Чому Південна Африка зберігає нейтралітет щодо російського вторгнення в Україну

Реакцію Південної Африки варто розуміти через її ключові зовнішньополітичні принципи та позиції й незмінну важливість солідарності зі старими «друзями»

Західні аналітики часто описують війну в Україні як поворотний момент у міжнародних відносинах, який перевернув міжнародний порядок після холодної війни. З точки зору Глобального Півдня, війна в Україні є такою ж історичною, оскільки вона відновлює зовнішньополітичну автономію та рух неприєднання, адже зростає геополітична напруженість між Заходом і Росією (і Китаєм). Про це йдеться в аналітичній публікації Елізабет Сідіропулос, генеральної директорки Південно-Африканського інституту міжнародних відносин на сторінках Brookings, повідомляє Foreign Ukraine.

Елізабет Сідіропулос

Російське вторгнення в Україну виявило більше, ніж неоімперіалістичне бачення відновленої імперії зі сторони росії. Було виявлено, що багато країн Глобального Півдня з ринковою економікою та демократичними політичними системами й цінностями, подібними до тих, які підтримує Захід, вважають за краще не ставати на чийсь бік навіть перед обличчям явного порушення територіальної цілісності суверенної держави.

Багато хто на Заході був збентежений відсутністю переважної підтримки з боку Глобального Півдня. Наприклад, Міністерство закордонних справ Південно-Африканської Республіки спочатку закликало Росію вийти з України, але через кілька днів після вторгнення відкликало свою заяву. Після цього було утримання від голосування на Генеральній Асамблеї ООН і заклик до переговорів як до України, так і до Росії.

Реакцію Південної Африки варто розуміти через два елементи: (1) її ключові зовнішньополітичні принципи та позиції та (2) незмінну важливість солідарності зі старими «друзями».

Принципи та позиції зовнішньої політики ПАР

Південна Африка пишається своєю незалежною та позаблоковою зовнішньою політикою, яка протистоїть втягненню в конфлікти великих держав. Численні заяви південноафриканських урядовців підкреслюють цю важливість. Крім того, уряд розглядає конфлікт не як війну між Росією та Україною, а як проксі-війну між Росією та НАТО — війну, причиною якої є, начебто розширення НАТО на схід, незважаючи на законні побоювання Росії щодо безпеки.

Південна Африка приєдналася до Руху неприєднання (РН) невдовзі після перших демократичних виборів у 1994 році, і тиск з боку країн, що розвиваються, з метою підтримати позицію Заходу щодо України, відродило принципи РН у Південній Африці та інших країнах.

Міністр міжнародних відносин і співробітництва Південної Африки виступає за більш тісну співпрацю з іншими членами РН, що «активно сприятиме формуванню дискусій щодо реформ у системі Організації Об’єднаних Націй, а також надасть нового змісту Раді Безпеки ООН». Південна Африка разом з іншими членами Глобального Півдня повинна протистояти «втягненню в політику конфронтації та агресії, яку пропагують могутні країни». Вони мають радше прагнути «стверджувати свої незалежні, позаблокові погляди» та сприяти «мирному вирішенню конфлікту шляхом діалогу та переговорів» у рамках підтримки незалежної зовнішньої політики.

Однак, Південна Африка зіткнулася з труднощами внаслідок того, що деякі заяви міністрів її уряду спростовували її офіційну прихильність до неприєднання, хоча міністр закордонних справ категорично заявив у квітні, що «наша позаблокова позиція не означає, що ми виправдовуємо військове втручання Росії в Україну, яке порушило міжнародне право», і що «Південна Африка завжди виступала проти порушень суверенітету та територіальної цілісності держав-членів відповідно до Статуту ООН».

Мирне вирішення суперечок є основним принципом зовнішньої політики Південної Африки з 1994 року, про що свідчать її зусилля з вирішення кількох африканських конфліктів (наприклад, у ДРК, Бурунді та Південному Судані/Судані). Ці конфлікти не характеризуються повномасштабним вторгненням однієї країни на територію іншої, як Росія вчинила у лютому 2022 року, але часто є повстаннями та громадянськими війнами, хоча й за підтримки зовнішніх гравців. Позиція Південної Африки стосовно України полягає в тому, що діалог є важливим для припинення війни. Хоча з одного боку доцільно і принципово наполягати на врегулюванні військового конфлікту шляхом переговорів, у перші дні війни було наївним цього очікувати у контексті цілей Росії в Україні.

Тим не менш, через шість місяців війни в Україні, міжнародному співтовариству необхідно знайти шляхи для вирішення цього конфлікту та наполягати на необхідних компромісах з обох сторін. Тим паче, що інші більш нагальні питання глобального порядку денного були проігноровані або ускладнені війною в Україні — від зміни клімату до Цілей сталого розвитку, війни в Ємені, енергетичної та продовольчої безпеки. Дипломатичний виклик для Південної Африки (та інших країн БРІКС) полягає в тому, чи є важелі, щоб посадити Росію за стіл переговорів і домогтися стійкого компромісу.

