Росія стирає з лиця землі міста на сході України

Десятки тисяч людей залишаються під перехресним вогнем кровопролитної битви за Донбас

Марк Гольцев знав, що можливість врятувати жителів Лимана, які зневірилися, до того, як російські війська зруйнували місто, швидко зникала. Високий вершник-аматор, який став фельдшером-добровольцем, стрибнув у свою машину швидкої допомоги і помчав дорогою, минаючи воронки від ракет і клуби чорного диму, що підіймаються над навколишніми полями. Гольцев — один із десятків добровольців, які день за днем ризикують своїм життям, проносячись однією з найпідступніших доріг Донбасу на сході України після вторгнення Росії у лютому. У квітні, коли Москва змістила свою увагу і військову міць на схід, завдання з кожним днем ставало дедалі небезпечнішим. Тепер кожен ривок в оточене місто є серйозною авантюрою. Про це розповідається у спеціальному репортажі Politico, повідомляє Foreign Ukraine.

«Вчора вдалося врятувати 300 людей, напередодні – 500. Але сьогодні ми забрали лише 100 людей, тому що бої дуже інтенсивні. Це жахливо. Люди бояться навіть поворухнутися», – сказав роздратований Гольцев у перерві між евакуаціями минулого тижня.

У той час як російські війська стирають все на своєму шляху, щоб захопити якнайбільше східних районів Донецької та Луганської областей, схід України практично спорожнів. Підприємства забуті, рух транспорту припинився, а громадські площі неживі. Але десятки тисяч людей залишаються під перехресним вогнем, і їм нікуди йти, доки триває битва за Донбас. І вони сплачують за це високу ціну.

До полудня в Лимані та його околицях стало настільки небезпечно, що влада була готова скасувати евакуацію. Але Гольцев та жменька інших добровольців, міліціонерів, солдатів та водіїв автобусів утрималися.

У Райгородку, маленькому містечку на околиці Лимана, вони швидко зібралися за кавою та цигарками, щоб обговорити свій маршрут та уточнити адреси людей, яких їм потрібно було знайти. Навколо рвалися артилерійські снаряди, наближаючись із кожною хвилиною. Тоді Гольцев та інші сіли у свої машини і помчали у бік міста.

У Райгородок вони повернулися через 40 хвилин із кількома десятками людей. Вони будуть останніми евакуйованими цього дня. Серед них була 92-річна Ніна Тихомирова зі зморшками на обличчі, як на карті. За майже 100 років життя вона багато чого пережила, зокрема Другу світову війну та радянську окупацію України. Двоє великих чоловіків перенесли її в ковдрі з фургона до машини швидкої допомоги Гольцева. Її яскраво-блакитні очі та хустка з квітковим візерунком видавали жахіття, свідком якого, за її словами, вона стала: артилерійські снаряди, що падають на її околиці, палаючі будинки, люди, які зіщулилися від страху в овочевих підвалах, тіла на вулицях.

Її евакуювали і вона не мала нічого, крім кількох светрів, обгорнутих навколо її тендітного тіла та поліетиленового пакету з її особистими документами, який вона міцно стискала у лівій руці.

«Куди я йду?» — спитала вона, тремтячи.

– По-перше, подалі звідси, бабусю. Ви будете в безпеці, — сказав Гольцев, зачиняючи двері швидкої допомоги.

«Місто вже мертве»

Під постійним й потужним обстрілом, тисячі мирних жителів на сході України протягом кількох тижнів або місяців були прикуті до ненадійних підвалів та садових льохів. Час, проведений просто неба, означає наражати себе на обстріли зброї, яка образно і буквально розриває людей на частини.

Життя під російською атакою вимірюється хвилинами, кроками та міліметрами; різниця між життям і смертю тут звузилася до тріски. Ті, хто намагається втекти, ризикують своєю особистою безпекою; деякі опитані розповідали, що їх змушували мчати по дорогах, перебуваючи під обстрілом, або повзти полями, засіяними наземними мінами.

Інші, як Тихомирова, надто слабкі, щоб самостійно вирушати. Багатьом не вистачає коштів, щоб втікати.

