру.

«Україна ніколи не визнає російський суверенітет над своєю територією, і, сподіваюся, міжнародна спільнота — також. Єдиним прийнятним [негайним] мирним врегулюванням могло б стати припинення вогню за принципом “заморожування” лінії фронту, коли Росія не отримує того, чого вимагає Путін — тобто більшої території, ніж вона фактично захопила, — каже Бут.

Аналітики Інституту вивчення війни підрахували, що російським військам знадобиться час щонайменше до 2027 року, а можливо, й до 2028 року, щоб захопити решту території Донецької області — і це за умови, що вони зможуть підтримувати нинішні темпи просування, що видається сумнівним.

«Водночас війна триває, оскільки Путін, схоже, вірить «доповідям, які він отримує — про те, що Росія нібито стоїть на порозі великих перемог на Донбасі», — зазначив Бут.

Загальна оцінка вартості післявоєнної відбудови України сягає 588 мільярдів доларів, з яких щонайменше 9 мільярдів припадає на культурні установи. Згідно з оцінкою, підготовленою спільно Світовим банком, урядом України, Європейським Союзом та Організацією Об’єднаних Націй, війна завдала сектору культури й туризму збитків на суму 4,5 мільярда доларів, а також спричинила економічні втрати в розмірі 31,9 мільярда доларів.

Однак фізична та фінансова відбудова — не єдині чинники, які визначатимуть післявоєнне майбутнє України; вирішальну роль відіграватиме також боротьба за збереження культурної ідентичності. У цьому сенсі, як зазначає Бут, війна Путіна може зрештою дати зворотний ефект: замість того, аби послабити українців, вона лише зміцнює їхню рішучість.

«Коли Україна постане цілісною — а я впевнений, що так і буде, — вона матиме дуже сильну незалежну ідентичність, цілком відмінну від російської», — вважає він.

Ольга Сошнікова, директорка Харківського історичного музею, мала певний запас часу, аби подбати про збереження української культури для майбутніх поколінь. Ще у 2014 році Сошнікова разом із командою розпочала оцифрування архівів. Коли почалася війна, вони, попри обстріли, вилучали експонати з вітрин.

«Крихкі предмети, наприклад кераміку, доводилося загортати у старі газети. Нас було п’ятеро; з ліхтариками в руках ми протягом 10 днів перенесли до підвалу 12 000 експонатів», – розповіла вона.

Сошнікова та її співробітники — далеко не єдині, хто доклав зусиль для збереження культурних скарбів України. 156 українських музеїв співпрацюють з організацією OBMIN, яку заснувала Лавровська. Ця організація має меморандум про взаєморозуміння з Міністерством культури України, який спрямований на підтримку культурної дипломатії та взаємодію з національними музеями.

Тим часом робота низки інших музеїв, які опинилися у зоні бойових дій, перемістилася у підземелля або в онлайн-простір — це гарантує, що вона залишатиметься доступною незалежно від фізичного стану самих закладів.

Деякі установи займаються відновленням того, що вціліло на пошкоджених об’єктах. Інші продовжують творити: організовують підпільні перформанси та створюють нові роботи, які фіксують реалії сьогодення. Своєю чергою, такі видання, як Kyiv Independent, через власну школу журналістики допомагають зберегти український голос у медіапросторі.

«Початковий жах перетворився на системне бачення того, як ми можемо бути корисними», — зазначає Оксана Червоненко, заступниця директора Національного науково-природничого музею України (ще одного партнера ініціативи OBMIN).

На урядовому та міжнародному рівнях надходить підтримка, яка спрямована на збереження культури. Ще на початку 2026 року Україна розпочала співпрацю з Інтерполом для розшуку викрадених творів мистецтва. Міністерство культури також створило Фонд культурної спадщини України, завданням якого є залучення коштів і ресурсів, необхідних для відбудови.

Офіс Генерального прокурора України призначив трьох прокурорів, які займаються виключно злочинами проти культурних цінностей, скоєними під час війни. ЮНЕСКО сприяє налагодженню співпраці між українськими реставраторами та їхніми колегами зі США й Європи задля збереження артефактів. Крім того, організація допомагає вдосконалювати українські системи моніторингу пошкоджень, екстреної консервації, оцифрування та планування післявоєнної відбудови.

Навіть після того, як останні російські війська покинуть територію, розпочнеться тривалий процес «когнітивної деокупації». Він передбачає протидію кампаніям із дезінформації, відновлення українських наративів в експозиціях, а також інші заходи, які спрямовані на повернення громадам зв’язку з їхньою спадщиною. Ці зусилля також будуть зосереджені на зміцненні культурної стійкості по всій країні — навіть у тих регіонах, над якими Україна зберегла контроль.

Грем зазначив, що русифікація окупованих територій спричинила зворотний процес на землях, підконтрольних Україні: назви вулиць, пов’язані з російськими історичними постатями (наприклад, Катериною II), замінюють на українські, а твори Достоєвського та інших російських письменників прибирають із бібліотечних полиць.

Для країни, яка відстоює свою ідентичність, усе — навіть такі буденні речі, як назви вулиць, — набуло глибокого символічного значення. Водночас у музеях, театрах і школах, за словами Лавровської, культурне життя вирує навіть активніше, ніж до війни.

«Це дуже по-українськи», — підсумувала вона.