Австралійське розслідування воєнних злочинів в Україні. Частина 2: Катівні

Австралійські ЗМІ розкривають нові деталі очевидних військових злочинів, скоєних в Україні, включно з насильницькими зникненнями, тортурами, незаконними вбивствами та невибірковими вибухами, ґрунтуючись на розповідях жертв, свідків, судово-медичних експертів та слідчих

Насильницьке зникнення є злочином проти людства. Багато дій, пов’язаних із зникненням людини – катування, позбавлення справедливого суду та нелюдське поводження – також є військовими злочинами згідно з Женевськими конвенціями.

У серії з чотирьох частин австралійські видання The Sydney Morning Herald і The Age розкривають нові деталі очевидних військових злочинів, скоєних в Україні, включно з насильницькими зникненнями, тортурами, незаконними вбивствами та невибірковими вибухами, ґрунтуючись на розповідях жертв, свідків, судово-медичних експертів та слідчих. Foreign Ukraine пропонує з цим ознайомитись.

Олександр Фаїзов/Фото: KATE GERAGHTY

Коли Олександр Фаїзов світить ліхтариком вниз по сходах, що ведуть до підвалу залізничного вокзалу, на стіні з’являється близько 30 закривавлених овалів. Це сліди, коли російські слідчі били головами в’язнів об бетон.

Фаїзов був одним із тих в’язнів, і він продовжує демонструвати, як це було.

Така анатомія камери тортур: у центрі крихітної темної кімнати стоїть дерев’яний стіл. З двох сторін відкриваються вузькі коридори, які ведуть до приміщень, де ночували російські солдати. Тепер це місце злочину, одне із сотень, які оглядають слідчі по всій Україні.

Все почалося для Фаїзова на другий день вторгнення, 25 лютого, коли 41-річний технік сховався в кущах і доповів українцям про рух російських танків, які котилися через його місто Тростянець, приблизно за 40 кілометрів від російського кордону.

Через чотири дні росіяни повернулися і захопили місто.

Понад два тижні Фаїзов ховався, виходячи лише для того, щоб запастися продуктами. Але рано вранці 16 березня п’ятеро російських солдатів у масках прибули до нього додому, забрали його телефон і паспорт і тримали під прицілом на очах його матері.

Натягнувши йому шапку на очі, вони сказали: «Ми вас відведемо в секретне місце».

Не так вже й секретне. Це було лише за дві хвилини від його дому; Фаїзов знав, що це місцевий завод. Заклеївши йому очі та руки скотчем, росіяни почали його бити, розпитуючи про місцезнаходження українських військових, а потім знову били.

Потім його привели в ту камеру під вокзалом.

Попри всі побиття та допити, Фаїзов досі вважає своїх викрадачів недієздатними – солдатами-новачками.

Каже, навіть запитували, чи допомагав він українським військовим.

«Вони були до біса тупі», — каже Фаїзов. «Мене навіть не обшукували. У мене був другий телефон і паспорт у внутрішній кишені весь час, поки я був там».

Солдати поводилися жорстоко, якщо полонених відштовхували.

Валентин Баранник/Фото: KATE GERAGHTY

Запитайте у Валентина Баранника, що сталося, коли він намагався втекти від побиття.

«Мені прострелили дупу», — каже Баранник, перш ніж стягнути штани, щоб показати нам дірку на правій сідниці. «Зламані три ребра, поранений лоб. Вони стріляли над моїм вухом. У комірі моєї куртки є навіть діра від кулі».

Після того, як чоловік на ім’я Микола наважився висловити розчарування поводженням з ув’язненими, російські спецпризначенці забили його ногами до смерті, каже Фаїзов.

Фаїзов намагався кричати про допомогу, але, за його словами, російські солдати кричали у відповідь: «Нам все одно, від’їб…, виродки». Чим більше вас помре, тим краще. Ми все одно вас усіх переб’ємо».

Його розповідь кардинально відрізняється від розповіді російського солдата, який стояв на варті на вокзалі, який нещодавно повідомив у соцмережі, що нікого не убивали.

«Був один п’яниця, який помер від алкогольної лихоманки. Його ніхто не чіпав», – каже російський військовий, голос якого Фаїзов впізнає. «Вони кинули його туди, і він продовжував битись головою об стіну».

Після смерті Миколи в кімнаті залишилося п’ятеро в’язнів. 25 березня, після днів шуму, за словами Фаїзова, раптом настала тиша.

Він повільно звільнив руки й ноги від пут і розкрив клітку, в якій тримали в’язнів.

У місці, де спали російські солдати, він виявив купи сміття, порожні пляшки та людські фекалії.

Сцена убогості наводить на думку про хаотичний загін солдатів, які сильно п’ють, які в люті кидаються та б’ють своїх полонених, навіть не маючи детального плану, що з ними робити. Це також живило презирство цього вцілілого до своїх викрадачів.

«Я маю на увазі, що вони не люди, я не знаю», — каже він. «Як людина може срати біля того місця, де вона спить? Це жахливо. Я просто відмовляюся розуміти. У них зовсім немає самоповаги».

Росіяни того ранку поспішно пішли, тож Фаїзов пішов повз розбомблені руїни міста до свого дому. Коли українці прибули наступного дня, залишився неушкодженим лише покинутий російський танк.

Місто, замкнене в підвалі

Подібну історію про хаос і бруд можна знайти за 385 кілометрів у селі Ягідне, на північний схід від столиці Києва.

Тут у темному підвалі місцевої школи було замкнене практично все місто із 371 людини. З 5 березня по 2 квітня там загинули щонайменше 10 людей, в основному літні люди, які задихнулися в безповітряній тисняві. За даними української влади, ще 17 людей були вбиті на вулиці, ймовірно, страчені.

Надія Терещенко/Фото: KATE GERAGHTY

Серед тих, хто 27 днів відсидів у «підвалі смерті», була 65-річна Надія Терещенко. Першим від задухи помер її сусід.

«Вони не дозволяли нам ховати мертвих», — каже вона. «Перед смертю люди божеволіли. Вони почали смішно говорити і галюцинувати».

62-річний Іван каже, що коли російські солдати хотіли когось допитати чи стратити, вони виводили його нагору. Він ніколи не бачив, як солдати розстрілювали полонених, але вони не повернулися.

Як і в Тростянці, Іван малює сцену розпусти й безладдя.

«Вони напивалися, приходили з ліхтариком і давали дитині побавитись з гранатою», — каже він.

«Гігієни не було, умови були жахливі. Ноги німіли, шкіра тріскалася, з’являлися виразки. Діти постійно хворіли. Води не вистачило».

У дитсадку та школі, де спали солдати, помітні залишки їхньої безладної окупації та поспішного відходу.

По кімнатах розкиданий одяг, відкриті банки з-під їжі, порожні пляшки від горілки та недопалки. Плями людських екскрементів лежать лише за кілька метрів від їхніх спальних приміщень.

Іван/Фото: KATE GERAGHTY

Іван каже, що село вже ніколи не відкриє школу в цьому будинку.

«Ми можемо перетворити це на щось інше. Але це приміщення ніколи не зможе стати школою чи дитячим садочком».

Першу частину австралійського розслідування про воєнні злочини в Україні можна прочитати ось тут.