Президент Джо Байден загалом виконав чудову роботу з підтримки України, але його, як і раніше, сковує надмірна обережність у наданні військової допомоги

У світовій історії було багато народів, які розпочинали війни в очікуванні швидкої і безболісної перемоги тільки для того, щоб ув’язнути в затяжному та не дуже успішному конфлікті, ніж очікувалося. Згадайте про Наполеона в Іспанії та Росії, Німеччину в Першій і Другій світових війнах, Північну Корею в Корейській війні, Ірак в ірано-іракській війні, США в Афганістані та Іраку. Як тільки початковий спазм оптимізму минув, всі ці конфлікти перетворилися у виснажливі війни, в яких перемагала сторона, що могла терпіти і завдавати найбільшого болю.

Про це йдеться в колонці Макса Бута, старшого наукового співробітника Ради з міжнародних відносин на сторінках The Washington Post, повідомляє Foreign Ukraine.

Російське вторгнення в Україну, яке триває вже понад 100 днів, відбувається за цією схемою. Російський диктатор Володимир Путін зробив ставку на невдалий бліцкриг щодо Києва, який провалився. У ті бурхливі перші дні війни, світ захоплювався українським героїзмом, символом якого були військові, які відповіли на вимогу Росії про капітуляцію безсмертними словами: «Російський військовий корабель, йди на ху…». Фотографії українських тракторів, які тягли захоплені російські танки, стали інтернет-сенсацією.

Але, незважаючи на тяжкі втрати людей і техніки, за оцінками Пентагону, Росія втратила близько 1000 танків, — Путін не припинив своє вторгнення. Він просто зменшив його. У середині квітня він перенаправив свої сили, щоб зосередитись на Донбасі на сході України. Зосередивши артилерію, росіяни перетворили життя українських військ на цій ділянці на «пекло». Президент Володимир Зеленський заявив, що росіяни щодня вбивають до 100 українських військовослужбовців та ранять до 500 людей. Окупанти контролюють близько 20% території України — площа більша за Нідерланди.

Путін сподівається, що він ще може виграти війну, чекаючи, поки воля Заходу послабшає, і дехто на Заході підтримує його. Колишній держсекретар Генрі Кісінджер пропонує Україні поступитися територією заради миру, а президент Франції Еммануель Макрон наполягає на тому, що Росію не можна «принижувати». Тобто, Путіна треба винагороджувати за його незаконну агресію?

Це порада відчаю, і вона відірвана від реальних фактів. Нещодавнє опитування засвідчило, що майже 80% українців вважають, що їхня країна рухається у правильному напрямку, і багато українських біженців повертаються додому.

Картина поля бою похмуріша, ніж місяць тому, але набагато яскравіша, ніж три місяці тому. Так, українці трохи втратили позиції, але вони й поновили їх. Вони вигнали «орків», як вони називають загарбників, з півночі України та відвойовують села на півдні. Українські війська навіть повернули собі частину Сєвєродонецька, який раніше здавався втраченим.

Хоча росіяни продовжують «досягати поступового, завзятого та дорогого прогресу на сході України» (цитуючи Інститут вивчення війни), вони так і не наблизилися до того, щоб оточити українські війська чи зламати їхню волю до війни. Російські збройні сили, навпаки, продовжують страждати від некомпетентного керівництва та низького морального духу, що допомагає пояснити, чому вони не просуваються вперед, доки артилерія не знищить усе на своєму шляху. В України, як і раніше, набагато більше людських ресурсів: 700 000 солдатів протистоять менш ніж 200 000 загарбників, і арсенал продовжує покращуватися за рахунок поставок західної зброї.

За останні 100 днів ми хитнулися від надмірного песимізму до надмірного оптимізму, а тепер знову до надмірного песимізму. Наразі не час втрачати віру в Україну. Це момент, щоб подвоїти нашу підтримку їх борців за свободу.

Президент Джо Байден загалом виконав чудову роботу з підтримки України. Він вправно керував союзниками і переконав Конгрес надати допомогу у розмірі 54 мільярди доларів з початку вторгнення. І він мав рацію, уникаючи прямого зіткнення з росіянами; звідси його відмова оголосити безполітну зону. Але його, як і раніше, сковує надмірна обережність у наданні допомоги.

Вже кілька місяців українці випрошують реактивні системи залпового вогню, які б дозволили їм нейтралізувати російську артилерію. Зрештою, Байден погодився надати M142 High Mobility Artillery Rocket Systems, але тільки чотири з них. Вибачте, це не допоможе. Поки союзники затикають деякі дири (Німеччина обіцяє відправити свої системи ППО IRIS-T), Байден, як і раніше, відмовляється постачати ЗРК великої дальності Patriot або винищувачі (МіГ-29 або, краще, F-16), яких Україна гостро потребує. Він також відмовляється щось робити з російською морською блокадою Чорного моря, яка душить економіку України.

Байдену не завадило б згадати доктрину, сформульовану покійним державним секретарем США Коліном Л. Пауеллом. Він радив не вплутуватися у «половинчасті війни» і стверджував, що коли Сполучені Штати застосовують силу, вони повинні робити це з величезною потугою, щоб перемогти. Та ж сама доктрина повинна застосовуватися і до військової допомоги: замість того, щоб пропонувати Україні рівно стільки допомоги, щоб уникнути поразки, ми повинні надавати таку підтримку, щоб вона могла виграти війну (мається на увазі, звільнити більшу частину території, втраченої після 24 лютого). Україна не виявляє ознак втоми від боротьби. Ми теж не повинні.