Жителі самопроголошених республік їдуть в Україну до родичів та за пенсією, а українці їдуть в Росію на заробітки

Кордон між Україною та Росією починається на харківському залізничному вокзалі. «До прикордонного переходу, — кричать таксисти, — до Білгорода» — найближчого міста до кордону з Росією. Майже ніхто не називає місто Харків. Тут найчастіше можна почути російську вимову: «Харьков». Друге за величиною місто України, в якому проживає близько 1,5 млн осіб, є важливим діловим, науковим та промисловим центром України. Про це йдеться у репортажі Haaretz, повідомляє Foreign Ukraine.

Але відлуння радянської епохи досі визначає характер Харкова. Монументальні споруди у стилі конструктивізму, збудовані за сталінських часів, оточують площу Свободи. Пам’ятник Леніну з площі прибрали лише восени 2014 року — після революції на Майдані, захоплення Росією Кримського півострова та початку війни у ​​сусідніх Луганській та Донецькій областях.

Харків добре пам’ятає дні радянської слави та пригноблення. Місто постачало танки і трактори усім республікам СРСР, а також саме тут вчені вперше розщепили ядро ​​атома. Пізніше багатьох арештували та стратили.

«У 2014 році наша провінція різко перетворилася з перехрестя світу на кордон з Європою, — розповідає Едуард Рубін, власник ІТ-фірми. – До цього ми мали нормальні відносини з Росією і були важливим перехрестям між сходом і заходом, а також північчю та півднем».

Рубін каже, що «дороги з Москви, Кавказу та Криму до Європи та з Європи до Китаю проходили саме через Харків. Коли почалася війна, все змінилося. Регіональна економіка дуже постраждала, каже Рубін, який підтримує проєвропейський курс Києва протягом останніх восьми років.

«Сюди приїжджали білгородці, щоб робити покупки, грати у казино та відзначати весілля. Біля нічних клубів можна було побачити черги з російських автомобілів», – додає Станіслав Бару, організатор заходів.

Навіть сьогодні на прикордонному переході Гоптівка з Росією, приблизно за 40 кілометрів на північ від міста, можна побачити колону вантажівок завдовжки кілька кілометрів.

«Адже ми не торгуємо з Росією. Це агресивна країна, — з характерним сарказмом зауважує прибиральниця, яка байдикує біля прикордонного переходу.

Марина Гринівська, яка працює у правозахисній організації «Право на захист», надає послуги громадянам, які потребують бюрократичної чи юридичної допомоги. Вона каже, що Росія пропускає на свою територію лише 70 автомобілів на день. За її словами, минулої доби через перехід в обидві сторони пройшли 2276 людей.

Вісь Білгород-Харків, яка з’єднує Україну з Росією, вже не та, що була раніше, але не є перекритою. Навіть за температури мінус 2 градуси за Цельсієм, яку тільки посилюють шквальний вітер і сніг, по обидва боки кордону щодня прибувають сотні чоловіків, жінок та дітей. Вони приїжджають на автомобілях, маршрутках та автобусах із рюкзаками, сумками та мішками, перетинаючи кордон похапцем.

Ірина з Харкова проводжає свого сина Артема до Росії. Артем живе у Краснодарі, на Кавказі. Він поїхав туди у 2013 році вчитися кулінарії, потім залишився, одружився і став поміркованим.

«Рівень ресторанів в Україні, поки що низький. Поки що повертатись не збираюся. Я кухар. У мене там робота. Я добре заробляю. Я не дивлюсь телевізор, тому ситуація мене зовсім не стосується», – пояснює Артем.

Але більшість людей, яких я зустрів на прикордонному переході, не є громадянами Росії. Більшість із них живуть у «Донецькій народній республіці». Прикордонний перехід між «республікою» й територією, контрольованою Україною, відкритий лише один раз на тиждень, тому більшість людей воліють здійснювати обхід близько 1000 кілометрів через російську територію навколо Ростова, щоб дістатися Харкова.

«Ми цілий день каталися автобусом по всій Росії, — розповідає мандрівниця Тетяна. – Уявіть собі цю подорож. У мене зламане стегно, у чоловіка хворе серце. Ми не можемо продати будинок. Навіть за тисячу гривень ніхто не візьме. Ось чому ми тут, — каже вона.

Подружжя живе у маленькому містечку Шахтарськ під Донецьком.

«Там залишилися ті, хто більше нікуди не може переїхати. Те, що там відбувається, лякає, немає слів. Тільки сльози. Чи заслуговують люди на таке життя? Роботи немає. Як бути молоді? На них ніхто не чекає ані в Росії, ані в Україні», – бідкається Тетяна.

Відвідування дітей — не єдина причина, через яку багато людей похилого віку блукають між відомими та невідомими прикордонними пунктами.

Дехто продовжує отримувати українські пенсії крім пенсій, що виплачуються сепаратистською владою і це викликає велику критику в українському суспільстві.

«Тут я народився, жив, працював і хрестився», — каже Володимир, який живе у Макіївці під Донецьком і приїхав до України, щоб відвідати сина та онуку та взяти трохи грошей. – Чому я маю переїжджати сюди? Якщо я приїду сюди, що я робитиму? Стати безхатченком? Я вже збудував там будинок. Я маю город. Я живу своїм життям».

Слова Володимира видають його образу. Для нього причина відокремлення сепаратистських провінцій насамперед полягала в тому, що Київ не дослухався голосів зі східних провінцій.

«Ми не хотіли бути проросійськими чи прозахідними. Ми хотіли бути автономними», – бідкається він.

Марина Гринівська, правозахисник, яка стежить за кордоном, пояснює, що мешканці сепаратистських республік, які переїжджають в Україну, отримують право голосу з моменту реєстрації за українською адресою.

Тим не менш, Володимир наполягає: «Я хочу жити в Україні, але Україна мене не приймає. Чому я маю кудись рухатися? Я живу в Україні. Я все життя працював в Україні. Чому я маю переїжджати з України в Україну?».

Олеся, 17-річна студентка, яка навчається у Харкові та живе у Донецьку, дивиться на речі по-іншому.

«Я навчаюсь у Харківській академії мистецтва та дизайну. Мій батько помер три роки тому, а мати живе в Донецьку. Там немає художнього університету. Поки я студент і бачу своє майбутнє в Україні. Але ми побачимо, куди мене заведе життя. Зміни тут настільки великі, що важко передбачити майбутнє», – зазначає Олеся.