За відсутності централізованого планування, культурні діячі України робили ставку на горизонтальні зв’язки: у Львові це означало посилення контактів з інституціями у Польщі

Через місяць після того, як російська армія напала на Україну, фотограф Роман Метельський стояв на платформі залізничного вокзалу цього західного міста з куполом у стилі модерн і спостерігав за потягами, наповненими жінками та дітьми, які евакуювалися зі сходу. Але він чекав потяга з іншого боку. Про це йдеться у спеціальному репортажі The New York Times, повідомляє Foreign Ukraine.

Небагато українських культурних закладів готувались до повномасштабного вторгнення. Музеї, церкви, замки та бібліотеки не мали ані матеріалів, ані вказівок щодо того, як зберегти цінне мистецтво України.

«Нам довелося починати з нуля. Ми просили пакувальні матеріали, фінансову підтримку та поради щодо збереження та упаковки речей», – розповідає Метельський.

Тому, коли уряд перейшов на воєнний режим роботи, він та інші фахівці мистецтва сформували на початку березня Центр порятунку культурної спадщини.

«Ми були дуже вражені. Ми думали, що інструкції вже існують, — здивовано підкреслив Метельський.

Іван Щурко, депутат Львівської обласної ради пригадує, що відчував страх і дезорієнтацію, коли вони шукали допомоги.

«Ми шукали людей зі спільними інтересами та цінностями», — сказав він.

Вони зв’язалися з десятком польських музеїв і палаців, і 27 березня з Варшави прибув потяг, який був навантажений картонними коробками та мішками з пінополістироловим бісером. Ще один екстрений вантаж прибув 4 квітня з пакувальними матеріалами та захисними рукавичками з Норвегії та Данії. Інші матеріали надійшли з бібліотек Німеччини, Латвії та Естонії та музеїв Великобританії та Словенії.

Команди у Львові завантажували пакувальні матеріали у фургони або кузови своїх автомобілів, переправляючи їх через країну до незахищених установ у Чернігові, Дніпрі, Харкові та Запоріжжі. У червні Щурко та Метельський керували горами пінопласту та пачками поліетиленової плівки, які заповнили вестибюль університетської бібліотеки: гуманітарна допомога культурного характеру.

«У воєнний час є дві безповоротні втрати: людей і нашої культури. Решту можна відбудувати», – зауважив Метельський.

Поки українська армія посилює свій контрнаступ на сході, фахівці з культурної спадщини на заході ведуть пов’язану з цим боротьбу: зберегти пам’ятники, музеї, історичні колекції та релігійні об’єкти України. Російське вторгнення є культурною війною за своєю суттю, і об’єкти спадщини постраждали як від випадкових обстрілів, так і від цілеспрямованого знищення. Україна звинуватила РФ у мародерстві в окупованих Маріуполі і Мелітополі. Регіональні музеї за межами столиці, Києва, і північно-східного міста Харкова згоріли дощенту.

Чиновники в Києві та в обласних адміністраціях, безумовно, вжили заходів, щоб зберегти культурну спадщину країни недоторканою. Національне міністерство культури проводило семінари, отримувало зобов’язання від міжнародних партнерів і зберігало публічну базу даних пошкоджених і зруйнованих пам’яток для майбутніх судових позовів.

«До повномасштабної війни ми не були готові до такого варварства, хоча міністерство робило все, щоб захистити наші культурні об’єкти», – сказала заступниця міністра культури Катерина Чуєва під час березневого брифінгу щодо руйнування церков та історичних архівів України.

Міністерство скупо розповідало про те, скільки колекцій їм вдалось евакуювати, посилаючись на потреби військового часу. І все ж інтерв’ю з директорами музеїв та іншими діячами спадщини у Львові та Києві мали спільний рефрен: «Якщо вам потрібні предмети першої необхідності, ви повинні знайти їх самостійно».

«Наші чиновники, які залишають культурну сферу з мінімальними ресурсами, змушують нас працювати ще більше», – сказав Метельський.

Таким чином, координуючи роботу через групи WhatsApp і файли WeTransfer, а також збираючи кошти на краудфандингових платформах, вони досягли значних успіхів у збереженні творів мистецтва, які перебувають під загрозою зникнення — і вони зробили це переважно самостійно.

«Це дуже важко, але це великий шанс допомогти моїм колегам. З першого дня війни ми розуміли, що Львівщина стане притулком, а львівські музеї — посередниками від країн-донорів», — сказала Ольга Гончар, 29-річна директорка меморіального музею «Територія терору», який документує нацистське та радянське минуле Львова.

На початку березня пані Гончар створила некомерційну організацію, яка надала фінансову підтримку понад 750 музейним працівникам у східній та південній Україні. Платежі, здебільшого менше 100 доларів, які надходять через додаток для смартфонів, допомогли утримати працівників мистецьких закладів над плаву, оскільки їхні зарплати не виплачуються.

