За останні 10 місяців три стратегічні фактори можуть змінити конфліктний ландшафт у Сирії та за її межами: посилена Туреччина бере верх над Росією; опортуністичний Іран, який використовує тактичну перевагу на землі, одночасно поглиблюючи стратегічні відносини з Росією; і конфліктний Ізраїль, який дотримується хиткого балансу між своїми інтересами в Сирії та підтримкою України та Заходу

Росія не виходить із Сирії. Проте, вона була змушена консолідувати свої сили, відкликавши частину найманців Групи Вагнера та відступивши з деяких районів на південному заході та далекому сході Сирії. Москва також завербувала кілька генералів, відомих своєю жорстокістю в Сирії, для війни в Україні, саме тоді, коли в Дамаску з’являються нові виклики. Росія також передислокувала базовану в Сирії систему протиповітряної оборони С-300 в Україну і може бути змушена вивести додаткові військові засоби. Про це йдеться в авторській публікації Мони Якубіан, старшої радниці виконавчого офісу та Центру Близького Сходу та Північної Африки в Інституті миру США на сторінках War on the Rocks, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

У той час як тактична зміна військового втручання Росії в Сирії  є відносно невеликою, перегрупування сил на місцях набагато важливіше. За останні 10 місяців три стратегічні фактори можуть змінити конфліктний ландшафт у Сирії та за її межами: посилена Туреччина бере верх над Росією; опортуністичний Іран, який використовує тактичну перевагу на землі, одночасно поглиблюючи стратегічні відносини з Росією; і конфліктний Ізраїль, який дотримується хиткого балансу між своїми інтересами в Сирії та підтримкою України та Заходу. Поки що Вашингтон, здається, не готовий до викликів, а саме до боротьби із залишками Ісламської держави, зменшення напруженості з Туреччиною, стримування регіональної діяльності Ірану та управління його очікуваннями щодо Ізраїлю. Внаслідок російської агресії в Україні, Сполученим Штатам варто передбачити зміну динаміки сирійського конфлікту. Це означає планування можливої співпраці Туреччини, Росії та режиму Башара Асада, щоб виштовхнути сили США з північного сходу Сирії, а також можливість посилення зіткнень між Ізраїлем та Іраном у Сирії.

Смілива Туреччина

Спритні маневри президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана з моменту російського вторгнення в Україну — позиціонування Анкари як посередника між Росією та Заходом, озброєння України безпілотниками, надання безпечного притулку для російських компаній і громадян і використання членства Туреччини в НАТО для стримування вступу Швеції та Фінляндії — змінили динаміку відносин з Росією на користь Анкари. Смілива Туреччина намагається використати цю перевагу у Сирії. Звинувачуючи курдських бойовиків у терористичній атаці у Стамбулі 13 листопада 2022 року, Ердоган посилив погрози розпочати ще одне вторгнення на північний схід Сирії на тлі посиленого обстрілу з повітря та безпілотників. Наразі Росії вдалося стримати турецькі амбіції, але як надовго?

У перші місяці вторгнення Росії в Україну, Москві вдалося використати свій вплив на Анкару, щоб відмовити Ердогана від чергового вторгнення на північний схід Сирії, незважаючи на погрози турецького лідера. Однак, згідно з приватними обговореннями з московськими російськими аналітиками, у процесі зміни динаміки сил і посилення тиску з боку Туреччини, Путін погодився надати Туреччині більше свободи для нанесення ударів безпілотниками в районах на північному сході Сирії, захищених російською протиповітряною обороною.

Оскільки вибори в Туреччині заплановано на червень 2023 року, можна очікувати, що Ердоган наполягатиме на своїх вимогах більш рішуче. Зростає занепокоєння, що Анкара використає свій зростаючий вплив на Росію, щоб підштовхнути до примусового виведення курдів із районів поблизу турецького кордону або, якщо це не вдасться, здійснити обмежене вторгнення. Основним важелем впливу Росії на Туреччину зараз є економічний, а не військовий, і якщо Ердоган повірить, що його перемога на майбутніх виборах залежить від чергового сирійського вторгнення, Росія навряд чи запобіжить нападу.