Якщо бути точним, то за даними Управління ООН з прав людини, з 24 лютого по 30 травня було вбито щонайменше 4149 мирних жителів, зокрема 267 дітей. В організації додали, що реальна кількість жертв серед цивільного населення набагато вища, але поки що не може бути повністю підрахована через активні бойові дії та відсутність доступу до районів, які перебувають під контролем російських збройних сил.

Загальна кількість мирних жителів, які загинули внаслідок російської військової агресії в Україні, за вісім років перевищила 7500 людей. До 24 лютого під час війни на Донбасі, що розпочалася у квітні 2014 року, загинуло 3404 мирних мешканців. Переважна більшість цих жертв припала на перші дев’ять місяців війни, коли бойові дії були в самому розпалі.

Лиман, колись тихе містечко, оточене лісовим заповідником і білими, як кістка, крейдовими горами, колись було прихистком для 20 000 жителів, понад 43% з яких, за місцевими даними, були етнічними росіянами. Лиман значною мірою уник бойових дій, за винятком кількох вуличних боїв із застосуванням автоматичних гвинтівок та гранатометів у 2014 році.

Тепер це синонім нової жорстокої військової кампанії Росії на Донбасі, зруйнованих будинків та розбитих життів.

«Ми ніколи не зможемо повернутися. Для нас там нічого не залишилося», — закричала жінка, яку привели на плацдарм Райгородка з кількома сумками з одягом та речами, а на буксирі — двоє малолітніх дітей. Вони все бомблять. Наше місто вмирає».

Чоловік втрутився у розмову: «Ні, місто вже мертве».

Сім’я, яка відмовилася назвати своє ім’я, повідомила, що їхній будинок був частково зруйнований у середині травня. Майже два тижні вони жили в сусідньому підвалі з невеликою кількістю їжі та води, без туалету, електрики та газу, доки Гольцев та інші рятувальники не прийшли їх забрати. Все, що їм потрібно було, аби почати нове життя, вмістилося в чотири речові мішки. На питання про те, що вони робитимуть надалі і куди підуть, чоловік спробував розповісти, але не зміг сказати жодного слова; він тільки похитав головою і знизав плечима.

Немає можливості піти

Українська влада почала закликати мирних жителів покинути Донбас у квітні, коли Росія оголосила, що переключає свою увагу на схід після того, як зіткнулася з опором на півночі України. Сотні тисяч людей прислухалися до попередження. Але не всі були впевнені, що бойові дії там будуть такими ж інтенсивними, як вони стали.

«Багато тих, хто залишався у своїх будинках, навіть коли наближалися бойові дії, просто не мали змоги виїхати», — сказала Анжеліка Аппейру, голова оперативного відділу Міжнародного комітету Червоного Хреста в Україні.

Організації вдалося зв’язатися з деякими з них та роздати продуктові набори, гігієнічні набори та ковдри, а також поповнити місцеві лікарні предметами першої необхідності.

Багато упертих жителів відмовилися покинути свої будинки і свою батьківщину. Вони стверджують, що на захід від Донбасу на них нічого не чекає, і не вірять, що уряд у Києві допоможе їм налагодити своє життя. Деякі почуваються покинутими Києвом і відчувають велику близькість із Москвою.

Одна жінка середнього віку, яка супроводжувала свою літню сусідку до місця евакуації, ловила попутку з рятувальниками, які поверталися до Лимана. Вона сказала, що нізащо не втече з міста, адже її чоловік похований там на цвинтарі.

Є навіть люди, які залишили регіон кілька тижнів тому і відтоді повернулися. Мер Краматорська Олександр Гончаренко сказав, що має «капустяний індекс», за яким він та його співробітники можуть приблизно сказати, скільки жителів проживає в місті; кількість купленої капусти дорівнює певній кількості жителів та їх сімей. Він помітив збільшення за останні два тижні, припустивши, що, за його словами, повернулося близько 5000 людей.

«Життя в бігах незмірно дорожче, ніж удома, і люди можуть швидко вичерпати свої ресурси», – зазначила Аппейру.

У селі Миколаївка, навпроти Райгородка та в тіні Слов’янської ТЕЦ, Ніна Страшко оглядала залишки свого життя за кілька хвилин після того, як після артилерійського обстрілу було зруйновано її будинок.