Хоча українських біженців вітали європейські культурні інституції, ті, хто залишився, потребували негайної гуманітарної допомоги, яку ці мистецькі інституції не дуже готові були надати. Іноземні донори зверталися, але вони хотіли контролювати витрати, але це важко було забезпечити.

«Нам потрібні пакувальні матеріали. Але ми також повинні допомогти людям, які працюють з цими пакувальними матеріалами. Ми повинні підтримувати людський потенціал культури в Україні», – сказала пані Гончар.

Львів, який у ХХ столітті перейшов від Австрії до Польщі та СРСР, уже має досвід загрози для своєї культурної спадщини. Під час Другої світової війни, нацисти пограбували колекції мистецтва міста; малюнок Дюрера, який зараз знаходиться в колекції Національної галереї мистецтв у Вашингтоні, зберігався у львівській бібліотеці до 1941 року. Після Другої світової війни, радянська влада придушувала не лише абстрактне мистецтво, а й мистецтво української націоналістичної тематики, а також релігійне мистецтво — зокрема барокові статуї Йоганна Георга Пінзеля, найважливішого художника епохи Габсбургів у Львові.

Зараз святі персонажі у виконанні Пінзеля на фасаді львівського собору Святого Юра оповиті сірими поліетиленовими пакетами, обмотані мотузками та скотчем. На запитання про тих, хто погрожував мистецьким творам собору, протоієрей Роман Кравчик торкнувся пальцями розп’яття, прикрашеного коштовностями на шиї, і пробурмотів: «Хай Бог помилує їхні душі».

Пані Гончар та її львівські колеги допомогли евакуювати колекції з кількох менших регіональних музеїв у відносну безпеку на захід України. Декільком установам у Харкові та Чернігові також вдалося перевезти сюди частину своїх колекцій. Принаймні, один музей в Одесі мав передбачливість організувати велику гастрольну виставку в січні, щоб захистити свої фонди від небезпеки.

Львівська національна галерея мистецтв – найбільший художній музей України, який має понад десяток філій у місті та на околицях, готувалась до вторгнення лише поверхнево. Спочатку мало хто думав, що війна дістанеться заходу України, але одна ракета впала приблизно за 200 метрів від одного із замків закладу, у приміщеннях якого була крихка колекція китайської та японської кераміки.

Василь Мицько, старший чиновник музею, пояснював евакуацію чорним гумором, який породжений бурхливою історією України.

«В українській мові є приказка: Не було нам щастя, то нещастя допомогло», – красномовно підкреслив він.

Наразі фонди музею в безпеці. Призи з колекції живопису були переміщені в кілька невідомих місць. Але багато позолочених статуй Пінзеля залишаються на місці і оповиті простим чорним брезентом.

Перевезення мистецтва є небезпечною справою, і не лише тому, що в зоні бойових дій перемістити колекцію може бути небезпечніше, ніж залишити її на місці. Такі евакуації потребують офіційного дозволу, який було майже неможливо отримати після початку вторгнення. Кілька музеїв у Херсоні, які зараз піддаються нападу, оскільки Україна намагається повернути місто з-під російської окупації, були готові перемістити свої колекції в безпечніші місця, але не змогли отримати необхідні дозволи.

«Вони були покинуті, я б сказав. Жодних наказів, вказівок, що робити, не було. І вони не могли самостійно ухвалити рішення через потенційну кримінальну відповідальність. І зараз ці місця або окуповані, або знищені», — сказав Метельський, відповідаючи на запитання про дилеми, з якими стикаються керівники музеїв.

За відсутності централізованого планування, культурні діячі України робили ставку на горизонтальні зв’язки: у Львові це означало посилення контактів з інституціями у Польщі.

Начальник управління охорони історичного середовища Львівської міської ради Лілія Онищенко звернулася до польських колег, шукаючи сотні вогнегасників, необхідних для захисту незліченних дерев’яних церков Львівщини. Вогнестійкі ковдри були ще одним критичним питанням; Пам’ятники по всьому місту зараз загорнуті в захисні матеріали, надіслані з Варшави, Кракова, Лодзі та інших польських міст.

«Неможливо уявити, що таке можливо у ХХІ столітті, особливо коли в Маріуполі спалили бібліотеку. Ви народжуєте і виховуєте сина, а потім приходить якийсь варвар, який просто в один день забирає вашу дитину. Те саме з культурною спадщиною. Ви над нею працюєте, реставруєте, робите дуже детально, з любов’ю. А потім одна ракета і її вже немає», – сказала Онищенко.

Багато людей у Львові сподівались на Сполучені Штати та українську діаспору. Центр порятунку культурної спадщини співпрацює з некомерційною організацією у Вашингтоні, Фондом збереження сакрального мистецтва України, яка надала частину початкового фінансування для транспортування коробок і пінопласту. Двоє україномовних реставраторів з Метрополітен-музею — один українець і один поляк — записали відео про те, як правильно загорнути картину (за допомогою ватної стрічки між лицьовою стороною та пластиком) і як її безпечно переносити (тримаючи руки на боках рами, а не зверху).