Дійсно, бажання Росії врегулювати занепокоєння Туреччини щодо Сирії могло бути одним із факторів її рішення від 9 січня 2023 року не накладати вето на відновлення гуманітарного пункту пропуску ООН у Баб-ель-Хава на північному заході Сирії. Для Анкари відновлення переходу було критичним пріоритетом, і перешкоджання Росії його проходу зашкодило б двостороннім відносинам.

Нещодавно Ердоган запропонував провести тристоронню зустріч між Туреччиною, Росією та Сирією, щоб вирішити питання безпеки Туреччини та потенційно рухатися до нормалізації відносин між Анкарою та Дамаском, що є ще одним кроком, спрямованим на демонтаж курдського проекту на північному сході Сирії. Знаковий саміт 28 грудня 2022 року між міністрами оборони Туреччини, Сирії та Росії — перший після конфлікту в Сирії — свідчить про поглиблення тенденції до нормалізації.

Разом ці кроки можуть прогнозувати різку зміну сирійського конфлікту, що зрештою загрожує життєздатності американсько-курдського партнерства та його місії по боротьбі з «Ісламською державою». Щоб запобігти цій загрозі життєво важливим інтересам національної безпеки США, Сполучені Штати повинні активізувати дипломатичні зусилля з Туреччиною з метою деескалації турецько-курдської напруженості на півночі Сирії та Іраку. Якщо можливо, Сполучені Штати повинні прагнути пожвавити діалог між Туреччиною та Робітничою партією Курдистану. В іншому випадку, Вашингтон може зіткнутися з неприємним фактом, який включає нормалізацію відносин Туреччини з режимом Асада й тристоронні зусилля — Росії, Туреччини та Сирії — відрізати курдів і чинити тиск на Сполучені Штати, щоб вони вийшли із Сирії.

Опортуністичний Іран

Колись Росія відігравала «регулюючу» роль з Іраном, прагнучи обмежити вплив Тегерана на місцях у чутливих сферах і мінімізувати роль підтримуваних Іраном збройних формувань в офіційних структурах безпеки Сирії. Зараз динаміка сил змінилася через вторгнення Росії в Україну. Оскільки потенціал Росії в Сирії зменшився, агресивна тактика Ірану може зростати. Російські аналітики підтверджують, що Тегеран намагався використати обмежений відступ Росії з певних районів Сирії, намагаючись заповнити нові вакууми безпеки, зокрема на південному заході Сирії – території стратегічної важливості для Ізраїлю. Ізраїль також звинувачує Іран у дедалі більшому використанні сирійських аеропортів для передачі сучасної зброї Хезболлі, своєму ліванському союзнику. Демонструючи складну взаємодію між зовнішніми гравцями в сирійському конфлікті, під час особливого загострення напруженості з Ізраїлем, Москва закривала очі на ці вторгнення Ірану. Приватні дискусії з російськими аналітиками свідчать про те, що це було навмисне бажання покарати Ізраїль за його ймовірну підтримку України.

Росія та Іран також поглибили стратегічні відносини далеко за рамками співпраці у Сирії. Іран надав Росії безпілотники під час її війни з Україною, і розвивається «безпрецедентне» оборонне партнерство. Обидві країни також прагнуть створити опору проти Заходу, співпрацюючи в ухиленні від санкцій, прагнучи розширити економічні відносини та поглибити свою ідеологічну спорідненість, сформовану через їхню опозицію міжнародному порядку, очолюваному США. Цей новий стратегічний альянс між Росією та Іраном — частково сформований у Сирії, але тепер має регіональні та глобальні наслідки — становить значну загрозу інтересам США. Водночас відносини Москви з Іраном залишатимуться дещо обмеженими через бажання Росії поглибити відносини із Саудівською Аравією та країнами Перської затоки, одночасно керуючи своїми відносинами з Ізраїлем і Туреччиною.

Ці події надають нової актуальності зусиллям зі створення регіональної архітектури безпеки. Сполучені Штати досі шукають довгострокову стратегію, яка б протистояла загрозі, яку створює поглиблена російсько-іранська співпраця у сфері безпеки, зокрема щодо безпілотників, балістичних ракет і навіть стратегічної зброї. З огляду на ймовірний провал ядерної угоди з Іраном і примару поглибленого російсько-іранського оборонного співробітництва, загроза Ірану американським силам у Сирії та Іраку, а також загроза, яку створюють для Ізраїлю іранські елементи в Сирії, тепер мають розглядатися більш комплексно. Зусилля Центрального командування США щодо боротьби з безпілотниками можуть стати передовою частиною більш надійної відповіді на цю зростаючу загрозу.