Більш справедлива та послідовна багатостороння система є ще одним основним принципом зовнішньої політики Південної Африки. Важливо те, що Південна Африка визнає ООН вершиною глобальної системи управління, але виступає за те, щоб система та Рада Безпеки ООН (РБ ООН) були переглянуті. Цей останній заклик був посилений нездатністю ООН ефективно відреагувати на війну в Україні.

Зрештою, Південна Африка загалом виступає проти запровадження Заходом односторонніх санкцій проти країн, особливо тому, що вони виявляють подвійні стандарти у вирішенні різних конфліктів. Південна Африка також вважає риторику «зміни режиму», яку використовує Захід — чи то в Іраку, чи в Лівії — надзвичайно проблематичною та порушенням державного суверенітету. Хоча Захід наполягав на тому, що зміна режиму не є його метою проти Росії, Південна Африка дивиться на це з деяким скептицизмом.

Політика солідарності

Основною рисою зовнішньої політики уряду Африканського національного конгресу (АНК) є солідарність із партіями та країнами, які підтримували національно-визвольну боротьбу проти апартеїду або які досі борються за свою незалежність. Західна Сахара та Палестина є давніми прикладами останнього варіанту, тоді як економічна підтримка та солідарність з Кубою є прикладом першого варіанту. АНК також мав давні стосунки з Радянським Союзом, який підтримував його збройну боротьбу і у СРСР багато лідерів АНК здобули освіту або пройшли військову підготовку. Ця підтримка контрастує з американським ярликом АНК як терористичної організації, а адміністрації Рейгана й Тетчер протостояли цьому руху в США та Великобританії у 1980-х роках.

АНК обурений зарозумілістю та імперіалістичною поведінкою Заходу — в Іраку, Афганістані чи Лівії — або ігноруванням стурбованості країн, що розвиваються, стосовно таких питань, як доступ до вакцин чи торговельні аспекти відмови від прав інтелектуальної власності. Міграція та поводження з африканськими мігрантами — також у перші дні війни на українському кордоні — є ще одним болючим питанням.

Радянсько-російська підтримка під час апартеїду — у поєднанні з подвійними стандартами Заходу щодо багатосторонності, застосування сили, верховенства права та демократії — змушує багатьох членів АНК, Комуністичної партії Південної Африки (частина правлячого тристороннього альянсу) та популістських «Борців за економічну свободу» (відгалуження АНК) схилятись до виправдання Росією її так званої «спеціальної військової операції».

Приналежність ПАР до БРІКС додає ще один рівень солідарності. З моменту створення БРІКС, Захід відкидав це як аномалію, враховуючи політичні та економічні розбіжності між його членами. Але Захід недооцінив свою значимість для країн-членів геополітичного угруповання Глобального Півдня (Росія є «почесним» членом Глобального Півдня). Для Південної Африки, БРІКС, залишається дуже важливим геополітичним органом, де країна може спілкуватися із Китаєм, та іншими важливими лідерами Глобального Півдня, які поділяють схожі погляди на необхідність реформ (або трансформації) глобальної системи.

Чого Захід може навчитись?

Значна частина наративу південноафриканського уряду про російське вторгнення в Україну зосереджена на лицемірстві Заходу. Але Захід також назвав вторгнення порушенням міжнародного права та Статуту ООН. Південно-Африканська Республіка неодноразово підкреслювала, що вона має право здійснювати незалежну і позаблокову зовнішню політику, і від неї не варто очікувати, що вона стане на якусь сторону в конфлікті, в якому вона не має прямого інтересу, або де вона ризикує своїми інтересами, приєднавшись до однієї із сторін.

На початку війни Захід розглядав її, як конфлікт між демократіями та авторитарними системами. Поведінка країн, що розвиваються, протягом трьох голосувань у Генеральній Асамблеї Організації Об’єднаних Націй засвідчила, що цей аналіз був помилковим. Південна Африка та інші країни, що розвиваються, демонструє «позаблокову» позицію не тому, що вони обов’язково потурали вторгненню Росії в Україну. Швидше за все, це стало непрямим підтвердженням незліченних прикладів, коли Захід не зміг виконати або дотримуватися правил, яких він очікував від інших. Країни Глобального Півдня більше не бажають автоматично ставати в шеренгу під тиском великих держав. Це означає, що Захід (та інші) не повинні сприймати підтримку демократій як належне. Вторгнення в Україну підкреслило, що країни, які розвиваються, розглядають всю систему показників, визначаючи, на чию сторону ставати або взагалі не ставати.