83-річна жінка, яка ходить із палицею, насолоджувалася сонячним травневим днем на своїй садовій лавці, коли снаряд врізався в її котедж лише за декілька метрів від неї. Уламки розлетілися всюди, зруйнувавши дитячі гойдалки у дворі її сусідки і хльоснувши по гілках дерева, що нависло над нею. Але якимось чином гострі, як бритва, шматки російського металу не потрапили у Страшко.

Фортуна чи бог, а може, і те, й інше врятувало її від смерті, сказав її син Ігор, оглядаючи ушкодження.

«Мій будинок зник. Все пропало, — закричала Страшко, поклавши голову на плече внучки. Сім’я перевезла її у свій будинок далі вулицею — все ще на лінії вогню росіян. Сім’я сказала, що не може дозволити собі виїхати і не може більше просити про допомогу.

Проте, їм все-таки посміхнулась фортуна. Чотирьом сусідам Страшко пощастило набагато менше. Двоє з них було вбито і ще двоє зазнали тяжких поранень від іншого снаряда в ході тієї ж атаки.

Потяг кудись

У двадцяти п’яти милях на південь, деякі із 30 000 жителів, що залишилися в Бахмуті, знаходилися в такому ж плачевному становищі. Після Сєвєродонецька та Лисичанська, які російські військові обстрілюють зі сходу, місто стоїть на шляху захоплення решти Донбасу. За останні два тижні по ньому було завдано кількох ударів російської авіації.

Один із них потрапив у Горлівський інститут іноземних мов на центральній вулиці Василя Першина. Інститут був перенесений із сусіднього міста після того, як російські війська окупували його у 2014 році. Викладачів та студентів не було всередині, коли будівлю було обстріляно минулого місяця; Українські військові, мабуть, використали його нижній поверх і підвал як укриття. Ракета знесла половину даху та кілька верхніх поверхів, залишивши у дворі вирву глибиною у декілька метрів.

Удар також сильно пошкодив сусідній багатоквартирний будинок, де проживали сотні мирних жителів. Через кілька днів 55-річна Олена шукала у завалах свою рослину в горщику, маленький зелений сукулент. Її квартира була серед десятків зруйнованих. Олена та 38 інших мешканців тепер мешкають у двох кімнатах у підвалі пошкодженого будинку. Це тісні приміщення без вентиляції; матраци і ліжка лежали пліч-о-пліч, покриті ковдрами, прикрашеними квітковими та тваринними візерунками.

Для них немає туалету під землею.

«Нас можуть убити, просто збираючись поссати!» — пробурчав Віталій крізь далекий гуркіт вибухів.

Дехто скаржився, що місцева влада не приїхала перевірити їхнє самопочуття і не запропонувала жодної допомоги. У них були консерви та консервація, складені в одній частині кімнати, яких вистачило на кілька днів. Але їм не вистачало бутильованої води, сказали вони, хоча поблизу була криниця.

Добровольці розпочали евакуацію людей з Бахмута та прилеглих міст та сіл. Більшість доставляються машиною, автобусом або машиною швидкої допомоги в Покровськ, за 80 миль на захід, де вони сідають на евакуаційний потяг, який відвозить їх на захід, подалі від бойових дій.

Минулого тижня Костянтин, Юлія та двоє їхніх дітей, зокрема двотижневий Артем, перебували в числі 300 людей в евакуаційному потязі. Оскільки війна призупинила роботу більшості місцевих державних служб, Юлія сказала, що поки що не змогла отримати для Артема свідоцтво про народження. Вона сказала, що в Торецьку, прифронтовому місті, з якого вони втекли, води не було майже три місяці, а електрика була відключена внаслідок обстрілів, що особливо ускладнювало пологи.

«Ми сиділи у своєму будинку, і все просто тремтіло. Я загортала дитину в ковдру і тікала до підвалу кожного разу, коли починалися обстріли», – розповідає Юлія.

За її словами, останньою краплею став снаряд, що розірвався на порозі. Вони пішли з кількома сумками та візком для свого малюка.