Конфліктний Ізраїль

Вторгнення Росії в Україну вбило клин між Росією та Ізраїлем. Напруженість між двома країнами, яка почалася під час правління колишнього прем’єр-міністра Нафталі Беннета й тривала під час правління колишнього прем’єр-міністра Ізраїлю Яїра Лапіда, спровокувала ескалацію військової динаміки в Сирії. Спричинений гнівом Москви через позицію Ізраїлю щодо України — і незважаючи на спроби Ізраїлю зайняти збалансовану позицію — російські війська обстріляли ізраїльські літаки в повітряному просторі Сирії ракетами С-300 у травні 2022 року. Цей крок Росії сигналізував Ізраїлю, що Росія може порушити давню безпеку. У черговій провокації Росія також погрожувала закрити агентство єврейської еміграції в Росії.

Зі свого боку, Ізраїль відчував себе змушеним відповісти на опортуністичну тактику Ірану в Сирії у контексті слабкішого контролю Росії. Вона бере участь у дедалі сміливіших атаках, щоб продемонструвати рішучість захистити свої інтереси безпеки, використовуючи при цьому зменшені можливості Росії. За останні шість місяців Ізраїль завдав серії безпрецедентних ударів по аеропортах Дамаска та Алеппо, включаючи нещодавній удар по аеропорту Дамаска 2 січня 2023 року, внаслідок якого загинули двоє сирійських солдатів. Ізраїль також завдав ударів по кількох об’єктах уздовж узбережжя Сирії, де домінують алавіти, особливо чутливого регіону для режиму Асада.

Повернення Біньяміна Нетаньяху на посаду прем’єр-міністра Ізраїлю могло б зменшити напруженість між Росією та Ізраїлем, враховуючи його теплі особисті зв’язки з Путіним. Новий міністр закордонних справ Ізраїлю нещодавно розмовляв зі своїм російським колегою, пообіцявши, що Ізраїль утримається від публічного засудження російського вторгнення в Україну. Але ізраїльська служба безпеки висловила тривогу щодо поглиблення військової співпраці Москви з Тегераном. Ба більше, Ізраїль постійно стикається з тиском щодо надання систем протиповітряної оборони якщо не Україні, то сусіднім країнам НАТО — крок, який може спровокувати російську відплату Ізраїлю у Сирії.

Сполучені Штати відіграють ключову роль у забезпеченні того, щоб російсько-ізраїльська напруженість у Сирії не переросла в небезпечну точку спалаху. Якщо Ізраїль піддасться тиску Заходу щодо надання систем протиповітряної оборони Україні чи країні НАТО, Росія може знову зайняти більш агресивну позицію проти Ізраїлю в Сирії. Подібним чином, зростаюча співпраця Росії з Іраном у сфері оборони та безпеки також може спровокувати сильну відповідь Ізраїлю, особливо якщо Росія вирішить і надалі дозволяти Ірану вчиняти дії, які вважаються загрозливими для Ізраїлю.

Оскільки Росія спрямовує свою увагу та ресурси на Україну, складна шахівниця у Сирії може бути перевернута, що матиме значні наслідки для інтересів національної безпеки США та регіональної стабільності. В очікуванні цих змін, Вашингтон повинен підняти Сирію з нинішнього низького рівня серед пріоритетів національної безпеки США. Зокрема, Сполучені Штати повинні розпочати новий перегляд стратегії щодо Сирії у світлі зміни динаміки конфлікту. Сполучені Штати також повинні посилити свою дипломатичну та безпекову участь, призначивши спеціального представника президента по Сирії, який зможе вирішити численні виклики, пов’язані зі зміною ландшафту конфлікту. Цей новий посланець має дослідити, як Сполучені Штати можуть мобілізувати свій дипломатичний капітал для подолання зростаючої напруженості, де це можливо, надаючи пріоритет турецько-курдському конфлікту, і як зміцнити механізми безпеки, щоб підготуватися до зміни динаміки на місцях. Зрештою, Сполучені Штати повинні допомогти каталізувати нову архітектуру регіональної безпеки, оскільки регіон вступає у нову фазу, відзначену зростанням співпраці між Росією та Іраном разом із розвалом іранської ядерної угоди.